Близько тисячі маломобільних ВПО евакуювали на Прикарпаття від початку повномасштабного вторгнення рф. Волонтери, такі ж переселенці з досвідом війни, шукають місця для своїх підопічних у лікарнях, шелтерах та соціальних закладах. КУРС дізнавався, як живуть та призвичаюються літні переселенці на Франківщині.
Стимул жити
Вони напівлежать на ліжку в чоловічій кімнаті і тримаються за руки – Анна Целікова з Попасної і Володимир Трухман з Ізюму. Анні Григорівні – 89 років, Володимиру Єгоровичу – 81 рік. У них – кохання.
У Центрі надання соціальних послуг, що в селі Петрів Олешанської громади на Франківщині, доглядають людей з тяжкими захворюваннями і самотніх. Зараз у терцентрі живуть 38 людей похилого віку, 15 з них – вимушені переселенці.
“Вони зустрічаються, – каже про Анну і Володимира директорка Лариса Угрін. – Я й подумати не могла, що в цьому віці можуть бути такі почуття і стосунки”.
“Любов”, – кивають на Єгоровича сусіди по ліжках. В кімнаті живуть ще двоє чоловіків-переселенців, один із них лежачий. Вони не проти, що Анна Григорівна тут з ними.
У Володимира Єгоровича хворі ноги, він заледве ходить, спираючись на палиці. Два місяці тому чоловік переніс інфаркт, у Тлумацькій лікарні йому зробили екстрену операцію на серці. Зараз він ще відновлюється і тому переважно лежить. Анна Григорівна постійно поруч.
“Коли він був на лікуванні, вона дуже хвилювалася – щодня розпитувала. Коли його привезли з лікарні – не відходила”, – додає Лариса Угрін. Взимку було навпаки: коли Анна Григорівна долала двобічну пневмонію, її у жіночій кімнаті виходжував Володимир Єгорович.
“Скільки дівчат до мене приїхало! Мої солодкі!” – реагує на наш прихід дідусь і підморгує. “Ась?” – бабуся прикладає долоню до вуха. Ганна Григорівна майже не чує. Вона повертається до чоловіка і той голосно повторює – але не дослівно. Жінка посміхається, знає жартівливу вдачу свого Єгорича. Він говорить м’яким суржиком, вона – російською. Мову Анна Григорівна розуміє, але українською каже тільки “дякую” та “слава Ісусу Христу”, коли приходить у тутешню капличку на богослужіння. Зате співає українських пісень.
“Чуєш, Анн, пісню заводь”, – звертається до жінки чоловік. Бабуся пожвавлюється і починає баладу про любов. Дідусь дає їй змогу завершити виступ і затягує “Несе Галя воду”. Доспівують обоє. “Вже возраст старий – так і живемо. Вона все тут, все рядом, дуже помагає – оно співаємо та в карти граємо”, – знову підморгує Володимир Єгорович.
Серйозно чоловік каже, що йому би здоров’я і дужі ноги. “Я вже погано ходжу, а треба ще город садить, в мене 41 сотка. Собираюсь, як тільки все кончиться, їхать додому – на Харків, село Мала Комишувата. Син каже, що там покуда воюють. Багато людей побили. Треба ще трохи побути тут – так я тому тут і лежу. І згадую, як за день весь город скопував: і садив, і полов – все сам робив. Давно сам живу, ще з 1981-го году. От забрав би Ганну, а вона не хоче…” Жінка не чує і просто усміхається.
Спочатку працівників терцентру шокувало зацікавлення Анни і Володимира одне одним, визнає директорка. Потім стосунки зворушили їх й вони їх підтримали. Хто не згодився і не підтримує – це дочка Анни Григорівни, яка живе в росії. Щоразу, коли телефонує, переконує маму, що їй такого не треба. “Дуже переживає”, – так бачить її позицію директорка центру, через яку спілкуються мама й донька. “Така моя робота, хоч в глибині душі щемить”, – каже пані Лариса. І додає: – Діти далеко. Ми не знаємо, що буде завтра. Думаю, що ці почуття дають їм обом стимул жити. І нам також”.
Із волонтерською допомогою
Анну і Володимира, як і всіх інших вимушених переселенців, у Петрів привезли волонтери благодійного фонду “Наш Сокіл”. Усім ВПО за сімдесят, всі мають хронічні хвороби, які обмежують фізичну активність, – ці люди маломобільні.
У терцентрі Олешанської громади тих, хто сам виходить на вулицю, на пальцях порахувати. Доглядають їх чотири медсестри і сестра-ванниця. “Годують, миють, перевдягають, купають, стрижуть, підрізають нігті”, – описує щоденні клопоти директорка. Щоби не було пролежнів, лежачих перевертають, кого можуть – садять у ліжках, піднімають ходити. Тих, хто хоче, супроводжують на прогулянки.
Раніше у будівлі Центру була сільська амбулаторія. Тут немає ні пандусів, ні з’їздів для ліжок та візків. У двір можуть допомогти спустися тільки мешканцям першого поверху. Ті, хто живе на другому, гуляють на балконах. Анна Григорівна з Володимиром Єгоровичем сонечко ловлять саме там.
Терцентр співпрацює з кількома українськими благодійними організаціями та двома міжнародними. Допомогою місцевих волонтерів закривають щоденні потреби – їжа, гігієна, мийні засоби. У підсобці кухні – коробки з консервами, олією, печивом, соками. На підлозі – кавуни. Це все від волонтерів.
МОМ – Міжнародна організація з міграції – пообіцяла перекрити дах. Скільки би покрівлю не латали, після рясних дощів в частині кімнат і коридорі мокра стеля. Центр на балансі громади – грошей у бюджеті на таке не вистачає. У селі немає великих підприємств – немає доходів до бюджету. Лише місцева агрофірма, яка купила посуд для жителів й кухні.
Найтісніша комунікація – з фондом “Наш Сокіл”, який опікується ВПО.
Волонтери допомогли замінити ліжка. У 2021 році, коли директорка Людмила Угрін прийшла працювати, стояли лише розвалюхи з матрацами, з яких вилазили пружини. “Чим могли застеляли, аби людям в боки не вгризалися. З першими переселенцями волонтери привезли десять нових ліжок з ортопедичними матрацами. Спочатку замінили найгірші. І я далі просила їх за ліжка. Бо ж люди в ліжках майже весь час, для більшості – це їхній життєвий простір”, – розказує Лариса Угрін. Потім фура з Німеччини привезла ще тридцять ліжок – і замінили всі.
Для всіх волонтери фонду привозять у будинок догляду підгузники. “Це наш основний запит на щодень, бо багато лежачих – вісімнадцять. Міняємо їм підгузники два рази на добу плюс по потребі. Йде сорок підгузників на день, 1200 на місяць. А вони дуже дорогі”, – каже директорка.
Перебування однієї людини саме в цьому центрі – проживання, їжа, догляд, медична допомога – коштує 7 тисяч гривень. Взимку, коли треба платити за тепло, – 10-12 тисяч. Частково кошти компенсують мешканці – з кожного утримують 75% їхньої пенсії. Майже у всіх – мінімальні пенсії. Частково платять родичі – якщо вони є.
За проживання та догляд вимушених переселенців заклад грошей не отримує. Громада дає гроші, волонтери – допомогу.
Королеви ліжок і памперсів
Благодійний фонд “Наш Сокіл” заснувала двічі вимушена переселенка Оксана Мироненко – лікарка, ортопед-травматолог Першого добровольчого хірургічного шпиталю, який працює на Прикарпатті. У госпіталі вона оперує поранених військових. Її фонд допомагає військовим і маломобільним переселенцям.
“Памперси возимо з ранку до ночі. Співпрацюємо з лікарнями в області, маємо два склади з ліками, гігієною, їжею та іншими речами першої потреби. Але головне – памперси. З закордонним донором спілкуюся чи з місцевим благодійником – завжди прошу памперси. Хоч пачку-дві, хоч вагон – все беру”, – каже Оксана Мироненко.
“Оксана Андріївна у нас – королева памперсів”, – підтверджує Іванна Бескидевич, права рука засновниці фонду, кураторка терцентру у селі Петрів.
Команда фонду – шість людей. Цілодобово на телефонах, приймають і закривають запити. Волонтери – молоді люди, 20-26 років, вимушені переселенці. Наймолодшій – дванадцять, це дочка Оксани Мироненко.
До команди засновниця фонду зараховує ще кілька десятків людей, які допомагають маломобільним ВПО та їхнім родинам на Франківщині. Це голови дружніх громад, директори терцентрів і лікарень, де також живуть підопічні фонду, лікарі, медсестри, доглядальниці. Допомагають дружні благодійні та волонтерські організації, які співдіють з франківцями й привозять гуманітарну допомогу та вивозять з-під російських обстрілів людей.
Перший спецпотяг з маломобільними вимушеними переселенцями волонтери прийняли у Франківську в квітні 2022 року. “Ті, про кого я знаю, це близько 10 000 маломобільних людей, яких вивезли з прифронтових та окупованих сіл і міст, – каже Оксана Мироненко. – Ми зустріли близько 800, їм переважно 75-80 років. Найбільше – з Донецької та Луганської областей, але є з усіх областей, де йдуть бойові дії”. Зараз під опікою залишилося близько трьох сотень. Хтось поїхав за кордон, комусь віднайшли родичів – об’єднали сім’ї. Хтось – помер. Минулого тижня приїхали ще п’ятеро ВПО. “Наш Сокіл” знову шукав їм місця.
В цю діяльність життя затягнуло через медицину, каже пані Оксана: “Подзвонила одногрупниця, начмед Сєвєродонецької лікарні, їх обстрілювали росіяни – там дуже погано було. Просила: забери моїх. Забрали всіх, хто доїхав до Франківська”. Перших ВПО прийняла Лисецька лікарня – пів сотні людей. Потім знову були потяги, автобуси, машини з маломобільними переселенцями – і багато лікарень.
“Коли було дуже багато людей, я ставила владу перед фактом: “До вас їдуть з війни!”. Та виявилась не готова: “Ми чекаємо поранених! Немає фінансування для соціальних пацієнтів!” Я використовувала всі важелі: прохання, благання, погрози. І взяли всіх”, – каже пані Оксана.
“Війна далеко, і тут її не всі відчувають, – додає лікарка-волонтерка. – Ажіотаж перших місяців вторгнення минув. Хто особисто не задіяний, у кого не служать, не гинуть і не в полоні, ті не розуміють, що потрібна довготривала допомога, – вони “втомилися”. Поки війна і біда особисто не торкнуться, розуміння не приходить”.
Засновниця фонду Оксана Мироненко – з Луганська. У 2014 році, на початку війни, жінка втратила дім. З родиною перебралася на Київщину, жила в Бучі. Під час вторгнення рф у 2022-му втратила матір. Її батьків розстріляли у їхній же машині, коли вони намагались евакуюватися. Мама загинула на місці. Батько отримав тяжке поранення. Рятувала дочка Оксана – оперувала власноруч. Затим Оксана перевезла сім’ю до Франківська. Фонд “Наш Сокіл” – в пам’ять про маму.
“Це я віддаю борг всесвіту – пообіцяла собі й мамі. З двох батьків вдалося врятувати тільки тата – з допомогою простих людей, які мене не знали, не зобов’язані були щось робити, але ризикнули й зробили. То винятковий збіг випадковостей, – і я вважаю, що для людей, які залишилися без дому, чиї родини розділила війна, хтось теж має стати такою випадковістю. В якийсь момент це життєво важливо. Тому я все це роблю”, – говорить Оксана Мироненко.
Її помічниця Іванна Бескидевич – з Ірпеня: “До повномасштабного я була досить несвідомою. Знала, що війна, що люди на сході страждають, співчувала, але ніяк не діяла. Коли це сталося зі мною, коли над моєю головою почали літати ракети й в мій будинок почали стріляти, все змінилося”.
Голос Іванни тремтить – згадує, як виїжджала з батьками й молодшою сестрою з рідного міста. Як вони не знали, куди їдуть, – лише подалі від війни. Як було морально важко в перші місяці у Франківську і як підтримувало рішення знайти, кому допомагати. В той час її мама потрапила в лікарню – випадково чи невипадково оперувала її Оксана Мироненко. Так Іванна долучилася до фонду. Каже, що відчуває себе дуже потрібною.
Система опіки: на особистих зв’язках
Оксана Мироненко знає, як спрацювала система соціальної опіки на початку великої війни. Разом з організованими хвилями евакуації маломобільних людей, переважно з інтернатів, геріатричних закладів, тривала евакуація неорганізована – коли волонтери та небайдужі люди забирали людей із зони бойових дій та збирали прифронтовими територіями. Мирні області не мали спеціальних місць, де би могли розміщувати цих людей.
Організовану евакуацію та перевезення закладів мали патронувати управління соцполітики обласних адміністрацій. Вони давали запити в усі області й відправляли людей туди, де знаходили місця. “Місця закінчилися в перші два місяці повномасштабної. Далі проблема лягла на плечі волонтерів – самі вивезли, самі й прилаштовуйте”, – ділиться Оксана Мироненко.
На Прикарпатті ситуація типово тилова: немає місць у соцзакладах. “Ми мали пропозицію організувати спортзалу, постелити матраци й всіх звозити, щоби вони там лежали. А потім щоби приходив соцпрацівник і щось придумував. Це був не робочий варіант”, – відверта пані Оксана.
Тож волонтери пішли в лікарні. Оксана Мироненко пояснює: всі новоприбулі – старі люди – потребують насамперед медичної допомоги. Це перший етап. Наступний етап – створити умови для життя. Має бути якесь приміщення, адаптоване для маломобільних, і постійний догляд.
Лікарні за протоколом не є місцями для ВПО похилого віку та людей з інвалідністю – їх там стабілізують, підліковують і мають кудись виписати. “Перебування в лікарнях – шанс “вижити” для маломобільних переселенців. Ми щиро вдячні за розуміння і цю можливість”, – зазначає пані Оксана.
Як піде далі, залежить від громади й місцевої влади, розказує Іванна Бескидевич.
Буває по-різному. Як-от у Богородчанах: волонтери разом з керівництвом ОТГ знайшли садочок в селі Горохолина, облаштували там прихисток на 12 людей, половина – маломобільні. Через якийсь час у сусідніх Жураках обладнали новий шелтер, куди перевели людей, які потребували опіки. “Весь цей час ми були на зв’язку, привозили їжу, одяг, засоби гігієни, памперси, ліки. Наша допомога їде за підопічними – допомагаємо далі”, – говорить волонтерка.
У Лисецькій громаді підійшли до справи інакше. Тутешня лікарня минулого року прийняла найбільше переселенців – близько 200 людей. Три десятки лежачих і людей на візках за станом здоров’я залишилися в медзакладі. Тоді керівництво громади разом із дирекцією лікарні прийняли рішення відкрити паліативне відділення. Під нього з волонтерською допомогою реконструювали стару поліклініку. Подбали про пандуси, у коридорі можуть розійтися візок і каталка, є безбар’єрна ванна кімната, зручний для маломобільних туалет.
“Щоби зробити місця для життя маломобільних переселенців при лікарнях, ми звернулися до великих благодійних організацій. Одразу відгукнувся “Восток SOS”, який займається евакуацією маломобільних ВПО. Разом ми організували перебудову старих закладів на Франківщині”, – продовжує Оксана Мироненко.
Та ідею приймати маломобільних ВПО сприйняли не у всіх громадах, де волонтери вклалися у створення паліативних відділень. “Можна зрозуміти: чужі люди приїхали. Хворі, лежачі, російськомовні, деякі – з психічними порушеннями. У них свої такі є”, – пом’якшують ситуацію волонтери.
Маломобільні продовжували прибувати, й “Наш Сокіл” пішов у Центри надання соціальних послуг. Об’їздили десятки терцентрів, розселяли по кілька людей.
“У кожній лікарні, в кожному терцентрі все тримається на особистих зв’язках, підкріплене тим, що ми постійно щось привозимо, – каже Іванна. – Утримання наших ВПО залишається нашою справою, а що ми не маємо на це грошей, то даємо гуманітаркою”.
Терцентр Олешанської громади у селі Петрів – успішний кейс волонтерів. “Без перебільшення, приклад догляду за людьми, які не можуть жити самі. В закладі налагоджене життя для самотніх, як для себе або близьких родичів. Затишні кімнати, смачна їжа, дбайливий догляд, вчасна медична допомога і домашня атмосфера сприяють “приживленню” переселенців і навіть народженню романтичних почуттів”, – усміхається кураторка.
Щомісяця волонтери “намотують” чотири-п’ять тисяч кілометрів Франківщиною, навідуючи підопічних ВПО. Крім згаданих громад, вони живуть у Солотвинській – в паліативному відділенні лікарні і в шелтері, в Тисменицькій, Більшівцівській, Перегінській, Рогатинській, Бурштинській, Болехівській, Тлумацькій, Брошнів-Осадській громадах – у лікарнях. У терцентрах Блюдників, Тлумача, Вигоди, Галича. В лікарнях Єзуполя, Раковця. У психлікарні в селі Підмихайлівці на Рогатинщині. “Були в Городенці, Калуші, Франківську – але їх виселили. В Калуші зараз “Восток SOS” будує геріатричний заклад, сподіваємося, туди візьмуть”, – додає Іванна.
Неперспективні кейси
Коли головна потреба – дах над головою – закрита, волонтери беруться за документи ВПО. Цей, третій, етап адаптації їхніх підопічних на новому місці може затягнутися й на пів року. “Не кожен приїздить з документами. У нас були поранені люди без нічого, вивезені в одних трусах. Чотири місяці ми відновлювали їм паспорти, оплачували послуги, потім ще два місяці обходили установи – пенсійний фонд, ЦНАПи, соцзахист, банки, і тільки тоді їм нарахували 2000 “переселенських”, – розказує пані Оксана.
Іванна додає, що документальний процес відновлення у державній базі даних дає ВПО право на медичне забезпечення й отримання ліків.
Швидко робити документи заважає нескоординованість та бюрократія. Довідки не передають з установи в установу, з медичних в соціальні заклади – за ними треба приходити особисто. “У Калуській лікарні старша медсестра три тижні з паперів та поїздок до установ не вилазила. Усім оформила паспорти, пенсії та виплати – ми вдячні безмежно, – каже Оксана Мироненко. – А у Франківську доводилося лежачих в установи возити…”
Зараз волонтерам “Наш Сокіл” допомагає благодійний фонд “Право на захист” – їдуть до пацієнтів у заклади, виробляють соцпакет. Оксана Мироненко розповідає, що в Луганській області з 2014 року працювали мобільні соціальні бригади: приїздив мікроавтобус у село, в ньому стояли термінали з інтернетом, на місці все оформлювали і друкували. На Франківщині є подібні мобільні групи при ОДА, але їх мало, без терміналів, і їздять вони переважно у великі шелтери.
“Офіційно всі хочуть рятувати дітей, займатися родинами, допомагати відновлювати бізнеси – бо ті ВПО з точки зору держави будуть приносити гроші. А старі, люди з інвалідністю, з психічними порушеннями, паліативні – що з них візьмеш, неперспективні кейси. Немає розуміння, що їх вивезення з зони бойових дій дає нашій армії можливість воювати більш ефективно”, – зазначає Оксана Мироненко.
“Неперспективні кейси” означає також і те, що в супроводі волонтерів чиновники ще звертають увагу на фізіологічний стан та матеріальне забезпечення людей. Психологічний комфорт, потреба у спілкуванні розглядаються як супутні, несуттєві потреби.
“Старенькі – специфічні люди самі по собі, їм дуже не вистачає спілкування. Серед наших підопічних більшість – одинокі й покинуті. В частини з них є родичі, але ті живуть своїм життям. А в нас, на жаль, не вистачає фізичного ресурсу, щоби спеціально їздити розмовляти з людьми. Їх багато, ми просто не встигаємо це робити”, – визнає Іванна Бескидевич.
Волонтерка розповідає про Марію Григорівну з Донеччини, яка тепер у Лисецькому паліативі. Вона лежача через ускладнення перелому стегна. До цього її чотири роки теліпали, як висловилася Іванна, багатьма лікарнями. Вчителька української, англійської та французької мов з 40-річним стажем вголос читає вірші й постійно смикає персонал. “Їй треба, щоби хтось вислухав. Треба трохи пожалітися, трохи розказати про себе. В неї є далекі родичі, що іноді дзвонять, – більше нікого. Ми поставили пост у мережі, просили зголоситися емпатійних волонтерів для спілкування з ВПО – бо її ситуація типова, таких у нас багато, – відгукнулася одна людина”, – говорить Іванна.
Про таких ВПО воліють мовчати, їх сприймають як тимчасове явище: приїхали – поїдуть. “Треба казати правду: значна частина людей залишиться – їм немає куди їхати, і навіть після перемоги не буде куди”, – каже Оксана Мироненко. “Про них треба подбати, догледіти до смерті”, – погоджується з нею Лариса Угрін.
Не мають куди повертатися з терцентру у Петрові закохані Анна Целікова та Володимир Трухман. У жінки – донька в росії. Вона її не забере. У чоловіка є син, але він не може його доглядати через сімейні обставини. ”Я також буду тут жити, – каже Володимир Руденко, 72-річний чоловік з інвалідністю. – Тут у мене вже друга рідна сім’я. Ніхто не обіжає. Не отказують нам ні в чому. А як лякали: бендерівці, такі-сякі!”
Чоловік – з Лиману, у терцентрі – пів року. До того як потрапити сюди, поїздив Україною – переселенців кілька місяців возили з області в область. У нього немає руки – втратив замолоду на роботі. Залишився один: поховав сестру і дружину, а син прийняв сторону окупантів і виїхав із дітьми – не сказав батькові куди. Дідусь уже не має надії побачитися з онуками. “Правду скажу: не сумую за домом. Нема до чого й до кого їхати. Наш п’ятіетажки розбомбили: ні вікон, ні дверей, нема води, газу, свєту. Людей нема – поїхали, бо снаряди б’ють. Ну, приїду я і завою: у-у-у! А тутечки тихо, за мною ухажують, тут у мене всі дівчата – подружки, і я за це всім їм кланяюсь”, – і справді кланяється чоловік.
“Війна змінила дуже багато. Нам доведеться звикати жити всім разом – такими, якими ми є”, – каже Лариса Угрін.
Волонтери благодійного фонду “Наш Сокіл” звернулися до багатьох державних установ і організацій з пропозицією взяти частково на фінансування терцентри в громадах. “В плані утримання і догляду за маломобільними літніми людьми, а ми вже будемо всім світом шукати, як обладнати заклади”, – кажуть волонтери.
“Для нас усіх це випробування на людяність, – говорить Оксана Мироненко. – Приймати чужих немічних як своїх і доглядати їх – заслуговує величезної поваги. В нашому розумінні, це важливий вклад у війну, у нашу перемогу. Це значить ділом показати, як треба об’єднуватися і об’єднувати, як підтримувати тих, хто втратив дім, і допомагати тим, хто нам його відвойовує”.
Фото: Наталія Павлів-Демяник
