До великої війни Олександр Букатюк працював в Івано-Франківську журналістом і відеооператором, писав глибоку релігійну поезію, керував літературною студією, волонтерив у християнській спільноті. Сьогодні він воює у 79 Окремій десантно-штурмовій Таврійській бригаді. Але ані від поезії, ні від віри не відмовився, попри жахіття війни, які довелося пережити. Ба більше, розповідає Олександр, часто лише віра й тримає. Невипадково в нього псевдо Місіонер. Олександр збирається піти зі штурмовиків у капелани. Їх, каже він, дуже бракує на фронті. А ще – потроху пише в окопах поетичну книжку “Нульова заповідь”.
– Олександре, ваша 79 ОДШБ постійно на найтяжчих напрямках, зараз на Покровському. Розкажіть, яка зараз ситуація у вас? Як тримаєтеся?
Я наразі перебуваю поза межами Покровського напрямку, там, де немає боїв, більше про місце перебування не можу сказати. Окрім несення служби, проходжу курси капеланів і планую повертатися туди, де гаряче, бо капеланів там найбільше бракує, хоч далеко не всі це усвідомлюють. Вважаю, що, будучи місіонером (я навчався у Місійній школі та проходив Місійний рік), здобувши відповідні знання на курсах капеланів, зможу найкраще послужити для ЗСУ саме в ролі капелана. Хоч я вмію стріляти з різних видів зброї, проте знаю, що найбільше користі з мене буде саме в капеланському служінні. У військовому навчальному центрі під час проходження БЗВП я отримав позивний Місіонер, проте на нулі хлопці дали мені псевдо Капелан. Тому, щоб не бути капеланом Капеланом, приступивши до капеланського служіння, я поверну собі позивний Місіонер (сміється).
Я завжди тримався і не падав духом завдяки вірі та молитовній підтримці рідних, родичів, друзів, місіонерів з греко-католицької спільноти “Мир Вам”, до якої я належу. Також постійно молюся на вервиці за себе, за хлопців, їхніх рідних та за мир і перемогу. Завдяки молитві Бог справді творить дива. Дивом є те, що я живий і неушкоджений.
– Які зараз проблеми, чого найбільше потребуєте?
З матеріальним забезпеченням в нас переважно проблем нема, принаймні є речі першої необхідності. Якщо щось потрібно додатково, то допомагають друзі, волонтери, родичі і всі небайдужі.
– Цей російський наступ, за вашими відчуттями, видихається чи ще ні?
Війна на сьогодні у своїй суті не помінялася, зло є зло, але попри те, що хлопці тримаються як можуть, ніхто не скасовував втому і вигорання. Проте коли необхідно, то з’являється навіть не друге, а десяте дихання. Та все ж ворог взявся не на жарт, штурмують, щоб прорватися, будь-якою ціною, вони своїх військових мають за м’ясо. Але на кого вони мають нарікати, як не на себе. Коли беремо їх у полон, вони нерідко й не приховують, що прийшли заробляти гроші, от і заробляють собі на труну. Але ситуація складна, потрібно більше і людей, і техніки, і зброї. Ще складається враження, що в нас (це я не про бригаду, а узагальнюю) нічого не роблять для мотивації, а ворог, навпаки, вільно робить все для демотивації, і часто наші люди несвідомо самі сприяють цьому.
– А як з мотивацією у наших бійців?
На мою думку, найбільше схильні до правильної позитивної мотивації ті, кого можна назвати природженими воїнами, а також глибоко віруючі християни, які усвідомлюють, що справжня віра не має нічого спільного з пацифізмом. В армії сприяють мотивації психологи і капелани. Але через стереотипи не кожен звернеться до психолога, бо думає, що вони для психічно хворих, хоч насправді психологи, на відміну від психіатрів, працюють зі здоровими, зокрема й тими, які можуть мати психологічні травми чи страхи.
До страху тут ставляться, можна сказати, позитивно, бо якщо ти керуєш страхом, а не він тобою, то це може врятувати життя тобі та побратимам. Головне – взяти себе в руки, а адреналін, який виділяється від страху, додає сил і психологічної стійкості. Не бояться тільки психічно хворі, воїни використовують страх на свою користь. Страх може бути твоїм найкращим другом або найлютішим ворогом.
Щодо мотиваційної діяльності капеланів, то її важко переоцінити, духовна підтримка є надважливою. Капеланів не вистачає, але навіть капеланам потрібен капелан. Для мене особисто служба Божа, сповідь і причастя, які мав тут рідко, були безцінними і давали дуже велику підтримку, таку, що неможливо передати словами.
– Розкажіть про ваших побратимів – які ці люди? Що таке справжнє бойове братство десантників?
Побратими – люди всі абсолютно різні. Розбіжності стираються на нулі, поза нулем всяке буває. Справжнє побратимство можливе тоді, коли разом пройшли бойовий шлях, рятували один одному життя. На превеликий жаль, ті, з ким я був у бою, загинули, один з хлопців помер на моїх руках, а ми разом з ним були ще в навчальному центрі. Земляків тут зустрічаю нечасто, переважно хлопці з Півдня і Сходу, попри стереотипи, що воюють нібито тільки із Заходу. Можливо, так було спочатку, але зараз у війську хлопці з усієї України.
– Ви поет, причому – філософський християнський поет. Поезія і війна – це взагалі поєднується? Як жорстокість війни і перебування на межі життя й смерті впливають на здатність творити поезію?
Взагалі моя поезія є поєднанням непоєднуваного. Для мене принципово не шукати в творчості легкого шляху і не творити за принципом на кшталт “головне, щоб все зрозуміло і всім сподобалося”. Моя поезія потребує вдумливого читача і необхідності включати не або мозок, або серце, але одне і друге. Вона тільки на перший погляд важка для сприйняття, а одна з її переваг в тому, що читач може інтерпретувати її по-своєму. Тому справжня неприкрашена правда про війну органічніше виражається саме в такому типі поезії, а особливо у вільних віршах, хоч римовані теж маю. Можливо, я ще щось допишу, але матеріал на книгу вже є, назва буде “Нульова заповідь”. Про війну перша половина книжки, хоча скоріш не про неї, а про пережите на війні. А ще, можна сказати, про нуль. Друга частина – про життя з нуля – як особисте, так і країни і поезії, яка теж переродилася в горнилі війни. Я б не писав на тему війни на високому рівні, якби не був тут.
– Як думаєте, який відбиток залишить війна на вашій творчості?
Я й раніше писав всупереч – всупереч усталеним нормам, примітивній не творчій логіці, несприйняттю, нерозумінню і таке інше. Думаю, мені б важче було не писати, бо творчість полегшує біль. До кінця усвідомити відбиток, який війна залишила на моїй творчості і взагалі на житті, зможу згодом. Проте можу сказати, що, хоч війна залишила в моїй поезії/душі свій слід, проте не здобула перемоги. Переможе життя, нове, з нуля.
– Ви встигаєте хоча б трохи стежити за літературними новинами? Зараз багато виходить в Україні воєнної літератури, в тому числі від реальних бійців. Можете сказати, кого б ви радили читати?
За літературними новинами дуже аж не встигаю слідкувати, проте дещо не проходить повз мене. З того, що читав і раджу читати, подобається поезія Артура Дроня. Ще до повномасштабної читав “Вірші з війни” Бориса Гуменюка, який воює вже 10 років. Хотів би почитати (бо тільки чув) поезію Тараса Іллі, нещодавно загиблого сина ґеніальних поетів періоду “Витісненого покоління”, представників “Київської школи поезії” Валерія Іллі та Валентини Отрощенко. Він мій ровесник. Пані Валентина колись поховала чоловіка, а тепер ще й сина. На жаль, його поезії немає у відкритому доступі, проте назва неабияк інтригує – “Коріння океану”. Ще не дійшов до книги віршів Ірини Бобик “д’Воїна”, авторка не перший рік на війні, давно знаю її особисто. Також читав і писав післямову до ще не опублікованої книги поезії поета і підполковника Володимира Тимчука. Він, до речі, є упорядником антологій перекладів віршів українських поетів іноземними мовами. Зокрема вже, мабуть, є у доступі переклади французькою мовою, там вірші про війну, серед них і мій вірш.
– Армія сьогодні героїчно тримає удар агресора. А що скажете про наш тил? Чи він тримається так само міцно й помагає війську? Чи не забагато зневіри і байдужості з’явилося через втому і російську пропаганду?
Тил теж підпадає під демотивацію, тож буває по-різному. Волонтерам доводиться добряче докладати зусиль і наполегливості, щоб зібрати гроші на придбання необхідного, наприклад тих же дронів. Особисто мені нема на що нарікати, проте, на мою думку, мотивацію донатити теж треба постійно мотивувати. Даруйте за тавтологію. Хоча з цим значно краща ситуація, ніж з мотивацією воювати.
– Як, на вашу думку, можна виправити проблеми з мобілізацією?
Важко сказати, як зараз виправити ситуацію з мобілізацією, бо треба було скоріше думати. Є люди, які краще розбираються в таких речах, не хочу бути “експертом” в тому, в чому не компетентний, але одне знаю точно – всі втомилися від брехні: російська пропаганда бреше, влада бреше, нерідко бреше і керівництво ЗСУ. Я розумію, що є якась міра того, що люди готові почути, пережити і сприйняти, але справді забагато брехні і брешуть на кожному кроці. Давно пора викорінювати будь-які прояви совка, одним зі стовпів якого завжди була брехня. На жаль, цей стовп ще не впав….
– Що, на вашу думку, буде нашою перемогою в цій війні? Як вам, до речі, план перемоги від президента, який недавно обговорювали?
Стосовно плану президента, він, звісно, виглядає утопічно, у партнерів духу не стане на такі кроки. Проте я подумав, що, будучи на його місці, я б теж вимагав максимуму, щоб хоча б частину з того виконали, бо якщо вимагати мінімум, то може нічого з того не бути. Проте я не експерт, хоч і маю профіль у фейсбуці (сміється). Жартую, бо гумор теж рятує – навіть там, де, здавалося б, не до сміху. А якщо серйозно, то хай яким би був план, має бути план Б, план В і т. д. Сподіваюся, так і є, бо інакше цей план можна прирівняти до чергового випуску 95 кварталу.
Хотілося б такої перемоги, про яку ми всі мріємо, але зараз непросто на це сподіватися. Остаточно сформованої думки стосовно того, якою мусить бути перемога, не маю, бо все ж вірю, що, навіть якщо все піде не за планом, перемога буде від Бога, але цілком ймовірно не так, як ми собі це уявляємо, і, можливо, не зараз. Проте, звісно, надіюся на краще.
– Що будете робити після війни? Якою бачите Україну?
Україну після війни не ідеалізую, в сенсі, що всі почнуть розмовляти українською, а рузький мір і совок в головах просто так зникне, але вірю, що це вже буде інша, сильніша Україна. Звісно, для цього треба буде закотити рукави і віддано працювати. Це має бути Україна “з нуля” (з чистої сторінки). Зокрема її творитимуть і ті, хто пройшов крізь нуль у пеклі війни. Проте, хоч сторінка й чиста, з її пам’яті не зітруться імена, написані кров’ю.
Наше майбутнє придбане дорогою ціною, головне – це усвідомлювати і ставати кращими версіями самих себе. Більше не маємо права давати чи брати хабар, красти, бути споживачами ворожої “культури” і таке інше. Розбудова нової України починається з мене (кожного/кожної). І не треба чекати, а вже братися до праці. З нами Бог, а отже ми вже переможці.
Розмовляла Христина МОРОЗ
Фото зі сторінки Олександра Букатюка у фейсбуці
