Пандус поруч зі сходами. На ґанку сидять двоє чоловіків. У старшого бандаж на шиї, ноги вкриті коциком. Молодший потирає коліно, шукає зручну позу. Військових видають футболки. “Вже поснідали?” – зупиняється біля них Наталія Тарабалка. Сходи з іншого боку ґанку ведуть у сад, в тіні дерев – лавки з пледами. Час від часу падають яблука. З трави злітає пара горлиць, її сполошив чорний цуцик. Песика кличуть до чоловічого товариства на ґанок – він радісно біжить.
Центр, що був потрібний на вчора
Оздоровчий центр “Тепло крилатої душі” у коломийському селі Ценява приймає на фізичну і психологічну реабілітацію військових і ветеранів. Центр створений для захисників і їхніх близьких, а також для родин, які втратили рідних на війні, каже його засновниця Наталія Тарабалка, мати полеглого на війні льотчика-винищувача, Героя України Степана Тарабалки, що був прообразом “Привида Києва”. У стаціонарному відділенні центру зараз відновлюються понад два десятки воїнів. Амбулаторно в центр щодня приїздять ще до десяти людей – на консультації, процедури, роботу з реабілітологом, індивідуальні та групові заняття з психологами.
Директорка Наталія Тарабалка разом із заступником Романом Богумілом готуються зустріти двох новеньких. Вибирають для них місця. В кімнатах – по чотири і більше ліжок. Акуратно заправлені постелі, впорядковані тумбочки, на багатьох – іконки. Обидва військових прибувають з госпіталів. Речі одного вже привезли – на стільці сумки, зверху китель. Він тепер безхатченко, втратив рідних і дім. “Треба допомогти хлопчику одужати”, – каже пані Наталія. Жінка називає всіх своїх підопічних хлопчиками незалежно від віку і кількості зірочок на погонах.
Інший поранений – важкий, тільки почав вставати. Вісім місяців по лікарнях, співчуває господиня центру. З військовим приїздить мама. Жінка телефонує пані Наталії і скаржиться, що син ніяк не може вийти з лежачого стану. Хвилюється про догляд: “А якщо йому треба буде судно? А хто допоможе підвестися з ліжка?”. Наталія Тарабалка пояснює, що в стаціонарі центру є персонал, і пропонує жінці зупинитися у неї вдома, відпочити від догляду. “Мені треба біля нього бути!” – наполягє мама. “Можливо, ваша гіперопіка не дає сину піднятися?” – запитує пані Наталія. “Можливо”, – погоджується після довгої паузи та. “Будемо працювати і з мамою”, – говорить нам пані Наталія. І усміхається: “Поставимо хлопчика на ноги”.
Реабілітаційний центр Наталії Тарабалки запрацював 21 листопада 2022 року – перший на Прикарпатті після початку великої війни з рф. “У якому форматі могли, в такому і відкрилися. Побілили тут, пофарбували, щоби були умови для проживання”, – засновниця показує різні ліжка в спальнях. Каже, що тоді була гостра потреба в підтримці: хлопці після бойових, поранені в лікарнях – багато хто переживав несприйняття реальності війни. “Тепер вже трохи інша ситуація, а тоді всі були дуже розхитані. Ми намагалися допомогти хлопцям. Приймали їх, готували домашні страви, робили масажі, з психологом спілкувалися”, – описує пані Наталія.
Наталія Тарабалка розповідає, що зіткнулася з військовою травмою дуже юною – коли у 1980-х з війни в Афганістані повернувся її брат. Ще тоді зрозуміла, що треба бути готовими до наслідків. Наслідки теперішньої війни – не на рік, і навіть не на три, каже пані Наталія.
«Реабілітаційні центри були потрібні ще на вчора. Тому вирішили, що відкриваємося, будемо працювати і потроху все доробляти”, – пояснює жінка.
Доробляли і доробляють – у правому крилі на першому поверсі стукотить перфоратор, з виском приєднується дрель. Надворі свою партію видає бетономішалка. Чоловіки, притрушені побілкою, носять відра.
“Розширюємося – готуємо кабінет фізичної реабілітації і великий масажний кабінет. З цим допомагає франківська будівельна компанія blago”, – розповідає Наталія Тарабалка. Це той випадок, коли соціальна відповідальність бізнесу – не високі слова, а реальна справа.
У тому ж крилі, де живуть пацієнти, – кухня і їдальня. Кухар-професіонал готує на всіх мешканців центру. Та чоловіків заохочують посмажити грінки, зробити бутерброди, заварити чай. “Якщо хтось не може справитися сам, то просить про допомогу. Попросити про допомогу – це дуже важлива навичка і крок до одужання”, – пояснює пан Роман, який курує в центрі напрям ментальної реабілітації. З дверей кухні чутно розмови і сміх, пахне борщем і ще чимось смачненьким.
Далі коридором – кабінет швидкої психологічної допомоги. Сонце з вікон заливає крісла-качалки, розкладені колом і накриті овечими шкурами. М’якість, тепло, розслаблення витають у повітрі. Завжди відчинені двері: пацієнти будь-коли можуть зайти і побути тут, а коли треба – усамітнитися зі спеціалістом. На потребу це кімната розвантаження та біосугестивної терапії. Сеанси біосугестії для військових і їхніх рідних веде Наталія Тарабалка. Каже, що випробувала вплив цього м’якого методу навіювання на собі, коли відновлювалася після загибелі сина. Пройшла спеціальне навчання й практику, тепер допомагає підопічним.
На другому поверсі будинку, який сто років тому був маєтком місцевого землевласника, а в радянські часи – філією туберкульозної лікарні, також роблять ремонти. Вже готова спальня на 12 місць для родичів, які приїздять з військовими на реабілітацію, два кабінети – лікарський і адміністративний.
Реабілітація – це командна робота
У реабілітаційному центрі є розпорядок дня і правила для мешканців. Наприклад, жодного алкоголю. За дотриманням порядку стежить адміністратор. Він є порадником для пацієнтів і їхніх рідних на перших порах – допомагає познайомитися, вивчити уклад, влаштуватися в побуті.
Система реабілітації побудована так, що кожного пацієнта ведуть лікар-терапевт, травматолог-реабілітолог і психолог. Організовує медичне спостереження Юлія Волга, медична директорка центру, лікарка-психіатр. У її розпорядженні – медсестра і масажистка. Цілодобово працює маніпуляційний кабінет. Постійно напохваті черговий психолог.
Медикаментозного лікування в центрі не практикують. Але виконують лікарські призначення, з якими прибувають військові. При потребі застосовують знеболення. Часом тутешньому медперсоналу доводиться розрулювати критичні ситуації. Одна з таких: пацієнту було зле і ставало ще гірше – він заходив у такий стан, якого сам не розумів і з яким не міг впоратися. Довелося звернутися до лікаря з психіатричної клініки. Перед тим виписали всі назви медикаментів, які приймав чоловік, – і назвали їх спеціалісту. Той схопився за голову. “Побачили, як може нашкодити неправильний підхід до призначення ліків”, – коментує Наталія Тарабалка.
Куратор фізичної реабілітації зустрічає у тренажерній залі. Травматолог і реабілітолог Віталій Надурак поза центром має приватну практику, в команді – з перших днів. “Тут все зроблено з нуля – стіни, вікна, підлога, вентиляція. Нове обладнання”, – пан Віталій готовий демонструвати роботу тренажерів. От простий на вигляд пристрій – насправді це складний багатофункціональний агрегат, який дозволяє розробляти всі суглоби рук і ніг. Наприклад, треба зняти контрактуру плечового суглоба – на руку пацієнту одягають манжет, і він береться до вправ. Реабілітолог регулює навантаження, допомагає тримати поставу. “У нас – нестандартний підхід до роботи в залі, – каже пан Віталій. – Зазвичай у лікарнях заняття обмежені в часі. Тут хлопці приходять, коли їм зручно, навіть по кілька разів на день – я завжди на місці, і ми працюємо”.
Реабілітолог розповідає, що найчастіше у військових на реабілітації є проблеми з хребтом. У центрі на цей випадок є пристосування для декомпресійного витягування – пан Віталій пропонує випробувати ще один станок. По ходу пояснює, що менше як 15% порушень опорно-рухового апарату лікуються медикаментозно. Решта піддається фізичній терапії. “Витягування хребта допомагає при протрузіях, міжхребцевих грижах, защемленню нерва. І навіть знімає головний біль”, – додає травматолог.
Однак лікар зазначає, що заняття в залі показані не всім. “Сьогодні військовий поступив – проблема з поясницею. Гостра фаза: біль, м’язовий спазм. За кілька днів гострий стан медикаментозно приберемо, тоді будемо переходити до занять”, – пояснює він. І додає, що для ефективної фізичної реабілітації критично необхідний фізіотерапевтичний кабінет: “Маючи апарати, зможемо впливати на м’язи, коли вони спазмовані. Насичуватимемо тканини ліками, щоби знеболити, зняти запальний процес. Процедури готуватимуть суглоби та хребет до розробки в залі. Поставимо прилад, який комплексно розігріває тіло. Потім вже можна буде хлопців, як пластилінових, розтягувати, крутити – буде ефект”.
Віталій Надурак акцентує, що фізична реабілітація – тривалий процес. І в ньому важливо, як психологічно почувається пацієнт, які емоції переживає. “Реабілітація – це завжди командна робота. Ще одна перевага нашого центру – акцент на ментальній реабілітації під час реабілітації фізичної. Робота з тілом вимагає уваги, вміння розуміти сигнали свого організму. Для цього багатьом спершу потрібно відновити психологічну рівновагу, а тоді братися до тренажерів”, – каже реабілітолог.
Мати «тривожну кнопку», щоби не користуватися
Психолог Роман Богуміл – частий гість в тренажерній залі, цікавиться, як справи у підопічних. Керівник напрямку ментальної реабілітації в центрі “Тепло крилатої душі” у минулому спеціалізувався на роботі з кризовими підлітками. У квітні долучився до реабілітації військових – пройшов інтенсив в Одеському університеті Ушинського, разом із Наталією Тарбалкою вивчав ресоціалізацію військовослужбовців. Його команда в центрі – психіатр плюс ще два психологи.
Офіційно ментальна реабілітація починається зі знайомства з психологом у залі для зустрічей та спілкування, як називають кімнату групової терапії. Неофіційно – з порога. У передпокої гостей зустрічає шиншила – звірятко вилазить з хатки до тих, хто прийшов. Поруч у кава-куточку – акваріум. Через скло у людей вдивляється сом – ворушить вусами, ніби щось каже золотій рибці. “Їй можна загадувати бажання?” – цікавиться молодий чоловік, що прийшов по каву. “Можна і треба!” – підтримує жарт пан Роман.
У світлиці влаштована локація живопису: на столі – стопки картин, з кількох сформована мінівиставка. “Працюємо за протоколом, рекомендованим Мінветеранів, і додаємо протокол внутрішній”, – вводить в курс пан Роман. Картини належать до внутрішнього протоколу. Будь-хто може складати з них свою експозицію – хоч і щодня.
За офіційним протоколом, знайомлячись із військовим, психолог вивчає пакет його документів – звідки мобілізувався, скільки воював, чи одружений, чи є діти. Плюс історія хвороби. “На першій зустрічі – ніяких тестувань, діагностик. Розмовляємо один на один, без сторонніх. Потихеньку занурюємося”, – описує Роман Богуміл. Є стандартизовані опитувальники і анкети, рекомендовані державою, які мають доказовий характер, – в них понад 200 питань. “Крок за кроком неспішно їх проговорюємо, з’ясовуємо, яка глибина травми”, – продовжує психолог.
Питання мають соціальну складову: чи оформлені документи, чи пройшов лікарську комісію, чи отримав виплати. “В державі багато бюрократії, плюс специфіка військової служби з переміщеннями, і багато що губиться, плутається”, – зауважує пан Роман. Щоби допомогти вирішити такі проблеми, психологи звертаються до юристів чи в компетентні організації. ГО “Трикутник” надає пацієнтам центру безоплатну юридичну допомогу, ГО “Сила громади” займається документами військових і ветеранів “під ключ”. “Беруть під повний юридичний і соціальний супровід”, – уточнює Богуміл.
Більшість військових психологічно відновлюється в центрі з допомогою індивідуальної та групової терапії. “Будь-яка травма має внутрішній або зовнішній прояв, – озвучує фокус реабілітації психолог. – Внутрішній — це депресія, крайня точка – суїцид. Зовнішній виявляється в агресії. Хтось агресує на всіх і вся, хтось тільки на рідних”. Пан Роман пригадує, як звернувся ветеран, що агресував на своїх дітей. З дружиною він знайшов спільну мову – вона зрозуміла, що він пережив, отримала знання, як себе поводити. А діти, голодні батька, ніяк не хотіли погодитись, що він змучений, виснажений і хоче бути на самоті. Ситуація загалом позитивна, тлумачить психолог: батько визнав, що в нього проблема. Чоловік боявся вибухнути, вдатися до насильства, травмувати дітей. Вирішив, що буде працювати зі собою. Дружині порадили дитячого психолога.
Роман Богуміл застерігає не розкручувати тему агресії військових: “Якщо військовий чи ветеран агресує, це ще не означає прояв травми. Звичайна побутова агресія буває у кожної здорової людини – це наша захисна реакція”. Натомість психолог акцентує на проблемах із алкоголем. “В стані сп’яніння людина втрачає контроль над собою, з цього стаються конфлікти із дуже неприємними наслідками. Тому в нашому центрі вживання будь-яких алкогольних напоїв, включно з пивом, заборонено”, – наголошує він.
Щоби уникнути різних неприємних ситуацій як зовні, так і всередині центру, реорганізували систему безпеки. Переробили сигналізацію. Встановили відеоспостереження. Дирекція має додатки в телефоні, бачить події в реальному часі. Є “тривожна кнопка” – коли її натиснути, з Коломиї в Ценяву стартує наряд поліції. “Кнопкою ще не користувалися”, – каже пан Богуміл.
Психологи центру вчать родичів військових зауважувати тригери і уникати їх під час спілкування і взаємодії. “Може тригерити хлопання дверима, може зірвати стоп-кран смажене м’ясо, вивести з себе червоний борщ”, – з досвіду розповідає психолог.
Для розуміння процесів пацієнти і їхні рідні проходять психоедукацію – дізнаються, як працює психіка, як на людину діє війна, що є нормальною реакцією на ненормальні обставини. Паралельно опановують вправи на саморегуляцію. “Як можна попередити афект, як за лічені хвилини привести себе у стан спокою – це специфічні навички, яким не вчать батьки, не дають ні в школі, ні в армії. У нас людина їх відпрацьовує, доводить до автоматизму”, – розповідає психолог.
Поки закінчиться війна, довкола буде дуже багато травмованих людей, зазначає психолог – в більшості військових. І треба буде десь притримати гаряче слівце, десь проявити вдячність та повагу. «Маємо розуміти, що захисники дуже дорого платять за наш мир», – акцентує психолог.
«Не про меморіальні таблички, дбаймо про живих»
Оздоровчий центр “Тепло крилатої душі” створений за гроші, які Наталія Тарабалка отримала як компенсацію після загибелі сина, та коштом ще сотень людей, які її підтримали. Фотографії Степана Тарабалки – на чільному місці в холі центру. Ось майор у парадній формі суворо стиснув губи, ось він у своєму у винищувачі МІГ-29. Військовий пілот Степан Тарабалка загинув 13 березня 2022 року в повітряному бою, це він – прообраз легендарного “Привида Києва”, невловимого льотчика-аса, який захистив столицю від окупації.
В пам’ять про сина пані Наталія присвятилася військовим і родинам загиблих. Каже, що допомога іншим дозволяє їй переживати своє горе. А та обставина, що вона мати полеглого захисника, формує особливі стосунки з хлопцями в центрі. “Вони сприймають мене як «маму для всіх», довіряють і мені, і всій команді, прислухаються, легко адаптуються – у нас тут не тільки завдяки борщам домашня обстановка”, – посміхається Наталія Тарабалка.
Громадську організацію вона заснувала і назвала також на честь сина – “Пізнай свою мрію” імені Степана Тарабалки. Історія її Степана – втілення його мрії літати. Саме це, за задумом матері, мало би повертати до життя інших уражених війною солдатів: «Була ідея, що назва спонукає хлопців згадати про свої мрії, які забулися чи відклалися. Дасть поштовх і додасть життєвої сили, щоби їх реалізувати». І справді, військові повертаються думками у юність, розповідають, про що мріяли. «В колі ділилися: хотів професійно фотографувати, мріяв куховарити в ресторані, так і не навчився грати на гітарі. Саме час почати, кажу їм», – підтримує пані Наталія.
«Пізнай свою мрію» мотивує і Наталію Тарабалку – завдяки громадській організації розвивається реабілітаційний центр. Засновниця навчається фандрейзингу, подається на гранти, організовує партнерства, знаходить співпрацю, збирає донати. У впорядкування та наповнення центру всім необхідним – меблями, сантехнікою, реабілітаційним устаткуванням тощо – вкладаються місцеві мешканці і підприємці, знайомі і земляки з-за кордону.
Лише навесні цього року центр Наталії Тарабалки отримав часткове державне фінансування – Мінветеранів почало оплачувати послуги фізичної реабілітації та психологічного супроводу. Це зарплата спеціалістам і персоналу, які раніше працювали на волонтерських засадах. Договір діє до кінця року, чи буде продовжений – невідомо. Тим часом у закладі працюють 22 людей: частина – на зарплаті, частина – частково, більшість продовжує волонтерити. Центру потрібен стабільний щомісячний дохід – і це наступна мрія, яку має намір втілити його засновниця.
У квітні цього року Наталія Тарабалка стала в стрій військових капеланів ЗСУ. Вона – перша в Україні жінка-капелан. Каже, що після смерті сина Бог по-особливому її торкнувся – дав розуміння, що випробування проходять не за щось, а для чогось. «Щоби могла зрозуміти біль інших, мала сама через це пройти, – говорить пані Наталія. – Щоби створити центр як лабораторію для душі, мала сама переродитися”.
Наталія Тарабалка є капеланом для своїх підопічних. Кожен день у центрі починається спільною молитвою. На вечірніх зустрічах вони багато говорять про те, як на війні рятує віра. «У хлопців багато свідчень, і вони ними діляться. Мені приємно, що вони це проговорюють, – бачу, як змінюються. Це вже і терапія, і глибинна духовна трансформація”, – радіє Наталія Тарабалка.
Жінка відверта: внутрішні зміни зосередили її на діяльності і цілком відвернули від ритуальних святкових панахид.
“Не ходжу на панахиди, на відкриття меморіальних дощок. Що з них? Давайте дбати про живих людей, а не про таблички! Як служби, то нехай за спокій зболених мамів, за здоров’я військових”, – пропонує пані Наталія.
Каже, що помітила: після публічних поминань рідні полеглих ще більше западають у відчай.
“Звертаюся до них, прошу: у вас стільки ще любові лишилося, не вбивайте її скорботою, діліться з хлопцями. Спечіть їм пиріжків, прийдіть почитайте книжку, поговоріть, погуляйте. Зробіть добро – вам легше стане”, – радить вона.
Завершуємо розмову у дворі. Пані Наталія ледь не бігом повертається в дім до відкладених справ. З ґанку, прощаючись, махають руками військові. Замість них до воріт нас проводжає песик.
Фото – Наталія Демяник.
