Будинок сиріт з інвалідністю “Оселя віри, надії, любові” започаткували волонтери БО “Українська благодійницька мережа”. Від задуму до втілення минуло близько трьох років. Допомагали створити будинок підтриманого проживання небайдужі волонтери й благодійники з усього світу. Крім того, ініціатори проєкту заручились підтримкою місцевого підприємця та мецената, депутата обласної ради, а нині кандидата до Верховної Ради України по 84 виборчому округу Богдана Станіславського.
Головний «двигун» проєкту – керівник БО “Українська благодійницька мережа” Василь Футерко. Він вже багато років допомагає сиротам з інвалідністю. Спершу Василь намагався покращити їх рівень життя в інтернатах: не лише передавав їм одяг, іграшки та солодощі, а й не раз збирав благодійну допомогу, щоб дати вихованцям інтернатів більш комфортні ліжка, ґаджети, яких вони дуже хотіли, та навіть речі першої необхідності, як наприклад памперси. Окрім цього, пробував запровадити іпотерапію (реабілітацію зі спеціально навченим конем), привозив фахових лікарів, вчителів та інших спеціалістів.
Зрештою, вирішив переймати досвід цивілізованих країн та запалився ідеєю створити будинок підтриманого проживання, в якому житимуть всього четверо осіб з інвалідністю, а допомагатимуть їм асистенти.
Дати не рибу, а вудку
Будинок підтриманого проживання – це світовий досвід влаштування людей з інвалідністю, які втратили сім’ю або не можуть в ній проживати.
За словами Василя Футерка, у порівнянні з інтернатами це зовсім інше середовище й інша філософія життя.
Такі інтернати, які зараз є в Україні, були раніше в Європі, США, Канаді – це не є суто радянське явище. Але поступово в цивілізованих державах почали відмовлятися від таких закладів і створювати для людей з інвалідністю будинки більш сімейного типу.
Суть підтриманого проживання у тому, що люди проживають у власних кімнатах, мають кухню. Допомога їм буде закінчуватись там, де починаються їхні можливості. Інтернати – це середовище ізоляції, де людина отримує фактично все готове і втрачає мотивацію щось робити, тому що немає стимулів. Підтримане проживання, навпаки, дає людині можливість робити рівно стільки, скільки вона може, зважаючи на певні обмеження. Комусь потрібне житло – просто дах над головою – і людина може працювати, бути в соціумі. А комусь трохи більше – допомога соціального працівника в побуті.
“Ідея в тому, щоб давати не рибу, а вудку – давати їм те, що дозволяє адаптуватися у суспільстві. Можливо, хтось буде працювати повний робочий день, хтось – менше часу, але буде реалізовуватись. Ця людина відчуватиме себе такою, яка щось може. Вона не просить, не є залежною, не є ізольованою. Вона має свою роботу, хобі, життя і може рухатися вперед та розвиватися”, – пояснює Василь Футерко.
Привернути увагу до Обертина
Обрати локацію для будинку підтриманого проживання було непросто. Волонтери поставили собі за мету збудувати дім для сиріт з інвалідністю у населеному пункті з населенням близько 5 тисяч осіб, щоб у ньому була лікарня, школа, церква та певна інфраструктура. Десятки листів до органів місцевого самоврядування, депутатів, церков, журналістів залишалися без відповідей, було кілька відмов.
Врешті зупинилися на Бурштині, де волонтери хотіли отримати земельну ділянку та збудувати оселю з нуля. Після успішних громадських слухань за участю представників місцевої влади прохання про виділення земельної ділянки чомусь відхилили. Навіть офіційної відмови волонтери досі не отримали.
Обертина не було у списку потенційних населених пунктів для створення будинку підтриманого проживання. Богдан Станіславський сам запропонував волонтерам обрати саме це селище. У ньому виявилось все необхідне для осіб з інвалідністю: є інфраструктура, реабілітаційний центр, а в містечку досить активне громадське життя.
Ідея створення будинку підтриманого проживання видалась Станіславському новою та прогресивною. Крім того, він бачить і практичну користь у закладі такого формату.
“Тільки нестандартними ходами можна виграти у теперішній час. Протореними дорогами вже хтось ходить, – каже Станіславський. – Я чоловік практичний. В Обертин таким чином прикута увага. Благодійники, які долучаються, є і з Америки, і з Європи, і з усієї України. Вони, якщо захочуть приїхати й подивитися, на що пішли їхні кошти, приїдуть в Обертин. Це прославлення населеного пункту, це його розвиток. Це промоція – ми добрими справами привертаємо увагу до Обертина”.
Для реалізації задуму вирішили за благодійні кошти викупити старий будиночок, а не будувати новий. Роботи з переоблаштування почалися влітку 2017 року.
“Цікаво було дивитись на реакцію сусідів. Слобода, де розташований будинок, трохи далі від центру. І коли Василь розказував мешканцям, що в Європі та Америці такі будинки дуже популярні, люди відразу уявляли себе центром Європи. Адже такого більше ніде не було в області, а в них планувалося. Це для них гордість”, – каже Богдан Станіславський.
Облаштування такого будинку стало додатковим фактором для розвитку цієї частини селища. Згодом тут можуть з’явитися й інші будинки підтриманого проживання.
“Там є питання дороги. Крім того, думаю, що Василь на цьому не зупиниться. Ми знаємо, як зараз пустіють будинки. Тому це може бути одним з джерел розвитку населених пунктів”, – каже Станіславський.
Перший в Україні
Подібні локації в Україні є. Будинки підтриманого проживання є у Львові, на Закарпатті, у Запоріжжі. Але основна їхня відмінність у тому, що існують вони виключно за рахунок благодійних коштів. Є ініціатива і на Житомирщині – американець Джед Джонсон разом з дружиною Кім виховують, окрім трьох власних, ще трьох дітей з інвалідністю, яких усиновили. У кожному з цих випадків внеску держави немає.
В Обертині ж пробують створити модель, коли фінансування буде за рахунок соціального замовлення. Кошти на заробітну плату асистентів, харчування, інші першочергові витрати будуть виділятися з державного бюджету.
“Після поселення людей ризиковано розраховувати на благодійні кошти, навіть якщо це довгостроковий грант. Мають бути гарантії стабільності і певна модель, яка дозволяє підтримувати будиночок постійно. В цьому і особливість Обертина, що тут вперше поєднуються зусилля волонтерів, благодійників і влади – як місцевої, так і обласного рівня”, – пояснює Василь.
Ще однією особливістю є те, що в Обертині вперше в Україні починають втілювати державний стандарт соціальної послуги підтриманого проживання.
“Посадовцям Мінсоцполітики самим цікаво, як буде відбуватися втілення державного стандарту. До нас він існував лише на папері. А ми його пробуємо втілити в життя і вже бачимо певні нюанси, недоліки, і будемо формувати пропозиції щодо внесення змін до цього держстандарту”, – каже волонтер.
Адже дотримання держстандарту є передумовою для отримання фінансування через соціальне замовлення.
Футерко пояснює, що використання коштів у будинку підтриманого проживання значно ефективніше, ніж в інтернаті. Така модель дозволяє усунути зайві витрати та спрямувати фінанси виключно за цільовим призначенням. У спільноті не оплачуються вчителі-вихователі, оскільки мешканці можуть звертатись до школи за державним навчанням і вчителі приходитимуть на індивідуальні уроки до оселі. Не фінансується медицина, оскільки мешканці можуть звертатися до місцевої лікарні і вже уклали декларації з сімейним лікарем.
“В соціальних інтернатах витрачаються величезні кошти на лікарів, яких там часто ніхто не бачить і робота яких під великим сумнівом. В них своя внутрішня псевдомедицина”, – пояснює Футерко, який чимало зусиль доклав до дослідження цієї проблеми.
Також не оплачується праця сторожів, столярів, бухгалтерів. Кошти на оплату праці йдуть лише асистентам. Окрім цього, за енергоносії інтернати платять сповна як юрособи, а мешканці спільноти можуть цілком розраховувати на субсидію.
Перші мешканці Оселі Віри, Надії, Любові
Напередодні відкриття оселі у волонтерів були все ще побоювання, що в останній момент щось може піти не так і вихованців не відпустять з інтернатів. Тут заручились підтримкою Богдана Станіславського, який лобіював проєкт в обласній раді.
Перші поселенці – троє вихованців Залучанського дитячого будинку-інтернату Уляна Белей, Василь Рибарук, Ігор Човпило та молода жінка з Погонянського психоневрологічного інтернату Любов Оробець.
За словами Футерка, усі четверо були “випадковими” жителями своїх інтернатів. У них немає серйозних вад. Люди, які вільно спілкуються, не повинні були потрапляти у такі заклади.
Богдан Станіславський додає, що за радянських часів інтернати чітко поділялися на профілі за рівнем інвалідності вихованців. І це дотримувалося. У часи незалежної України ці заклади стали нікому не цікавими. Людей тільки з фізичними вадами почали підселяти в інтернати для людей з розумовими відхиленнями. Соцслужби влаштовували людей з інвалідністю не туди, де б їм було краще, а туди, де була можливість і щоб була наповненість.
“Склалася така ситуація, що нема куди дівати людину, ніхто нею не хоче займатися. В інтернатах є багато людей без серйозних розумових вад, до яких у можновладців не доходять руки і вони не вирішують питання переселення”, – каже Станіславський.
Чотирьом щасливцям, які першими переселились в Оселю Віри, Надії, Любові, надзвичайно важко адаптуватися до нових умов. Насамперед тому, що вони не звикли жити без щоденного графіка, та й повна свобода дій їм досі була невідома.
Так, наприклад, в одну з перших ночей у власному домі Люба хотіла попити води і боялася піти на кухню, щоб її не насварили, як це могло бути в інтернаті. Вона розуміла, що цього не станеться, але звички і страхи глибоко вкорінилися у свідомість.
Троє жителів Оселі Віри, Надії, Любові пересуваються на візках. Хлопці можуть також пересуватись повзаючи. У помешканні все облаштували так, аби їм було зручно.
“Ідея така, що якщо людина може пересуватись хоча б частково, не користуючись візком, то треба давати їй таку можливість. Навіть з фізіологічної точки зору, якщо в ногах збережені рухові функції, треба, щоб вони рухалися”, – зазначає Футерко.
Уляну Белей знають як дівчину, яка малює ротом. Через атрофовані кінцівки дівчинка майже нічого не може робити руками. Заселившись у новий будинок, вона відразу почала опановувати подарований електровізок та вперше змогла пересуватись самостійно.
“Їй дуже важко. Вона вже сама їхала до лікарні. Втомилася, звісно, адже людина 27 років нічого не пробувала рукою робити, бо не було стимулів. Тут з’явилася можливість самостійного пересування, і вона відчуває, що не хтось її везе, а вона їде сама”, – ділиться Футерко.
А в неділю Уляна та Люба вже ходили на службу до церкви.
“В них триває процес звикання до абсолютно нових умов. Є речі, яких вони ніколи в житті не мали: власна кухня, ванна не за розкладом у “банний день” для 30 людей, а коли вони самі хочуть, – розповідає Василь Футерко. – В них досить відповідальна місія, бо від того, наскільки вони швидко пройдуть шлях адаптації, буде залежати в перспективі успіх таких будинків”.
Одні скептики здивовані, що будинок підтриманого проживання таки вдалося запустити. Інші –переконані, що за місяць жителі Оселі Віри, Надії, Любові захочуть повернутися до своїх інтернатів. Водночас є чимало людей, які готові допомагати, підказувати, а також переймати досвід та створювати аналогічні будинки в інших областях.
“Від того, чи це буде історія успіху, залежать перспективи влаштування в такі будинки тисяч таких людей, які зараз перебувають в ізоляції в інтернатах радянського зразка”, – додає Василь.
“Мені здається, що громада їх вже прийняла. В нас є чимало старших людей, які прагнуть спілкування”, – розповідає Богдан Станіславський.
Навіть сусідка з досвідом медсестри погодилась працювати асистенткою у будинку підтриманого проживання. Вдома вона живе сама. А обов’язки асистента досить буденні – допомагати у побуті.
До речі, коли мешканці Оселі будуть готові, для них вже є зарезервовані чотири робочі місця на соціальному кооперативі “Файні ябка”, який ініціював Богдан Станіславський. Вони будуть отримувати зарплати та будуть платниками податків як добросовісні громадяни України.
Станіславський важливим аспектом вважає створення умов для благодійності. Успішний досвід облаштування помешкань та робочих місць для людей з інвалідністю може зацікавити як благодійників, так і потенційних інвесторів.
“Співпраця на рівні влади-благодійників-волонтерів – це частинка вирішення соціальних проблем. Ми таким чином руйнуємо стару радянську систему. Її потрібно переробляти на європейський та християнський лад”, – каже Станіславський.
Реклама
