У річницю повномасштабного вторгнення росії 24 лютого десятки франківців зібралися на відкриту дискусію про значення Івано-Франківська для України у час великої війни.
Думками про внесок Івано-Франківська у безпеку, ідентичність, культуру, економіку країни поділилися міський голова Руслан Марцінків, член правління БАІФ, підприємець Віктор Вінтоняк, письменник Тарас Прохасько, художник і музикант Ярема Стецик та директорка Карпатського інституту аналітики “FrankoLytics” соціологиня Ольга Максимович.
Панельну дискусію “Рік війни: роль Івано-Франківська в Україні” організувала платформа “Тепле місто”. Модерував розмову експерт з довготермінових стратегій Євген Глібовицький. КУРС вибрав для вас основні тези з двогодинної дискусії.
Івано-Франківськ – надійний тил, прихисток і волонтерський хаб
Руслан Марцінків: цей рік буде найважчим
11 тисяч іванофранківців воюють з російськими окупантами у лавах Збройних Сил. Громада допомагає переселенцям та волонтерить. За словами міського голови Руслана Марцінківа, на сьогодні франківці забезпечили усім необхідним умовну бригаду.
– Франківськ також показує своїм прикладом, що треба робити, щоби мотивація захищати Україну не зникла… На жаль, за цей рік мені довелося бути на 204 похоронах наших хлопців. І це дуже важко. Це сьогодні є понад тисячу людей, які втратили своїх рідних. Нам прийдеться з цим жити. І максимально робити так, щоби ці родини отримували все. Івано-Франківська громада бере на себе обов’язок допомагати родинам загиблих пожиттєво, – говорить Руслан Марцінків.
Ми з вами повинні розуміти, що роль Франківська як надійного українського тилу буде продовжуватися. І від нас дуже багато що залежить. Тому ті наші доплати пораненим по 20 тисяч гривень – це не так питання грошей, як питання моральної відповідальності і сатисфакції людям, які пішли служити.
Ми з вами міськими коштами і коштами волонтерів, за моїми підрахунками, повністю обмундирували одну бригаду – машинами, тепловізорами, дронами, взуттям, формою… Тут є колосальна роль різних волонтерських організацій. Тому ми вистоїмо всупереч усьому.
Ми сьогодні також місто, яке прийняло дуже багато внутрішньо переміщених осіб. У березні-квітні минулого року до Івано-Франківська приїхало 96 тисяч людей. І мешканці їх розмістили. У багатьох випадках розмістили безкоштовно і допомагали. Зараз у нас інший етап. У нас 24 тисячі внутрішньо переміщених осіб, і більшість з них інтегруються в нашу громаду.
Франківськ і франківці кожен на своєму місці відіграв і відіграє величезну роль в тому, що Україна не захоплена ворогом. Але хочу усіх застерегти: найважчий рік, на моє переконання, навіть не минулий – найважчим буде цей рік. Цього року ми повинні докласти зусиль, щоби здобути перемогу. І Франківськ, я думаю, теж покаже великий приклад всій Україні.
Ольга Максимович: Ми позбулися фаталізму
Соціологиня Ольга Максимович відзначає мобілізованість і солідарність міської спільноти.
– Тридцять років Інститут соціології Національної академії наук відстежує зміни, які відбуваються в українському суспільстві. У 2002 році геніальний соціолог Євген Головаха поставив українцям запитання: “Як ви вважаєте, все буде так, як на роду написано: так чи ні?”. Тоді 57% українців казали, що так.
Минуло двадцять років. Ми маємо 2022 рік. Інститут соціології спромігся виконати національний моніторинг у цей непростий час. І знаєте що? 59% українців кажуть: “Ні, не буде так, як на роду написано”. Ми позбулися фаталізму. І мені здається, це є головна соціальна зміна, яка відбулася з нами як нацією. І дуже суттєві зміни відбулися з нами, франківцями.
Весною тут соціологи проводили опитування. Вийшло приблизно так, що кожен шостий франківець у час, коли був пік прибуття до нас мігрантів, допомагав фінансово. Кожен четвертий франківець волонтерив, кожен п’ятий франківець працював в інформаційному спротиві або ж допомагав критичній інфраструктурі.
Про ідентичність Івано-Франківська
Тарас Прохасько: Франківськ пропонує модель нормальної українськості
– У Франківську все ж таки домінує галицька традиція певної демократичності, толерантності, тобто якісь особливі закони співжиття. Коли ми говоримо про гіперукраїнськість Франківська, то можна сказати, що вона сформувалася уже в останні десятиліття. Бо найголовнішим все ж таки була давня традиція демократичного співіснування з абсолютним дотриманням своєї гідності у різних сторонах – і в умінні порозумітися, і співжити. І виявилося, що оці усі поліцайні рускі штуки, цей весь авторитаризм, ця вся гіпердурнувата монолітна пропаганда, вона програє. Тому що модель галицька – це модель демократичного порозуміння і життя, яка врешті-решт виявилася сильнішою від етнічних протиріч. Я зауважив, що більшість навіть тих ворогів Галичини, «освободітєлєй» так званих, які з часом тут поселилися, були зовсім не такими, як руські з інших частин України. Тобто елемент якогось такого консенсусу і співжиття перемелював дуже сильні штуки, і наші москалі були зовсім інакші.
От оця українськість Франківська завжди була якась дуже природна. І, власне, така не настирлива, але вона так чи інакше змінювала усіх людей, які тут опинялися.
Що ще проявилося: незважаючи на те, що Франківськ не є найбагатшим містом, але так склалося, що одною з ознак такої ідентичності є те, що своїх воїнів громада забезпечувала чи не найкраще серед інших регіонів, тобто неофіційно, не через тилові служби Збройних Сил.
А потім була ще одна цікава річ. Коли сюди приїхала величезна хвиля різних людей, цікавим був момент певної суперечки. Я не кажу, що це було визначальним. Це була така ідеологічна бесіда з двох боків, були такі звинувачення: ті, що приїхали, російськомовні, казали: “От через вас, що ви такі вперті націоналісти, що тієї українськості тримаєтеся, і почалася війна”. А наші, навпаки, казали: “Через вас, через те, що ви рускоязичні, що вас прийшли рятувати, і почалося”. Були такі світоглядні бесіди.
І от виявилося, Франківськ у своїй дуже переконаній і природній українськості заманює тих людей, які приїхали сюди, спонукає все ж таки сприймати українську Україну як нормальну. Хоча, звичайно, дуже багато людей, дітей говорять по-російськи. Але те, що вони бачать цей спосіб життя, який вибрали тутешні люди, це дуже важливо для України в загальному.
Демографія: як повернути франківців з-за кордону
Руслан Марцінків: Місто чекає демографічна криза
– Війна принесла великий виклик – частина жителів Франківська, частина жителів сіл громади, на жаль, виїхала за кордон. І що довше буде тривати війна, то довше вони будуть залишатися там і, найімовірніше, не повернуться до Івано-Франківська. Демографічна криза, на жаль, буде впливати на Івано-Франківськ.
Ми вважали раніше, що місто якось з мінімальними втратами пройде цю проблему і все-таки люди будуть з’їжджатись до Івано-Франківська. Сьогодні я вам відкрию таємницю: у дитячих садочках і навіть уже у більшості шкіл немає проблем з наповненістю. Тому що частина дітей відсутня фізично. І в нас постає питання: як у стратегії врахувати цю демографію?
Віктор Вінтоняк: Як втримати молодь
– Глибинно ми можемо зараз починати думати про умови, як затримати молодь, які створити умови, щоб вони тут залишилися і реалізували себе – і через навчання, і через перше місце працевлаштування.
Це, до речі, один з великих наших кейсів, над яким ми працюємо в Бізнес асоціації. Є розрив між запитом роботодавця і вузів, які готують спеціалістів. Це два космоси, і ми намагаємося зараз то звести докупи: зрештою, а що ж чекає студент, а що чекає роботодавець, який хоче мати вже такого розумного першого випускника?
Ярема Стецик: Не палити мости
– Я про тих, хто вже таки виїхав, – це наші родичі, знайомі, друзі. В мене є таке бажання, щоб ми їх раптом не почали ненавидіти, настільки, що от: “Не повертайся”. Це від нас залежить. Якщо ми їх зненавидимо і скажемо: “Все, ти виїхав, зрадив, втік”, то я би казав це питання обговорити з самим собою, щоб, власне, не відкинути їх на 50 років, щоби ми потім не шукали цих діаспорців. Бо це таки люди, які б вони не були.
Я про те, щоб ми не встигли їх зараз засудити і спалити мости, щоби вони не мали можливості вернутися.
Якою має бути стратегія Івано-Франківська після перемоги?
Руслан Марцінків: Нам треба вчитися в Ізраїлю
– Для нас найбільш прийнятною може бути ізраїльська модель життя. Ми вже би мали людей готувати до того, що, на жаль, навіть якщо ми вийдемо на кордони 1991 року, ворог буде пробувати постійно нас шарпати, якщо не зі зброєю в руках, то зсередини.
На мою думку, потрібно вивчати досвід Ізраїлю. Це країна, яка воює 40 років. Там найкраща медицина в світі, найкращі стандарти будівництва з урахуванням бомбосховищ, найкраще вибудувані взаємостосунки з армією.
Ті люди, які готові воювати, які хочуть воювати, вони повинні мати жорстку мотивацію для того, щоби постійно бути на тому кордоні з ворогом, поки ми тут розвиваємо економіку. Тобто цього всього повинен навчитися Франківськ.
Медицина. Які виклики сьогодні? У нас, наприклад, є соціальне таксі, ми возимо людей з інвалідністю. За цей рік удвічі збільшилося звернень у соціальне таксі, тому що удвічі стало більше людей з інвалідністю. Це люди на візках, без ніг, без рук. Насправді ми повинні зробити колосальну революцію щодо людей з інвалідністю.
І в медицині ми повинні виставити конкретні цілі. Ми вже сьогодні бачимо, що в Івано-Франківську зменшилася народжуваність: у 2022 році народилося на 1000 дітей менше проти минулого року. Значить, треба подумати про якісь програми для того, щоб все-таки залишилися тут жінки народжувати, щоб не виїхало саме це покоління.
Ми повинні врахувати безпекові моменти. Тому я думаю, що саме досвід Ізраїлю – це досвід для України. Ми з трьох сторін оточені ворогами. Оборонна промисловість мусить розвиватися на заході нашої держави. Тому що вона не може розвиватися на сході, бо там небезпека.
Ми розуміємо, якщо гроші на післявоєнне відновлення прийдуть, то вони підуть в ті регіони, де все знищено. Можливо, це справедливо, але при цьому плануванні все-таки треба врахувати, що в разі кризи захід нашої держави буде надійним тилом попри все.
Ольга Максимович: Нас чекає багато роботи
– Мені видається, нам варто налаштуватися, що найважче попереду. 2022 року ми були всі на адреналіні, ми були дуже змобілізовані, і нам було легше. А що довша дистанція, то частіше приходить до тебе думка: може, здатися, може, нехай не я, може, нехай хтось другий.
І 2023 рік буде для нас усіх дуже важливим роком спроможності зробити домашню роботу. Якщо Збройні сили України справляться на відмінно – так, як вони роблять це сьогодні, – то на нас відразу звалиться дуже багато роботи, пов’язаної з нашою інституційною спроможністю рухати цю країну далі. І мені здається, що 23-й рік – це рік витримки на максимумі і рік на домашню роботу, в тому числі через стратегування.
І головне – не загубити з фокусу демографію. Ми дуже мало знаємо про наших людей. На жаль.
Віктор Вінтоняк: Треба візуалізувати майбутнє міста
– Для себе у Бізнес асоціації Івано-Франківська ми поставили завдання спланувати майбутнє, тому що є дуже великі ризики. Всі говорять про те, що якась частина людей виїде, а якась захоче повернутися. І створити умови для тих, хто повернеться, передусім для молоді, – це для нас першочергова задача. Ми маємо знайти, скажемо так, розумну спеціалізацію нашого міста: що таке Івано-Франківськ з точки зору бізнесу? Чи ми сервісне місто, чи ми інтелектуальне місто, чи ми місто транзитне?
Я бачу, що в нас є напрям, який ми активно спробуємо реалізувати. Це створення креативної індустрії і створення кластеру агрофуду для виробництва. Місто збільшилося і за рахунок громад, які приєдналися, і за рахунок людей, які тут залишилися. Це великий потенціал.
Щоби ми побачили майбутнє міста, нам треба його візуалізувати. Один з шляхів – це просторове планування. Нам треба показати, яким місто буде. Нам треба розпочати цю роботу, бо просторове планування буде включати і безбар’єрність, і енергоефективність, і зонування міста, і перспективи розвитку тих чи інших напрямків.
Так, зараз воєнний стан. Не всі реєстри відкриті, не всю інформацію можна показувати. Але ми маємо діяти. Зрештою, ми вже маємо попередні домовленості, що будемо працювати спільно з містом над просторовим плануванням. Візуалізація майбутнього може бути в тому числі мотивацією для подолання цієї втоми, про яку ми всі говорили, і так само може стати закликом франківців повертатися, тому що тут є багато роботи.
Тарас Прохасько: Стратегія розвитку міста має відповідати його «фізіології»
– Справді, наше місто є таким дещо проміжним пунктом. Тому що тут завжди було дуже нецікаво багатьом тим, хто тут народився, і вони звідси їхали. Натомість тут поселилися люди з міст ще менших чи менш можливосних, як Івано-Франківськ. І отак тут відбувається. Ця таке постійне перекочування. Але можна сказати, що Франківськ місто не невротичне, у тому сенсі, що тут залишилися люди, які упокорилися, і вони не хочуть ще якогось суперруху, динаміки.
Тобто це досить фізіологічне місто. І в цій фізіологічності є дуже важлива характеристика міста – темп, простір, щільність, інтенсивність відстані, близькість до природи, поєднання садів-городів, приватної забудови, старого міста і нової забудови.
І тому мені здається, що власне на цьому треба робити якісь акценти у розвитку стратегії. Умовно кажучи, якісь там місто-сад, місто-шпиталь… Я говорю тепер не тільки у прив’язці до війни. У нас є медуніверситет, багато медиків… Є сади, парки, тут можна робити санаторії, лікарні.
Стратегія Франківська має будуватися на таймінгу, на відчутті фізіології цього міста. Не варто ставити собі завдань, щоби перетворити його на кипуче серце індустріалізації. Або поназбирати купу людей. А нащо? Що з ними робити тут? Треба знайти заняття, які є адекватними до природи цього міста.
Фото: Марія Веркалець