“Ну що, зачекалася? Зараз замовлю кави свому двоногому і почнемо”, – кіт Ніколас з нявчанням зістрибує з плечей свого господаря і, поки той паркує велосипед, іде до кав’ярні. Тут його вже усі знають, тож він збирає усмішки баристів та офіціантів і рушає на літник. Там розмовляти йому цікавіше – можна спостерігати за птахами і розім’яти лапки, коли набридне сидіти.
“Я – Микола Романович. Але ти можеш називати мене Нік, Ніколас або Ніккі.
Я – бенгалець. Вже чотири роки живу і подорожую разом зі своїм двоногим, Романом. Він стоматолог. Лікує людських дітей, а іноді навіть надягає їм на зуби такі смішні металеві штуки, щоб зуби були рівними та гарними, як у мене.
Коли я завів Романа, у нього не було ніяких особливих планів на життя. Тож мені довелося допомогти йому розібратися у собі та поєднати усі його здібності докупи. А оскільки я люблю смачно їсти, їздити з комфортом, спати на м’яких подушках, то Роману довелося перестати забивати на роботу і розвивати власну справу, щоб заробляти гроші на мене.
Спочатку Роман не дуже хотів зі мною гуляти, тож я почав привчати його до прогулянок. Вигулював на вулиці раз на кілька днів. Потім він якось залишив у корзині велосипеда котячу м’яту, а я її дуже люблю, тож почав залазити у корзину і їздити з ним містом. Ми почали ходити разом у гори. Якось Роман гортав Інстаграм і побачив там американського блогера, який носив кота на плечах. Запропонував мені спробувати. Я погодився. Так ми і почали мандрувати разом – Роман на велосипеді, а я на Романових плечах.
Коли ми йдемо у гори, то іноді мені набридає їхати на плечах, я саджаю Романа на повідець, щоб він не сходив зі стежки та йшов швидше. А по місту я можу випускати його без повідця, він далеко не ходить, тільки за кавою чи їжею, і завжди повертається до мене.
У мене є одна весела розвага. Роман почепив на мене якусь штучку, тож за допомогою свого телефону може бачити, де я є, і навіть говорити до мене. Я почав тренувати двоногого на стресостійкість і грати з ним у хованки. Він дуже весело бігає і репетує. Зараз покажу. Я залізу під міст, а ти фоткай.
Все, я повернувся! Романе, це у тебе лишилася сметанка? То я доїм!
На озері я знаменитість, зірка. Мене тут всі знають. Я можу лежати прямісінько на біговій доріжці, а спортсмени мене оббігатимуть.
Для місцевих собак я авторитет. Люди зі мною вітаються та знають моє ім’я. Смішно, бо Романа часто не знають, а мене знають. Іноді я підходжу познайомитися до дівчат, може, знайду яку добру пару для Романа.
З Ромою ми дружно живемо. Він про мене дбає, намагається у перервах між роботою приходити додому і гратися зі мною, годувати. Чомусь двоногий вирішив, що котів треба годувати тільки з рук, маленькими порціями та часто. Каже, що так я звикаю до його запаху і асоціюю його з їжею і безпекою, тому завжди повертаюся до нього. Але я його і так люблю! А от дощ я не люблю, тому ми іноді виходимо в дощ на прогулянку або в гори, щоб я звикав мокнути і не лякатися.
Було кілька разів, коли він взяв мене на роботу. Хоча далі коридору мене не пускали, діти були щасливі. На жаль, котів пускати у медичний заклад чомусь досі не можна, тому я прошу Рому показувати фото та відео зі мною своїм маленьким і великим пацієнтам, щоб їм не було так страшно.
Я люблю подорожувати. Як я вже казав, ми часто їздимо у гори. Як просто на природу, так і на різні фестивалі чи концерти. Живемо ми в наметах. Я люблю потусити по сусідніх наметах, поспілкуватися з людьми, і, хоча Роман переживає, що я сплутаю намет, я завжди знаю, який намет наш. Коли ми їздили на фестивалі, то я міг здалеку подивитися, як Роман танцює, або поспати в наметі. Не дуже люблю голосну музику.
А ще ми кілька разів їздили до Львова. Там мене обступило багато людей і усі намагалися погладити. Роман таке зазвичай не дозволяє, але тоді дозволив. Не скажу, щоб мені дуже сподобалося.
Ми плануємо поїздку у Київ. У Романа є спеціальний лоток і торба моїх речей для подорожей. Але я щось поки не впевнений, що ми знайдемо час погуляти столицею.
Ми разом з Романом вважаємо, що люди мають бути відповідальними, коли заводять тварин. Приділяти їм увагу, час, дбати, водити до спеціалістів за потреби, і тоді тварини будуть повноцінними частинками їхнього життя, справжніми друзями та компаньйонами, як ми з моїм стоматологом”, – кіт Нік доїв сметану, застрибнув на плечі своєму господарю, і вони поїхали додому.
Текст і фото – Анна МАКСИМОВА;
переклад з котячої – Роман РОМАНЮК, господар Ніка