Наталя Мельникова – психологиня, яка працює з військовими та їхніми родинами з 2014 року. Для неї російсько-українська війна почалася задовго до повномасштабного вторгнення: ще тоді, коли перші бійці поверталися з фронту й потребували підтримки. Ці зустрічі змінили її життя – вона присвятила себе пошуку дієвих способів допомоги тим, хто пройшов крізь бойові дії, і тим, хто чекає з війни.
Психологиня розповіла КУРСу, як допомагає зцілювати травми та віднаходити внутрішні ресурси. Її завдання — довести: після війни можливе нове життя, а стосунки стають його опорою.
«Бійці змінили мене»: життя як місія
«Моє життя поділилося на до і після 2014 року», – зізнається Наталія Мельникова. Згадує, як працювала спеціалісткою з профорієнтації у Центрі зайнятості і зустрічала ветеранів, які приходили зі своїми історіями: хтось не міг знайти місце у сім’ї, хтось – у суспільстві, хтось жив у постійному відчутті тривоги. У довірчих розмовах проривалося те, що військові зазвичай ховали: нічні кошмари, відчуття провини перед полеглими побратимами, розгубленість.

«Я бачила, що людина, яка ще вчора командувала взводом, відчуває безсилля, бо не може повернутися на роботу чи відновити стосунки з дружиною і дітьми», – розповідає вона. Була шокована, коли ветеран зізнався: намагається знайти себе в цивільному житті, але більш за все хоче повернутися на війну. «Тоді був величезний розрив між фронтом і мирним життям», – каже Наталія.
Вона почала шукати відповіді на запитання, що відбувається з військовими, і усвідомила: потрібні глибокі знання з психології. Пішла вчитися і змінила роботу. Було очевидно: профорієнтація та економічна незалежність – важливі складові адаптації бійців. Але точно не перші. Передусім люди потребували відпочинку, лікування, моральної підтримки, розуміння, що з ними, та простих пояснень, де і як у Франківську можна отримати послуги.
Їхні потреби природно закручували нові знайомства й контакти, Наталя спілкувалася з лікарями, реабілітологами, волонтерами, які так само включалися в процес. Систему допомоги військовим, які поверталися з фронту, доводилося вибудовувати з нуля – в Україні 2015-2016 років не було такого досвіду.
З часом робота для Наталі стала особистою справою. Фактично вона взяла на себе вирішення проблем тих, хто повертався з війни. Це охоплювало різні сфери, до яких раніше не була дотична. Згодом Наталя зрозуміла, що вона справді ефективна в цьому процесі: «Починаєш товаришувати, бачиш, як відбуваються позитивні зміни, як люди знову вірять у себе, у життя, у свої сили, – це безцінно. А коли кличуть на весілля чи діляться радістю народження первістка – це взагалі космос».
На сьогодні Наталія Мельникова – практична психологиня, сомнотерапевтка, тренерка з творчого рефреймінгу, фахівчиня з профорієнтації. «І просто людина, який не байдуже, що відбувається з бійцями після фронту», – зазначає вона.
«Доторк до броні»: як працює реабілітація військових
Щоби допомогти бійцям адаптуватися після фронту, Наталія Мельникова вивчала практику інших країн. Розповідає, що в США військові не їдуть з фронту чи шпиталю одразу додому. Якийсь час вони живуть і відновлюються у спеціальних «будинках ветеранів» – поселеннях поруч із цивільними. Часто перебувають в таких реабілітаційних центрах із родинами – пів року чи довше, залежно від потреб.
Тамтешні фахівці допомагають зрозуміти, в чому суть повернення: пояснюють, як працює «бойовий розум» і чому поведінка, що рятувала на фронті, у цивільному житті стає шкідливою. Це може бути агресія, різкість, гіперконтроль чи миттєві реакції без роздумів. «На війні це рятує, але вдома лякає і самого ветерана, і близьких, – пояснює психологиня. – Тож усім допомагають зрозуміти, що потрібно змінювати, а до чого варто пристосуватися».
В американських центрах також приділяють увагу профорієнтації: ветерани пробують різні види роботи, щоби швидше знайти себе у мирному житті. «Це приклад системної роботи, який варто перейняти», – зазначає Наталія Мельникова.

«Не існує кнопки, яка миттєво вимкне для військових війну, – наголошує Наталія. – Навіть без травм адаптація триває від пів року до року, а з фізичними і ментальними пораненнями процес може затягнутися на роки чи й на все життя». Вона зазначає, що успіх реабілітації, з досвіду інших країн, — у підтримуючому середовищі. Власне про це пише Себастьян Юнґер у книжці «Плем’я». Її та книгу «Одного разу воїн – воїн назавжди» Чарльза Гоуґа психологиня радить прочитати, щоби розуміти ветеранів.

За таким принципом працює громадський реабілітаційний центр “Франко-Гражда” на Франківщині. Наталія є його амбасадоркою та психологинею.
Десятиденні програми для військових і ветеранів поєднують фізичні активності, арттерапію, психопрактики й просте спільне життя: приготування їжі, сходження в гори, пісні біля вогнища, розмови без звань. «Головне відчуття, що ти – серед своїх», — каже Наталя.
На одному із заїздів була жінка-снайперка. Вона чемно відвідувала всі заняття, хоча зізналася: «Мене все бісить. Я просто змушую себе приходити». Це захисна реакція психіки, пояснює психологиня: страх, що торкнешся болю й не впораєшся. Але одного дня ця «броня» дала тріщину: на йозі жінка відчула справжнє полегшення: «Я бачила, як вона вперше за довгий час розслабилася.»
Разом із терапією у “Франко-Гражді” військові отримують те, що часом важливіше за техніки і методики, — визнання і шану: «Перша потреба ветеранів — відчуття, що вони видимі і потрібні, що ми цінуємо їхній вклад і стоїмо поруч з ними. Саме це має найбільшу силу зцілення».

Один боєць зізнався Наталі: «Я вперше на такому заїзді. І вперше не думав: «А навіщо мені все це було?» Він мав на увазі і фронт, і втрати, і те, що повернувся з інвалідністю. Ця думка переслідувала щодня, але тут, у колі своїх, вона зникла: «Бо мене розуміли з пів слова, не ставили дурних запитань, не смикали там, де болить. Прийняли таким, який я є».
Для Наталії Мельникової це підтвердження: її робота потрібна.
Як дружини воїнів стають сильнішими в час війни
З 2018 року Наталія активно підтримувала жінок, які об’єдналися у волонтерських ініціативах: плели сітки, збирали допомогу фронту, а згодом створили громадську організацію «Дружина Воїна». Тоді психологиня залучала їх до творчих практик — саме творчість, за її словами, є потужним ресурсом. «Мене саму творчість врятувала від багатьох важких станів. Якщо в процесі ти можеш відключитися від тривоги, зробити щось красиве й відчути задоволення, це працює як перезавантаження», — пояснює вона.

З початком повномасштабного вторгнення потреба в групах підтримки зросла у рази. Жінки військових опинилися перед новими викликами: вони чекають і підтримують чоловіків, виховують дітей, тримають на собі побут, працюють, волонтерять і беруть на себе завдання, які раніше виконували їхні чоловіки. «Наші зустрічі стали джерелом сили. Вони створили простір, де не потрібно пояснювати очевидних речей, де завжди знайдеться розуміння і підтримка, де відновлюється внутрішній баланс і з’являються ресурси для щоденного життя», — говорить психологиня.
Наталія Мельникова підкреслює, що ресурсність — не модне слово, а реальна умова виживання у воєнний час. Якщо дружина чи мама військового виснажена, вона не зможе бути опорою – ні собі, ні іншим. А головний ресурс — спілкування. «У групах ти відчуваєш, що не одна з проблемами. Бачиш, що інші справляються, розумієш: і ти можеш», — каже Наталія.
Зараз вона залучена в проєкт «Простір відновлення» — це серія зустрічей для дружин, матерів і сестер воїнів, де кожна може розповісти свою історію й отримати підтримку. Теми народжуються з життя учасниць: від переживань очікування до складнощів реабілітації чоловіків після поранень. Адже війна принесла нові виклики: ампутації, інвалідності, посткомоційні синдроми. Це нова реальність, і суспільство має навчитися з нею жити, акцентує психологиня.
Її позицію поділяє і франківська будівельна компанія blago, яка підтримує проєкт груп «Дружини Воїна». Важливо, що соціально відповідальний бізнес є частиною спільноти, яка разом долає наслідки війни. Допомога військовим і їхнім родинам — внесок у майбутнє громади, де жінки й діти мають відчувати безпеку, підтримку та впевненість у завтрашньому дні.

Однак не всі питання дружини воїнів обговорюють на групах. Після кожної зустрічі кілька жінок звертаються до неї особисто. «Найчастіше з приводу проявів «бойового розуму», коли чоловік усе ще перебуває у режимі виживання, мало включений у сімейне життя. Для дружин це болісно, але я пояснюю: то типовий досвід, з яким можна жити і будувати взаємини по-новому», — говорить Наталя.
Вона наголошує, що війна так чи інакше буде завжди присутня у житті сімей військових: «Складнощі будуть, та коли є почуття і підтримка одне одного, є можливість зберегти стосунки. Немає нічого неможливого для людей, які люблять одне одного».
За словами психологині, ми часто недооцінюємо себе у своїй стійкості. «Насправді українці унікальні. Живемо у воєнній дійсності вже понад одинадцять років — і не розсипалися, тримаємося, – зазначає Наталія Мельникова. – Коли є «своє плем’я», темрява війни не поглинає, бо у близьких поряд з нами завжди є світло підтримки».
Партнерська публікація