Олег Шульга – актор українського театру та кіно, відомий за ролями у фільмах “Позивний “Бандерас”, “Червоний”, “Довбуш”, “Снайпер. Білий ворон”, серіалі “Нюхач” та інших стрічках. До російського вторгнення Олег два роки працював у Франківському драмтеатрі, а з 26 лютого служить у ЗСУ офіцером 60-ї окремої Інгулецької піхотної бригади, яка брала активну участь у визволенні Херсонської області від окупантів. До речі, воює під позивним Бандерас, як у фільмі. До цього у 2014-2015 роках він служив у добровольчому 39-му батальйоні територіальної оборони «Дніпро-2».
Ми зв’язались з Олегом по телефону та поговорили про війну, культурний фронт, акторську кар’єру та плани після нашої перемоги.
– Ми записуємо інтерв’ю, коли ти перебуваєш на фронті. Розкажи, як ти потрапив у свою бригаду та чи бачиш різницю між досвідом служби у 2014-2015 роках і теперішньою війною?
24 лютого мій старший син був у Харкові і я поїхав забрати його у Дніпро до батьків. Там 26 лютого я пішов у рідний військкомат, де й був розподілений до 60-ї окремої Інгулецької піхотної бригади.
На початку перша моя думка була: знову на війну. У мене залишились бронежилет, каска, аптечка і форма, які я беріг з 2015-го. Коли я це все одягнув, то відчув, що щось тут не те. Тоді усвідомив, що минуло вісім років, за які змінився: я вже не хлопчик. Змінились моя свідомість і уявлення про війну. По-друге, різниця між тоді і тепер є в тому, що зараз серед військовослужбовців є багато людей, які вже мають військовий досвід. По-третє, маю суб’єктивне відчуття, що тоді недовоювали, що треба доробити справу. Тепер ми дійдемо до кінця – і тут вже без варіантів. В голові постійно крутиться думка: хоч якою кров’ю, м’ясом і кістками, але ми приречені на перемогу. І, на жаль, це не так весело й радісно, як може здаватись. Крім того, теперішня війна відрізняється й тим, що зараз вільніше дихається.
– В якому сенсі вільніше дихається?
Після перших спроб перемир’я у лютому 2015 року (Мінські угоди) ми не могли вести наступальних дій – відстрілювались лише у відповідь на обстріли. А зараз можемо “вільно” нищити ворога всіма можливими засобами – обмежень немає.
– Чи отримує твоя бригада необхідне забезпечення від держави?
Мінімальний комфорт є необхідною умовою для виконання завдань: солдат мусить бути ситий і здоровий. Звісно, на початку не було порядку, тому не всі однаково отримували необхідне. Але будьмо дорослими людьми – тоді була паніка і росіяни наносили ракетні удари й по тих складах, де все зберігалось. Та й до початку великої війни керівництво країни системно допустило дуже багато помилок. Але не час судити, зараз час налагоджувати систему управління, логістики та працювати над звільненням від ворога окупованих територій України.
Якщо хтось у фейсбуці пише: “нам не дають достатньо ракет, мало зброї”, варто подумати: хто взагалі знає реальні обсяги поставок всієї зброї? Я на війні від початку березня і бачу, що з точки зору озброєння ми насичуємось – зброї стає все більше і більше. Тому зараз я не бачу критичних проблем у забезпеченні нашої бригади. Так, мабуть, можна краще і більше. Бо військо має бути здоровим злагодженим організмом, і це завдання армії – возити для солдатів ліжка, автомобілі та баули з формою, а не волонтерів. Але я вірю, що ми до цього рухаємось.
– Чи думав ти про закінчення війни? З якою армією та де ми б мали прийти до перемоги?
Війна відбувається на різних рівнях, у паралельних площинах, тому я не можу спрогнозувати, як все відбуватиметься надалі. При підготовці тривалого наступу, наприклад на південному напрямку, де воює моя бригада, я бачив потужну артилерію та авіацію – все, що треба, зрівняли з землею, а тоді ми пішли на прорив від Дудчан в бік Херсона. Як піхота ми вбиваємо ворогів, прориваючись по їхніх головах, але вже до нашого наступу ворог серйозно побитий. Тобто є ЗСУ, які воюють паралельно з нами. І від нашої злагодженої роботи залежить, як війна закінчиться.
Ми прийдемо в перемогу абсолютно іншою армією завдяки збройній допомозі іноземних партнерів. В процесі війни Україна використає весь радянський металобрухт, переможе і позбудеться ще одного спадкового симптому – пострадянської армії. Ми остаточно сформуємо сучасно озброєну армію, з новими стандартами та іншими стратегіями ведення військових операцій.
Війна і вся ця катастрофа, що з нами відбувається, – це переродження. У нас давні системні проблеми з судами, освітою, охороною здоров’я та іншими сферами. Тому дуже сподіваюсь, що Україна переможе у війні як зовсім інша держава – старі поряд переплавляться, державні структури зміняться і будуть виконувати свої прямі функції.
– Чи повинна українська влада йти на переговори з росіянами?
Я взагалі не вважаю, що повинна чи не повинна, я думаю, що це взагалі неможливо – будь-які переговори з ворогом. Якщо б таке трапилось, я та мої побратими зробили б відповідні дії. Але я не уявляю, щоб така дурниця могла б відбутися. Зараз керівництво держави йде якщо не за військом, то принаймні паралельно з ним. Темп і напрямок руху держави задають військові. І я, наприклад, не зустрічав нікого, хто б погодився залишити Крим росіянам.
– Перебуваючи на фронті, чи бачиш зміни в українському громадянському суспільстві і які?
Масових змін я не маю можливості спостерігати. Але з того, що читаю та чую, роблю висновки, що на шляху до формування громадянського суспільства українці не зупиняються попри війну. Прецедент з Довженко-Центром, де вся кіноспільнота взялась відстоювати Центр, показує вільне виявлення своєї незгоди українцями. Це правильна здорова традиція з часів Майдану.
– А яка твоя думка про ситуацію навколо Довженко-Центру? Чому так відбувається?
Насправді я дуже поверхово знаю про передумови і причини розформування Центру. Та я розумію, що ті, хто це робить, або свідомі антиукраїнські агенти, або абсолютні ідіоти. І я не знаю, як подібні ситуації в майбутньому будуть вирішуватись. Бо, перебуваючи на фронті, помічаю, що моє бачення ходів вирішення суспільно важливих проблем змінюється. Я от собі думаю: а що буде, якщо просто набити морду? Зрозуміло, що є різні цивілізовані варіанти, і мені не хочеться зраджувати вектор руху до правового суспільства, в якому я хочу, щоб жили мої діти. Але, може, ми вже загралися?
Взагалі, культурна політика та ідеологія – це надважлива тема. Я б дуже хотів, щоб частину сил країна сфокусувала саме в цьому напрямку. Бо для мене дуже символічною подією було, коли росіяни розбомбили музей Сковороди. Це абсолютно визначило їхню позицію щодо української культури – вони нищитимуть будь-який український культурний осередок. І нам надважливо працювати на збереження українських культурних цінностей.
– Чи не думав ти про те, що на культурному фронті війни ти був би кориснішим, ніж зараз, будучи військовим?
Думав про це. Але я позбавив себе вибору ще у 2014 році. Ще тоді я підписався на те, що я – воїн. І я б себе не поважав, якби 26 лютого не пішов у військкомат у Дніпрі. В результаті, коли я бачу досягнення у роботі на війні, то зразу думаю: все нормально, я на своєму місці.
– Росіяни, крім того, що нищать, ще й грабують, зокрема й наші музеї. Як ти гадаєш, чи зможемо ми після війни повернути викрадені мистецькі цінності?
Що стосується повернення мистецьких викрадених цінностей, думаю, що це настільки складний бюрократичний процес, що він буде тривати дуже довго. А що стосується репарацій, я сподіваюсь, світова спільнота допоможе нам їх добитись, хоча б за рахунок заморожених банківських активів росіян. І головне, щоб ці репарації ми змогли використовувати з користю для держави.
– Поговоримо про акторство. Останні проєкти, в яких ти брав участь, – це історична драма “Довбуш” та бойовик “Снайпер. Білий ворон”.
Останньою прем’єрою є “Снайпер. Білий ворон”, де я зіграв невелику роль. Фільм “Довбуш” готовий до випуску, але з певних причин ще не у прокаті в Україні. Чому так, я не знаю, але знаючи історію та сценарій фільму, впевнений, що його вихід зараз став би справжньою феєрією та патріотичною підживою для українців.
– Ти береш участь у зйомках фільму “Storm School”. Зйомки ще не закінчені. Розкажи про цей проєкт.
Це міжнародний проєкт про українського спортсмена вітрильного виду спорту Віктора Коваленка, який народився у Дніпрі. Він хотів виступати на Олімпійських іграх, але радянська влада йому не дозволила. Тому Коваленко став тренером вітрильного спорту, виховував чемпіонів радянського союзу та незалежної України. Згодом тренер переїхав в Австралію, де теж виховав чемпіонів світу, тому Коваленка називають “medal maker”. Цю особистість мені випало зіграти. Зйомки почались у 2020 році в Україні і мали продовжуватись за кордоном, але після 24 лютого для мене зйомки у фільмі відклались на невизначений термін. Тому у мене є прекрасний мотив, щоб не тільки вижити на війні, а й залишитись цілим – з руками і ногами – і продовжити зйомки за кордоном.
З другого боку, проєкт живе та працює навіть зараз. Коли моїй бригаді були потрібні автомобілі, а я оголосив збір на них, то і німецький продюсер, і новозеландський режисер, і їхні друзі та колеги – всі скидувались на купівлю машини – від моїх родичів до невідомих мені людей за кордоном.
– Чи спостерігав ти, як до війни в Україні ставляться іноземці? Чи ділились твої знайомі та колеги з-за кордону своїми думками про те, що відбувається в нас?
Я не розпитував іноземців, що вони думають. Тому що я розумію, що тверезе уявлення про війну не всі жителі мають і в самій Україні. Кожен бачить слона зі свого боку.
– Ти вже двічі співпрацював з режисером Зазою Буадзе у фільмах “Червоний” та “Позивний Бандерас”. Зараз вам вдалось попрацювати разом знову. Розкажи про цей досвід.
Завдяки зусиллям Віталіни Маслової, Ахтема Сеітаблаєва та майстерності і мудрості Зази Буадзе нам пощастило зняти короткометражний фільм, який від початку таким планувався. Але ідея фільму виявилась настільки цікавою, що розрослась у цикл коротких метрів: дві короткометражки вже знято, ще три заплановано. І команда проєкту постійно шукає кошти на продовження зйомок. Наскрізною темою циклу короткометражок є люди, які перебувають за кордоном і яких так чи інакше торкнулась війна. Так, я грав солдата, який після участі у бойових діях потрапив на реабілітацію у Швецію. Там зйомки й проходили, тож для мене, крім роботи, вони важливі й тому, що це ще одна нагода побачитись з рідними і трохи відпочити.
– Декілька років ти прожив у Франківську і пропрацював у Драмтеатрі. Чи підтримуєш зв’язок з колегами з театру?
Франківський драмтеатр підтримав мене на початку війни: Олексій Гнатковський, Іван Бліндар та Дмитро Лека допомагали моєму підрозділу отримати необхідні речі, про які я просив. Взагалі, у мене залишились хороші спогади про роботу в театрі. Нещодавно, коли я був у відпустці, відвідав прем’єру “Лісова пісня на полі крові”. Зустрівся з акторами, ми обнялись, поговорили і вирушили кожен на свій фронт роботи.
– Що ти зробиш найперше, коли повернешся з фронту?
Я дуже хочу попити смачного алкоголю: довго і смачно ласувати та насолоджуватись різними видами алкогольних напоїв. Хочу вчити англійську мову і дуже хочу вчитись співати у Мар’яни Садовської. І хочу помандрувати – сісти в машину разом з дітьми та поїхати до океану.
Читайте також: Руслан Павлов, полк “Сафарі”: “Найбільша наша перевага – мотивація. Ми розуміємо, що за нами вся країна”.
