Танці на Пуківських фестинах
Опілля — унікальний регіон, розташований на межі Львівщини, Івано-Франківщини та Тернопільщини. Завдяки цьому тут перепліталися традиції різних культур, формуючи власний неповторний стиль. Особливо це помітно у танцювальній спадщині: колись на Опіллі існувало вісім оригінальних танців — “Хрущ”, “Швець”, “Падеспанець”, “Краков’як”, “Коменяр”, “Циган”, “Канада” та “Рогатинська полька”.
Люди вміли танцювати у всіх селах Рогатинщини. Щоб показати свої таланти, влаштовували фестини — великі святкування просто неба, зазвичай на галявині, яку місцеві називали “версадка”. Сюди з’їжджалися мешканці з усього регіону. Вони змагалися між собою за звання “найкращого села”, демонстрували вишиванки, співи, танці та гумористичні вправи, які всі учасники мали повторювати. Колись такі дійства називали “ґоболо”, а тепер — “анімацією”.
Найбільші фестини відбувалися саме в селі Пуків — воно мало велику версатку й зручне розташування у центрі етнорегіону. Пуківчани особливо вирізнялися святковим одягом. У кожної дівчини був свій унікальний стрій: жовтогаряча вишиванка, коралі (практично без зґардів), спідниця з піточкою, фартух, черевички та жупан. У заміжніх жінок жупан був короткий, у незаміжніх — довгий з вишитим комірцем. На голову дівчата надівали ткану стрічку, яку нині замінюють атласною.
“У нас були найкращі фестини не просто так — наші селяни мали спільний стрій, але різні орнаменти. Так ми особливо виділялися. Кожна жінка прагнула мати свою унікальну вишивку, щоб не повторюватися. Такі ми радикальні й горді”, — розповідає керівниця драматичного колективу “Мандрівник” Ольга Крупка.
Радянська влада зруйнувала традицію
Пуківські фестини традиційно відбувалися після жнив. Це був своєрідний відпочинок після важкої праці на полях та городах. Тут виконували різні танці — від “Хруща” й “Шевця” до “Краков’яка”, “Цигана”, “Канади” та “Рогатинської польки”. Іноді танці поєднували, створюючи своєрідний хореографічний мікс. Пуківчани припускають, що існували й інші танці, але пам’ять про них уже втрачена.
Традицію фестин у 1939 році перервали радянська влада та війна. З відновленням незалежності її намагалися відродити, почали проводити “тематичні свята” – вечорниці. Однак самих фестин так і не відновили. Натомість з’явився обласний вікритий фестиваль народної творчості “Пісні Опілля”, який проходить раз на два роки у центрі Рогатина. Але він має інший формат і вже не схожий на давні сільські гуляння.
Варто зауважити, що колись у самому Рогатині фестин узагалі не було, оскільки більшість українців мешкала на околицях або в селах.
“У місті міжвоєнного часу найбільше жило євреїв і поляків — приблизно по третині населення. Українців було також близько третини, траплялися й німці. Це можна побачити й з архітектури: наприклад Садиба Рупа належала австрійському банкірові, який володів найбільшим банком та землею, займався торгівлею. Тому, власне, в місті таких свят не проводили”, — пояснює керівник народного хору “Опілля” Ярема Зварчук.
Танцювали на Рогатинщині під скрипку, бубен, цимбали та сопілку. Сьогодні цю опільську традицію продовжує лише кілька музикантів. Серед них власне і Ярема Зварчук, а також Любомир Левків, Степан Чубатий і Юрій Воробець. Гурт здебільшого грає на весіллях, на святах та для туристів, які приїжджають на екскурсії у село Чесники.
З усіх місцевих танців лише два мають пісенний супровід — “Хрущ” і “Швець”. Мелодії у них схожі, але рухи різняться.
Та не всі танці, які виконували на фестинах, є споконвік опільськими. Наприклад, є сумніви щодо походження “Канади”, а “Падеспанець” взагалі вважають запозиченим іспанським танцем. Натомість “Хрущ”, “Швець”, Коменяр”, “Циган”, “Краков’як” і “Рогатинська полька”, за словами селян, зародилися саме у цій місцевості.
Опілля завжди було територією перетину культур. Тому сюди швидко доходили нові віяння, приміром український джаз, який зароджувався у Львові, а згодом і фокстрот.
Нове життя опільських танців
Однією з ентузіасток, яка зараз відновлює опільські танці в Пукові, є Юлія Нагірна — керівниця зразкового аматорсько-танцювального колективу “Пуківчанка” та директорка місцевого народного дому. Вона двічі на тиждень — щовівторка та щочетверга — проводить танцювальні заняття для дітей у народному домі.
З опільських танців немає жодного підручника, їх не вивчають у школах і не популяризують. Юлія Нагірна пригадує, що під час навчання в університеті її просили передати рухами той чи інший регіональних танець та розповісти про нього, адже про них мало хто чув. Сама ж Юлія навчилася танцювати від своєї бабусі.
Колектив із Пукова виступав на обласному фестивалі “Арканове коло” в Івано-Франківську та навіть у Болгарії. Учасники “Бойківчанки” постійно змінюються, адже діти виростають і залишають ансамбль. За словами Юлії Нагірної, діти виступають з 2017 року, проте саме опільські танці ставлять другий рік.
“Ми радіємо, що хоч наші діти знатимуть, який саме є той чи інший танець. Може, колись вони зможуть їх знову затанцювати. А поки що ми поширюємо традиції завдяки фестивалям, адже хочемо, щоб вони увійшли в моду. Бо нині їх майже ніхто не знає”, — каже хореографиня.
Подібні ініціативи з відновлення опільських танців є і в інших селах громади — зокрема завдяки Ірині Пащин із села Черче, Лілії Горинь з Рогатина та багатьом іншим.
Кожен танець має свої особливості: “Коменяр” танцюють з віником, “Циган” вирізняється кумедними рухами стегнами, а “Рогатинська полька” — зміною малюнків: лінії, ромби, кола, шахівничка. Характерною рисою всіх опільських танців є зміна пар у кожному куплеті та широкий крок.
“Колись танцювали навіть старші люди. Деякі з них зараз беруть участь у нашому хорі. Ми багато де їздили, виступали, але, оскільки тепер війна, люди вже не хочуть. Кажуть, що не на часі чи зараз душа до того не лежить”, — зазначає керівниця народного аматорського фольклорного колективу села Пуків Світлана Зварчук.
Раніше молодь училася танцям самостійно — на весіллях і забавах. Але з часом знання втрачалися. Дослідники культури рідко приїжджали на Рогатинщину, бо регіон був віддаленим і незручним для відряджень. На відміну від, приміром, Гуцульщини, Опілля залишалося поза увагою.
“Це треба розкручувати, особливо медійно. Бо все зникає з катастрофічною швидкістю. Носії традицій вмирають, молодь виїжджає в міста чи за кордон. Та мусимо триматися і не зрікатися свого”, — наголошує керівник хору “Опілля” Ярема Зварчук.
