Історії більшості з українських сіл ніколи не будуть написані. Села, як люди, зникають швидше, аніж знайдеться той, хто встигне їх почути, у кому прокинеться нездоланне бажання розповісти про маленький шматочок землі всьому світу.
Знаний бібліограф, професор Івано-Франківського педінституту Володимир Теодорович Полєк на лекціях зі слов’янської та античної літератур свого часу зчаста повторював нам, юним студентам-філологам, що національна література нагадує велетенські бібліотечні полиці із сотнями окремих комірчин. У кожну з них має бути вміщено життя і творчість українського письменника, який хоча б найменшим чином або твором спричинився до розбудови рідної культури. «Так робить кожна цивілізована нація!» – наголошував він. До сьогодні, на жаль, значна частина таких «комірчин» залишається незаповненою.
Слова старого професора є справедливими й щодо долі українських сіл, у яких, до речі, народилося більшість наших письменників. Вони також заслуговують на окремі дослідження.
Усесвітня мережа і в цьому випадку запропонувала простий варіант вирішення складної проблеми – статтю у Вікіпедії: село (назва), історичні пам’ятки (якщо є), люди (кількість, відомі, народились, померли), примітки, посилання. Від кількох абзаців до кількох сторінок. Коротко та інформативно. Зчаста як епітафії. «Однак це все, що можна знайти», – скаже дописувач до інтернет-енциклопедії. І буде мати рацію. Село встигло померти швидше, аніж народився той, хто мав розповісти про нього. Зникли люди, замовкли голоси, щезли незаписані історії.
Як приклад: упродовж останніх років у Галицькому районі проводять фестиваль «Озерце», щоби привернути увагу, а можливо, і відродити однойменне село. Місце з унікальним карстовим озером, чудовою природою, яке ще кілька десятиліть тому було наповнене людьми. Зараз про нього у Вікіпедії лише один рядок: «На сьогодні в селі немає жодної інфраструктури, а проживає тільки три людини».
Селу Раковець на Городенківщині, на відміну від більшості наших сіл, пощастило значно більше: окрім загальної довідки у Вікіпедії, воно дочекалося свого літописця. Улітку 2021 року місцевий історик та краєзнавець Василь Федак видав книгу «Раковець. Сторінки історії». І вона, без сумніву, не лише назавжди зафіксує історію цього унікального місця, але і є наочним прикладом глибокої любові, відданости і розуміння важливости створення таких «біографій» наших сіл. Адже чи не кожна така робота є свідченням непомітної для стороннього ока багаторічної клопіткої роботи дослідника, який є одним із будівничих історії рідної землі.
Відразу зауважимо, що дослідження В. Федака не є популярною історією чергового населеного пункту. Це, по суті, популярна монографія, до прочитання якої, відповідно, необхідно докласти певних зусиль. Це не дайджест цікавих фактів, хоча і їх у книзі вистачає. Історик не пішов вигіднім шляхом догоджання читачеві, а написав справжню наукову розвідку, органічно поєднавши зібрані численні документи, світлини та свідчення зі спогадами та розповідями про унікальні події та людей, що залишили слід в історії Раківця та нашого краю.
Село розташоване в Дністровському каньйоні – одному з природних чудес України, унікальній рекреаційній зоні. Саме тут знаходиться єдиний порт корабля «Юрій», що ходить річкою. Червонокнижні птахи та звірі, чудові краєвиди, особливий мікроклімат – усе це також про Раковець. І водночас глибока історія цього особливого місця, перша відома письмова згадка про яке, як довідуємося з книги, була зафіксована 1440 року. Сліди проживання людей у цьому місці сягають доби пізнього палеоліту, тут виявлено залишки трипільської культури та поселення давньоруських часів. На околиці Раківця свого часу також було знайдено золоті статери – монети Олександра Македонського (336–323 р. до н. е). Отож вигідна місцина на березі Дністра з родючими землями завжди приваблювала людей, які оселялися тут або ж знаходили зручне місце для переправи під час військових походів.
Особливе значення в історії села має Раковецький замок, руїни якого збереглися дотепер. Він був збудований у середині ХVІІ ст. підчашим галицьким Домініком-Войцехом Беневським. Цікавим фактом є те, що ще на початку ХІХ ст. в замковій каплиці зберігався чудодійний образ Святого Дмитрія високої мистецької вартості. Згідно з переказами, його подарував король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський 1686 р. Доля цього образу невідома, його сліди було втрачено під час Другої світової війни.
У жовтні 1667 р. замок витримав татарську облогу. Коли 1935–1938 рр. польська влада дозволила розкопки на полі біля замку, було знайдено близько сорока татарських могил з останками вояків-татар, зброєю, золотими та срібними предметами. 1672 р. татари все ж таки здобули замок, а вже наступного, 1673 р., у жовтні, об’єднане польсько-литовське військо на чолі з коронним гетьманом Яном Собеським переправилось через Дністер біля Раківця, прямуючи на історичну битву під Хотином, де разом з українськими козаками повністю розгромило турецьку армію. Замок мав велике стратегічне значення у війнах, які вела Польща з Туреччиною у 1685–1691 роках. У ньому неодноразово бував і сам король Ян ІІ Собеський.
У вересні 1676 р. Раковецький замок знову штурмувало татарське військо і дуже зруйнувало його. Далі замок переходив із рук у руки до різних родин польських шляхтичів, які утримували й відновлювали його аж до 1768 р. – часу, коли його було вкотре знищено. Фортеці більше не відбудовували. Тоді в Раківці проживало 413 людей, як свідчить «Реєстр душ в парохії Раковецькій» (до речі, зараз у селі утричі більше мешканців).
У Раківці фактично бере свій початок священича родина Шухевичів. Упродовж 1804–1824 рр. священником у селі був Євстахій Шухевич (на старому цвинтарі села збереглася могила отця Євстахія, плита на якій зараз майже поглинута землею). Одним із його синів був отець Осип Шухевич, патріотичну працю якого задля української справи відзначав Іван Франко. Нащадками Євстахія Шухевича були відомий адвокат, військовий діяч Степан Шухевич, автор знаменитої «Гуцульщини» Володимир Шухевич – дід головного командира УПА генерала Романа Шухевича. Сам Роман Шухевич улітку 1938 р. після виходу з польської в’язниці відпочивав із сином Юрком кілька тижнів у Раківці. Тоді парохом у селі був далекий родич Шухевичів – отець Руденський.
З Раківцем також пов’язана доля відомої родини Кобринських. Протягом 1850–1868 рр. парохом села був Йосип Кобринський. Він разом із дружиною похований на старому сільському цвинтарі. Його син Айталь посів місце батька після його смерті. Рідний брат Айталя, Йосафат, відомий нам передовсім як той, хто власним коштом збудував народний дім у Коломиї – зараз Національний музей Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського.
Варто наголосити, що Василь Федак детально простежує історію не лише всіх відомих галицьких родів, пов’язаних із Раківцем, але й не менш скрупульозно описує історію польських родин, що були власниками замку та села. З цього огляду дуже цікавою є доля родини Дверніцьких, власників Раківця, гробниця яких у вигляді каплиці збереглася на старому сільському цвинтарі і становить мистецьку та історичну цінність.
Історія села була б неповною, якщо би тут не з’явився на світ письменник. І не абиякий, а перший галицький богеміст, поет, перекладач, авантюрист і шанувальник чарки та морфію – Остап Левицький. Він народився в Раківці 2 жовтня 1839 року в родині священника. Прізвище саме цього літератора стоїть поряд з іменами письменників Кирила Устияновича та молодомузівця Михайла Яцківа на меморіальній дошці бібліотеки Івано-Франківської медичного університету (вул. Галицька, 7А, біля входу до катедри). Саме його І. Франко вважав культурним діячем, який спричинився до пробудження української національної свідомости в Галичині наприкінці ХІХ ст. Детальніше про життя та численні пригоди О. Левицького можна прочитати якраз у дослідженні Василя Федака. У додатках до основного тексту є нагода ознайомитися з творами письменника. Зацитуємо кілька актуальних і зараз рядків: «Не вірю й вірить я не стану, Що Русь – Москва “адін” народ…».
1926 р. в Раківці було засновано осередок «Просвіти», що засвідчило неабиякий рівень національної свідомости та патріотизму місцевих жителів, а згодом український кооператив «Віра». 1932 р. було збудовано Український народний дім. У замітці про цю знаменну подію згадується серед активістів, що сприяли будівництву Народного дому, студент Юліан Дорош. В історію української культури Юліан Дорош увійде як геніальний фотограф і талановитий режисер.
Улітку 1931 р. Ю. Дорош зняв у селі документальний етнографічний фільм «Раковець». З 1936 до 1938 Ю. Дорош знімає в Раківці перший у Західній Україні повнометражний (двогодинний) художній фільм «До добра і краси». Одним з авторів сценарію фільму був талановитий поет, пісняр, січовий стрілець Роман Купчинський. В. Федак захопливо розповідає про всі відомі факти, цікаві обставини зйомок цієї унікальної стрічки, випробування, які випали на долю її творців та акторів, про те, як драматично згодом склалося їхнє життя.
Автор книги не забуває впродовж дослідження і селян, що мешкали в Раківці, він постійно згадує основні родові прізвища села в різних подієвих та історичних контекстах: Морози, Сивківи, Гураки, Нагірні, Зеленюки, Братковські, Каштанюки та багато ін. На цих покутських родинах трималася ця земля, вони жили тут, працювали на ній, умирали на ній і за неї.
У книзі дуже багато найрізноманітніших фотографій, окреме місце серед яких посідають світлини Раковецького замку в різні історичні періоди, мистецькі знимки Юліана Дороша, копії старих мап із зображенням села. Завершує видання дбайливо впорядкована література.
Загалом книга Василя Федака «Раковець. Сторінки історії» якісно відрізняється від зчаста аматорських краєзнавчих видань своєю чіткою структурою, професійним підходом автора до впорядкування та висвітлення зібраного матеріалу. Водночас виклад не є сухим, факти та документи чергуються з цікавими історіями, пов’язаними з селом та людьми, які народились або жили в ньому.
Згадую, що коли до моїх рук потрапила книга Василя Федака, то хтось у Раковецькій сільській раді сказав, що історик працював над нею понад десять років. Думаю, що часу було витрачено значно більше, адже такі дослідження – це справа всього життя – наполеглива, нелегка і водночас захоплива.
Пан Василь, одружившись, прийшов до села молодим хлопцем «збоку», усе життя пропрацював істориком у Раковецькій школі, зараз вийшов на пенсію. Саме йому випало піднести Раківцю один із найголовніших подарунків – назавжди зробити історію села частиною нашої спільної української історії. Він зумів подивився на село, у якому прожив більшу частину життя, поглядом «збоку» – уважним, люблячим і щирим.
