Хтось влітку відпочиває, а хтось їде в інші куточки країни, щоб допомагати громадам. Саме це роблять волонтери проєкту «Будуємо Україну Разом» (БУР).
БУР – це програма благодійної організації «Львівська освітня фундація», яка через спільну працю над відновленням домівок для сімей у кризі, мандри та неформальну освіту гуртує українську молодь у мережу активних громадян. Міста чи села, де проводять БУР, відбирають завчасно, ще взимку. Зазвичай в одному населеному пункті БУР-табір триває два тижні. Кожного тижня – новий заїзд волонтерів. Один з таких таборів саме завершився на Франківщині – у Надвірній.
Маршрутки з Івано-Франківська до Надвірної курсують що пів години, але в салоні людно. Питаю у водія, де саме моя зупинка. До мене підходять дві дівчини: чи я раптом не на БУР?
Виявляється, Маша і Аліна теж підсіли у Франківську. На БУР їдуть з самого Енергодара Запорізької області. Вони з подивом дивляться на мій компактний наплічник – я ж тільки на один день. У кожної з них по велетенському рюкзаку, спальники та каремати. Разом йдемо шукати локацію БУР у Надвірній. Помічаємо хлопця в одязі з символікою БУРу та написом «Волонтер». Це Олег, принт на його футболці трохи відрізняється від цьогорічних, отже, це не перший табір для нього.
Олег запрошує в приміщення благодійної організації «Карітас», яка безкоштовно надала бурівцям житло. На порозі десятки пар взуття – багатенько волонтерів з’їхалося. Як дізналася згодом, окрім приїжджих волонтерів, до БУРу впродовж першого тижня долучилися більш як двадцять місцевих.
Нас запрошують до сніданку – традиційної бурівської вівсянки зі згущеним молоком. Його, як завжди, по-бурівськи багато, цілий глечик. На десерт – круасани, щойно з печі. Це маленьке соціальне підприємництво «Карітасу», БУР – перші клієнти.
Знайомимося з волонтерами. Хлопця з білими дредами усі чомусь називають Таракан. Виявляється, він приїхав на БУР з Харкова, і йому чотирнадцять. Ще одним відкриттям для мене стає Габріель. Він з Ірландії. Англійською пояснює, що втомлений, але вже сьогодні ввечері їде на інший волонтерський проєкт у Краматорськ.
Нарешті я знайомлюся з Михасем Поповичем та Настею Гуцуляк. Це вони запросили БУР у Надвірну. Обом по вісімнадцять. Як каже один з координаторів БУРу Олексій Лавриненко, для проєкту така молода команда – це виклик, ставка на довіру, яка виправдалася.
Бібліотека об’єднує людей
Ідея БУР-табору в Надвірній народилася із потреби осучаснити стареньку бібліотеку. Як розповідають Михась та Настя, на це їх підштовхнула волонтерка Корпусу Миру Леслі Нолан. Вона почала проводити клуби англійської мови у Надвірнянській юнацькій бібліотеці. Минулого року Михась був одним з небагатьох, хто їх відвідував. Леслі сказала, що бібліотеку треба “осучаснити”.
Михайло запалився цією ідеєю і запросив Настю приєднатися до ініціативи. Разом з друзями вони робили ярмарок до Дня Незалежності. Продавали солодощі, щоб закупити нові книжки.
Згодом зрозуміли, що потрібно більше коштів. Відзняли відео на одну з фандрейзингових платформ «GoFundMe» і назбирали 2000 доларів. За ці гроші закупили нові меблі. Пізніше поставили роутер в бібліотеці, і, як жартує Михась, це місце почало притягувати народ.
Згодом, коли Михась та Настя вступили в Український католицький університет, їхній друг Олег Максимів запропонував податися на БУР.
«Ми дуже довго сумнівалися, варто чи ні, бо поєднувати підготовку до БУРу з навчанням – доволі складно», – пригадує Настя. Однак все-таки подалися і пройшли відбір.
«Зазвичай після школи усі розходяться по університетах і більше разом не збираються. Завдяки цим проєктам навколо бібліотеки ми маємо можливість зустрітися разом і спільно провести час», – говорить Михась про співпрацю з місцевою командою.
Бурівці хочуть не просто оновити бібліотеку, а створити там громадський простір. Насамперед потрібно вирішити проблему з освітленням. Бібліотека має бути просторою, поділеною на декілька зон: читальний зал, лекторій і безпосередньо фонд з книжками. Як розповідає Настя Гуцуляк, через те, що у бібліотеці високі стелі, об’єм роботи великий. За перший тиждень волонтери пофарбували стіни, прикріпили стелажі, встановили відкоси для вікон.
У майбутньому Михась та Настя бачать бібліотеку затишним місцем, яке буде об’єднувати людей. Там можна буде не тільки почитати книжку, а й провести час з друзями, подивитися фільм, відвідати майстер-класи, презентації, клуби англійської мови. Відкрили осучаснену бібліотеку 31 серпня.
Вчитися у тих, кому допомагаєш
Увесь день разом з нами провели Петрик та Соня. Саме їхній сім’ї бурівці допомагають з ремонтами. Петрику – дванадцять, Соні – сімнадцять. Уже чотири роки їх виховують лише батько й вуйко.
“Хочеш щось розповім? Але то довга історія, треба десь присісти”, – каже Петрик.
Ми знаходимо вільне приміщення. Петро підтягує рукави і показує шрами від опіків. Коли ще жив з мамою, обпікся бензином. Тоді спочатку нікому нічого не сказав, потім уже вуйко завіз його у лікарню в Франківську.
“То на все життя залишиться”, – каже хлопчик.
Коли я запитала Петрика, чому вони не живуть з мамою, він відповів просто: «Вона нас вигнала». Виявилося, з мамою Соня та Петрик не спілкуються, як і зі своїм чотирирічним братиком Ростиком, який залишився з нею.
Діти живуть в старій хаті разом з татом і вуйком. Чоловіки працюють на кількох роботах – вуйко на трьох, батько на двох. Зараз для цієї сім’ї волонтери утеплюють будинок пінопластом і роблять ремонт всередині. Ще хочуть замінити вікна й підлогу.
Юля Ліхоліт – одна із волонтерок, яка допомагала сім’ї Петрика й Соні. Сама за освітою педагог й англійський філолог. Їй двадцять сім, на БУРі вже не вперше. Каже, так руйнує стереотип, що волонтерять лише студенти.
“Для мене БУР – це момент приземлення і злету. Я приземляюся, коли бачу реалії життя. І я злітаю, тому що дуже надихаюся, – ділиться думками Юля. – Ми весь час спілкувалися з дітьми. Одного разу Петрик сказав, що гітара – це такий інструмент, на якому можна грати і сум, і радість. Його життєва ситуація, з одного боку, викликала у мене стільки суму. А з другого – стільки радості, бо він такий, який він є. Він говорить про всі свої проблеми з такою легкістю, ми усі маємо цього вчитися. Це показує, що ми, дорослі, несемо велику відповідальність за дітей, за те середовище, у якому вони ростуть”.
Інша сім’я, якій допомагають бурівці, теж має непросту історію. Пані Люба виховує чотирьох дітей. Чоловік її покинув. Один із хлопчиків, Дмитрик, хворіє на ДЦП. Жінка ще й доглядає за старенькою матір’ю. У них невеличка хата в селі біля Надвірної.
Як розповідає Юля, вона навіть не помітила, що Дмитрик має ДЦП. Пані Люба – педіатр за освітою, займається лікуванням хлопчика від його народження.
“Живучи у важких умовах, вони вчать нас своїм прикладом одночасно смиренню і боротьбі. Вони не нарікають на свій майновий стан. Але при цьому вони ведуть боротьбу, сповнені великою любов’ю”, – каже Юля Ліхоліт.
Завдання бурівців – залити фундамент, щоб добудувати ще одну кімнату до будинку. А далі місцева команда поможе пані Любі купити будматеріали.
Малювати зв’язок поколінь
Перед від’їздом йду дивитися на ще два об’єкти БУРу в Надвірній – мурали. Вони в центрі. Як розповідає Настя Гуцуляк, більшість будівель там – це приватні будинки, тому попередньо довелося узгоджувати вигляд муралів з власниками парканів.
Одна з муралісток БУРу – Оленка Кендзьор. Вона вивчає сакральне мистецтво у Львівській національній академії мистецтв. До цього навчалася в училищі. Ще тоді почала працювати з муралами. Це її четвертий БУР і десятий мурал.
Як розповідає художниця, над концепцією малюнку довелося добряче попрацювати. Ескізи змінювали декілька разів. Спочатку команда хотіла проілюструвати цитату «У темні часи добре видно світлих людей». Потім виникла ідея малювати щось пов’язане з мандрами. Але виявилося, що біля стіни майбутнього муралу є внутрішній дворик, у ньому хочуть створити музей кераміки. У дворику мешкає майстриня-вишивальниця Ольга Писарук. Тому вирішили поєднати тематику муралу з традиційними українськими орнаментами.
Поки волонтери творили мурал, місцеві мешканці пригощали їх кавою, печивом і фруктами. «Людям подобається, і це дуже приємно», – говорить Оленка.
Інший мурал – біля міського озера. Раніше це був просто сірий паркан, обписаний лайкою. Місцеві не проти, що їх нарешті замалювали. За малюнки на муралі взялася вісімнадцятирічна Саша Бадашко з Харкова. Малювання вона називає своїм способом говорити зі світом. Дівчина давно хотіла попрацювати з великим форматом. Не уявляє, як би змогла втілити щось подібне в Харкові.
“Коли сюди їхала, слабо вірила, що хтось довірить мені малювати мурал. Приїжджаю, а мені кажуть: «Ось є паркан. Він твій увесь. Роби з ним, що хочеш», – розповідає Саша.
“Художниця мала багато ескізів, кожен сповнений символів і асоціацій. Один із малюнків – касета, яка лежить в чотирилистнику конюшини. Коли Саша приїхала в Надвірну, побачила, що тут цієї рослини дуже багато. Говорить, що так малюнок віддзеркалює реальність. А касета розповідає про зв’язок поколінь. Хоча художниця каже:
“Не обов’язково завжди пояснювати, про що малюнок. Деякі речі потрібно просто бачити й сприймати по-своєму”.
Бібліотека, будинки і мурали – це не все, чим займався БУР у Надвірній. Волонтери також допомагали в підготовці фестивалю «Дженджур Фист», який саме проходив у Пнівському замку.
Моє прощання з БУРом завершується обіймами з усіма волонтерами. Тут це вже традиція. Разом зі мною від’їжджають волонтери з першого тижня таборування, скоро приїдуть нові. Окрім особистих речей, волонтери кладуть у свій наплічники по цеглині.
Зазвичай після завершення табору вручають паперові сертифікати, та цього разу організатори вигадали оригінальніший спосіб – подарували цеглинки, підписані «Надвірна-2019». Це символ того, що кожен на БУРі в Надвірній долучився до розвитку міста.
Цей матеріал підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.
Богдана Капіца
Фото: Ольга Данилюк і Ольга Віфлінзідер
