Отець Іван Рибарук відомий далеко за межами Криворівні, де він служить настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Спільно з громадою отець перетворив курортне село на духовний центр Гуцульщини, куди їдуть з усієї України. Особливо – на Різдво і знамениту криворівнянську коляду. А цьогоріч громада села одностайно зробила рішучий крок – Різдво тут відзначатимуть разом з усім світом 25 грудня.
Інтерв’ю Івана Ципердюка з отцем Іваном Рибаруком КУРС публікує в партнерстві з Фундацією Суспільність в рамках проєкту “Антитеза”.
– Приємно, що ми сьогодні саме тут – поріг цієї церкви свого часу переступав Іван Франко, Грушевський, Леся Українка, Хоткевич та інші знакові для української культури люди, і ми сьогодні записуємо тут нашу програму – церква Різдва Пресвятої Богородиці у Криворівні. Отче, як живе зараз Криворівня?
Криворівня живе і не ховає голову, як страус у пісок, бо час, який ми зараз проживаємо, – час такої радикальної справжності.
– Війна підняла все на поверхню.
Причини завжди прості: кризи, які не вирішуються еволюційний способом, вирішуються війною.
– Знаю, що вже є загиблі вояки з Криворівні і вам доводилося відпроваджувати їх в останню дорогу. Чи багато вже таких хлопців, які поклали голову?
Зв’язані напряму з Криворівнею – 12. Тобто ті, котрі буквально жили і ми поховали їх тут або, скажімо, жили тут, але одружилися – один у Франківську, один в Яворові – хлопців поховали там, де родина. Є такі, що в школу тут ходили, а потім вже виїхали, тобто, на жаль, 12.
– Це ознака того, що з села дуже багато чоловіків, які воюють.
65 наших хлопців зараз на передовій (з півтори тисячі населення) – це дуже багато.
– Отче, а чи багато приїхало людей з інших частин України, які знайшли тут притулок?
На початку війни найбільший показник був 827 осіб – це також більше половини до населення Криворівні, зараз десь 150.
– Ходять до церкви?
На жаль, ні. Якраз війна відкрила цю реальність, проблему України – проблему нецерковності України. Дійсно, з тих 827 осіб (це був період довеликодній) за три місяці, може, було 50 осіб. Не кажу, що зовсім не ходять, просто порівнюю з кількістю. Є кілька сімей, які церковні. І ми проводимо дитячу службу, на якій діти самі служать, і на хорі співають діти, така у нас дитяча служба не для дітей, а дитяча служба дітей – ось на цю дитячу службу до нас приходять четверо діток з переселенцями. Правда, одна родина має коріння з Криворівні, тобто це також, мабуть, впливає. На жаль, те, що вдалося совєцькому союзові, – це знищити правдиву, церковну духовність.
– Як ви підтримуєте свою паству в цей час (тому що люди насправді розуміють, що війна ще не скоро закінчиться, тривожність і неспокій в суспільстві зростають), які знаходите слова, шляхи до їхнього серця?
Найголовніше – не лукавити з людьми і говорити правду. Я намагався робити це всі мої 27 років служіння на парафії – це, звичайно, не всім подобалось. То не так важливо – справа не в тому, щоб сподобатись, справа в тому, щоб говорити людям. І коли був період передвоєнний, коли кілька років, особливо два останні з половиною роки, багато говорив про нелад в нашій державі, про нелад з нашими людьми і про зомбування телеящиком – про все, що було. І багато людей нарікали на мене. Але коли почалась війна, то багато прийшли і сказали: “Отче, ми вам дякуємо. Ми були проти вас через те, що ніби занадто багато політики в церкві було. Насправді ми зрозуміли, що це була не політика, це було – життя”.
На огляд священник має бути такий пухнастий: “дорогі брати і сестри” – та й по всьому, а коли ти говориш чітко – людей це трохи шокує. Казали, що “завдяки вашій прямоті ви нас підготували до цієї реальності”. Тому в нашому селі немає зараз панічних атак, всі реально розуміють, як є. Намагаюся аналізувати ситуацію, не сиджу на Єдиному телемарафоні, навпаки – людям розказую, які є джерела в інтернеті, де можна брати правдиву інформацію, різносторонню – і військову, і політичну, і культурну. Я намагаюся тримати людей в руслі розумного християнства.
– З того, що ви сказали, що не приховували своєї позиції щодо московської церкви, і зокрема тут, на Верховинщині, за це до вас виникали з боку частини людей, які підтримували її, звикли до неї, скажімо, такі доволі неприємні й ворожі відчуття.
Це стосувалося не гуцулів, слава Богу, хоча кілька, може, осіб і було. До нас приїжджають дуже багато туристів… Приїжджало… Бувало, що за літо у нас було 5000 тисяч приїжджих. Звідки я знаю: кожній людині вручав образ Матері Божої Криворівнянської (втілення творчих задумів) – я таким чином бачу, скільки людей було. І, скажу чесно, що деякі туристичні гіди перестали привозити людей, бо їм це стало економічно невигідно, бо люди відмовлялися через мою нібито надмірну антимосковщину.
– Закономірну антимосковщину і природну проукраїнськість?
Взагалі, не треба слово “москва” так часто вживати, треба частіше вживати “Україна”, тоді “москва” відсохне, як те, що прилипає до капців, – відсохне і саме відпаде. І так, було таке: мене деякі просили “менше політики”, а я – ще більше політики натискав. Бо я не міг дивитися на тих нещасних, зазомбованих жителів України зі Сходу, Центру, Півночі і Півдня – “всех этих русскоязычных нещасних” (я інакше це назвати не можу). Тому що нас змусили говорити російською мовою, нам повикручували руки, нас заморили голодом, нас повідстрілювали, поморили сибірами – і тому російська мова з’явилася в Україні. І тому, коли казали: 60% розмовляють російською – на жаль, це була правда. Скільки сьогодні – не знаю, але надіюся, що її буде ставити все менше. Не тому, що я проти російської, я – за українську. Якщо ми втратимо самоідентифікацію, звичайно, ми втратимо себе. Це стосується, власне, не тільки мови, це стосується питання наших стосунків з московською церквою, стосується сьогодні і питання святкування Різдва Христового – зараз воно дуже активно обговорюється. Для мене сьогодні 7 січня – це єдиний інформаційний пласт з “рускім міром”. Ніяк не можемо цей крок – до Різдва 25 грудня – зробити. Я думаю, що зараз цей крок важливий саме в часі війні, бо час війни – це і час лікування.
– Отче, це був просто шок для багатьох, це рішення про Різдво 25 грудня, що це зробила Криворівня – це ж такі українські культурні Атени, основний осід Гуцульщини, де пов’язана державність наша, врешті, один з великих коренів саме тут.
Так, бо музей Грушевського є тільки в Києві, у Львові та Криворівні, а це – наш перший президент.
– Як сприйняла громада – є ж багато людей, які звикли усе своє життя святкувати 7 січня?
Розказую, як це було: тут телефонний дзвінок від Марії Гаврилівни, я називаю її “наш генерал”, колись поштаркою працювала, дуже освічена людина, старенька, телефонує і каже (це ще було, може, 20 жовтня чи 19 жовтня): “Що, вже святкуємо різдво 25-го?”. Людина старша, не молода, і я кажу: “Гаврилівна, чого?” – “Як чого? Епіфаній сказав”. – “А я ще не чув, добре, подивлюсь в інтернеті”. І тут я глянув, що є рішення Синоду про те, що якщо громада сама вирішує і священник може відслужити Різдвяну службу 25-го, то це – добре! Це навіть не була моя ініціатива, якщо говорити про теперішню ситуацію. І потім взагалі чомусь уява така, що старші люди дуже тримаються за 7 число. Якраз – ні, бо старші люди пам’ятають, що 7 число було фактично нав’язане. Тобто якщо подивитись на календарі церковні і книжечки церковні, то там чітко написано “Різдво Христове – 25 грудня”.
Тому я вам скажу інше: що не те, як громада сприйняла, бо це не я вирішував, це громада дочекалася того, що нам офіційно дозволили 25 грудня по-людськи святкувати. Я 27 років на парафії: 25 грудня кожного року була Служба Божа в церкві, приходило людей багато, тому що для гуцула 25 грудня – це польське Різдво (колись так казали), днина неробітня, днина для молитви. Більше того, навіть деякі родини варили кутю 24-го ввечері. Ми дозріли давно – це вже плід, який перезрів…
Вчора в нас була передача на обласному телебаченні, мене запросили, але я був в аудіорежимі (тому що в нас не було світла, інтернет не працював), І перед тим якийсь священник говорив (не знаю, з якої єпархії): “У нас ніхто не буде святкувати 25 грудня”. А я думаю: “А чим ви тішитеся?”. Чому синод прийняв рішення про 25-те число? Щоб виявити реальну кількість громад, які хочуть переходити. Каже: “У нас ніхто не буде”. Чотири тижні ще до Різдва. Звідки ти знаєш наперед, що ніхто не буде? А чого не переходите, а чого не попробувати? Особливість українського православ’я, на відміну від російського, в тому, що у нас – соборна правність. Взагалі, в православній церкві будь-яке рішення приймає єпископ, священник, парафіяни. Якщо єпископ не бере участі, саме рішення священника і парафіян є нелегітимним, якщо єпископ і парафіяни без священника – знову нелегітимним, якщо єпископ і священник прийняли рішення, а парафіяни – ні – нелегітимне.
– Божа трійця має бути.
Ця триєдність: єпископ, священник і парафіяни. Наша єпархія живе і пульсує, член синоду (тобто наш єпископ) брав участь у голосуванні, в прийнятті цього рішення – це рішення для всієї нашої української церкви. Священник хоче, люди хочуть – так робімо! Проведемо це служіння 25-го і порахуємо кількість людей в церкві, після цієї служби маємо дати звіт, скільки людей було. Ніхто нікого не силує, не тисне – це виходить так, що виняток стає правилом – і все, і правило – нормальне, ми нормальні люди – хочемо святкувати з усім православним світом. Але чув спекуляції, знову ж таки, від священників, які обманюють людей, що 7 січня – це українське Різдво. Неправда. Українці Канади, Америки, Латинської Америки, Австралії, українці Європи православні – всі святкують Різдво 25 грудня. Вселенський Патріарх Варфоломій, який бореться за Україну, який, на відміну від Папи, чітко каже, хто на кого напав. Справді мудрець вселенський – Патріарх Варфоломій. Ми з ним святкуємо Різдво чи святкуємо з бандитом Кирилом? Це все так просто. І це в людях наших мені подобається, що люди кажуть: ”Отець Іван, то ми з москалями чи зі світом?”. Сьогодні є реально так: є світ і є москалі. Я багато років говорив про те, що в світі є дві церкви – московська і Христова. І мені дорікали, що там якісь єретичні тези висловлюю, а виявляється, що якраз єретичною церквою є московська, бо «рускій мір» – це вінегрет з псевдоправославія, псевдомусульманства, ворожбитства, екстрасенсорики і шаманства.
Я тішуся, що я парох Криворівні, з тої простої причини, що у мене така мудра громада.
– Вона не могла бути інакшою в такому місці, не випадково сюди приїжджали наші культурні світочі.
Це формувалося сотками років – 360 років нашій церкві, яка ніколи не закривалася. Це ж насіння сіялось-сіялось, росло-росло, тут вже відбувалася селекція духовна, аякже.
– Тому є велика надія, що камінець криворівнянської гори, пущений вами, він за собою потягне інші парафії – і поступово все стане на своє місце.
Можливо, стане опорою для інших, тобто він не тільки буде котитися, а він ще стане опорним каменем в основі. Мене тішить, наприклад, те, що ми не самі. Скажімо, громада Мамаївців (великий населений пункт на Буковині), Садгора в Чернівцях – це вже офіційно, у нас є малесеньке Устя – громада так само хоче.
– Процес пішов.
Процес йде дальше – Черкаси хочуть служити, Рівненщина хоче служити. Та ми ж нормальні люди, розумієте. На жаль, у нас є гібридизми московські, як і гібридизми латинські, з якими успішно бореться греко-католицька церква. За це я вдячний їм, що вони зберігають східну нашу традицію. Греко-католики і православні разом у цьому плані молодці, борються з гібридизмами досить нормально, бо я спілкуюся з багатьма греко-католиками, римо-католиками. Тобто це нормальний процес життя: церква – це живий організм, а не якийсь оброслий мохом камінь. Якби Ісус був таким занудою, як частина християн, на жаль, і духовенства, то християнства не існувало би просто. Хто б за ним ходив? Та не ходив би ніхто – хто за занудою буде ходити? Та йшли чого? Бо він горів!
– А яку роль відіграє зараз Українська православна церква, греко-католицька і римо-католицька в цій війні? Отці – яка їхня роль?
Отже, у нас багато гібридизму московського, і нам треба з ним боротися. Це і питання, скажімо, облачення, яке деколи не співпадає, бо в нас грецьке облачення, це і питання комунікативності духовенства з мирянами. Московська церква ніколи не була комунікативною. Був навіть період у московській церкві, коли священник проповіді не виголошував, лиш читали послання губернатора. А українська церква – вона жива. Нам багато що треба ще вирішувати, щоб ми стали знову українською церквою. В українській церкві священника не назначали – священника обирала громада, і тоді єпископ його вже затверджував, або якщо громада не обирала, то з громадою узгоджували. Бо це формувалася спільнота, це – сім’я.
– Ви ведете мову про те, що насправді наші прадідівські міхи, які готові, треба наповнити молодим зерном?
Абсолютно, вони моцні, ті міхи, – вони не порвуться.
Скільки всякого реманенту старого гуцульського знайшлося в хатах, і він виявився здоровим – і шкіра не поточена, і дерево не поточене, метал відшліфували і почистили, і вже – до бою, а може, в бою вже чистили, і блищитися той метал почав після того, як трошечки кинувся до ворожої зброї.
Я дуже тішуся з того, що священники (чи офіційні капелани) таку активну участь беруть в усьому, волонтерська діяльність неймовірна. З 14-го року ми майже всі гроші, які заколядовували в церкві, віддавали на фронт. Ми лише собі залишили для якихось конкретних потреб господарських. А цього року війна почалася – ми заколядували на тепловізори, а потім пішли вже квадрокоптери, броньовані машини – і все що хочеш. Ми щонеділі збираємо гроші на потреби або хворих, або ЗСУ. Тому священники дуже працюють, і я тішуся з того. Війна все-таки вирівнює, і священники дуже гарно працюють і підтримують, зокрема у нашому районі – це також дуже важливо, ми дуже дружно збираємося на поминання воїнів, завжди не менше десяти священників. Ми збираємося кожен раз, щоб та людина відчула сім’ю, що вони не самі, що їхній загиблий – це справді герой, що зібралося так багато духовенства, така потужна молитва. Дітки бачать, що їхній тато – герой, вони будуть жити, що не просто тата вбили, а що тато в небесному воїнстві продовжує воювати. Народ, котрий шанує своїх героїв, росте. Зараз йде формування героїки.
…Ще тижня немає, як ми ховали нашого героя, оскільки поранений був і сказав: “Хлопці, відходьте, я прикрию”. І з Калуша так само його побратими – вони прикривали хлопців, хлопці живі приїхали, вернулися вже до родини. От герої нашого часу. А такий лагідний по життю був, знаєте, дівочу душу мав, а герой справжній – розумієте.
– А виявився лицарем.
Лицарство – це наслідування Ісуса, це вихід на Голгофу. Кожен лицар повинен бути готовий вийти на Голгофу, і хлопці виходять на Голгофу – Україна стала Голгофою світу, ми сьогодні світ рятуємо, і цей світ все розуміє, він просто трошки боїться цього страшного “ведмедя”, бо боїться, аби він в передсмертній агонії шкоди багато не наробив. Ми бачимо, як дипломатія, політики – як то все неоднозначно. Але я розумію, бо є страх від цього ведмедя, щоб він не вбив. Його треба довести до смерті з якомога меншими втратами.
Звичайно, нам прикро, бо наші гинуть, земля нищиться, що казати… Але це довіра Бога до нас, Бог нам довірив, і навіть оце 25 грудня – це знову ж таки довіра до Бога. Мені дехто каже: “А чому не сказали, що переходимо?”. Тому що ми – не раби. Московська церква – це зібрання рабів, і ми це побачили, починаючи від їхнього Кирила і всіх інших. А наша церква показує, яким є правдиве православ’я: виберіть – і це буде ваша спільна відповідальність. Ми всі разом – це православіє, це правдиве славлення Бога своїм життям.
– Ми йдемо до Різдва: у Криворівні є просто унікальна для нашої держави коляда. Якою вона буде цього року?
Коляда в Криворівні буде, надіюся, такою, як завжди. Проблема з колядниками, тому що багато хлопців на війні. Ті, які вели коляду, на війні. Справа в тому, що гуцульська коляда зараз є на порядку денному в ЮНЕСКО про те, щоб її ввели в список культурної спадщини світу. Тому тут втрачати не маємо права нічого. Коли дуже хвалять Криворівню, мені прикро, що не всі такі молодці. Я би хотів, щоб у кожному селі була колядницька партія. Адже ми колядуємо не тільки там, куди нас запросили, наші колядники колядують коло хати, де вже ніхто не жиє, аби там відновилося життя. Ось у чому справа. Коляда – це також війна, колядницьке братство – це також воїни, апостоли. Коли почалася війна в 14-му році, першу коляду ми завершили славним гімном України – ми вже вісім років так співаємо. Ми не тільки колядуємо, ми нагадуємо, хто ми і звідки. Звичайно, це не можна порівняти з небезпекою, з тими, хто на передовій, але по значимості порівняти можна, тому що там відвойовують територію і людське життя, а ми тут відвойовуємо територію духу і душі.
Скажу більше: на обласному телебаченні я завершив промову тим, що сказав, що 7 січня – це залишок радянського союзу, і перед тим я сказав, що якщо “не на часі”, як дехто каже “не спішимо”, а Херсон – на часі було деокуповувати? Так от справа в тому, що 7 січня – це окупація нашого мозку, нашої душі, яка триває вже дуже багато часу. Як нам казали аналітики: може, до грудня Херсон звільнимо, а Господь – милосердний, взяв – і вже майже місяць Херсон вільний. Може, і ми дуже швидко деокупуємо всю нашу церкву православну і греко-католицьку. На часі деокупація людей, їм треба дати можливість пізнати, хто вони насправді. На часі деокупація нашої культури, нашої освіти, нашої церкви – це все деокупація, звільнення від злого духа, який називається “рускій мір”.
Текст та фото: Дар’я Христинюк
