46-річний солдат Ярослав Гаджеровський на позивний «Гаджик» служить в легендарній 10 ОГШБ “Едельвейс” – командує розрахунком СПГ-9. Сам чоловік родом із Черкас, та вже понад 18 років мешкає у Верховині на Франківщині. До вторгнення росії працював категорійним менеджером. У військо пішов добровольцем у 2022 році.
– Коли пішли воювати, яка була мотивація?
Я пішов воювати, щоб мої рідні не побачили війни тут. Щоб над їхніми головами не літали кулі та снаряди. Чим більше там ми їх затримаємо, тим менше вам прийдеться їх добивати.
– Як саме потрапили у 10 бригаду, як до вас поставилися?
Мене направили у підрозділ до моїх друзів. Від них і отримав позивний «Гаджик», бо так називали ще до війни. Переважно були більш досвідчені хлопці, але всі поставилися як до рівного, без жодних упереджень.
– Як довго звикали до фронту?
Коли приїхав, то мене взагалі не брали. Певний час звикав до вибухів, щоб нормально реагувати, і навчався. Близько місяця хлопці ходили на виходи і мене не брали з собою, поки не навчили всього того, що знали. Ще на полігоні і стрільбах був.
– Яке ставлення до молодих, недосвідчених військових, як підтримуєте їх?
Ставимося як до своїх. Дивимося одразу, чи людина сама сюди захотіли йти, чи так склалося, що її засунули. У нашому підрозділі майже всі – добровольці. Також дивимося, чого навчили на полігоні, і вже потім вирішуємо, чи можна вже з собою брати. Нашому наймолодшому – 24 роки. По роках малий, але дужий. Як бачить, що ми, старші, несемо щось важке, то одразу біжить допомагати. І добрий він, але ставитися до таких як до дітей ми не можемо. Тут не дитсадок, і від тієї роботи, яку він виконує, також залежить не тільки його життя, але й інших.
– Як змінився світогляд за період війни? Що усвідомили, переосмислили? Що з мотивацією?
Мотивація не падає. Усвідомив те, що людське життя занадто коротке, щоб його втрачати. Треба кожен день жити і думати про завтра, бо якщо цього не робитимеш, то довго не протягнеш.
– Як оцінюєте мобілізацію, роботу ТЦК, настрої в тилу?
З моєї точки зору, всіх підряд туди гребти немає сенсу. Для чого він там, якщо не хоче? В порівнянні з початком війни з’явилося дуже багато хлопців, які відмовляються – от не хочуть йти. А раніше в нас такого не було. Ми розуміли, для чого туди прийшли і з якою ціллю, не для забав. А от якщо людину силою затягують і заставляють робити, то він сяде, плаче, боїться, і за ним ще треба дивитися. Валіза без ручки – і з собою не візьмеш, і самого не залишиш. Я не розумію взагалі такого ставлення: якщо в житті трапився якийсь промах, то одразу треба відправляти людину на нуль. Повідправляють наркоманів, п’яниць, ми їх називаємо «аватарами», а вони там і не потрібні.
З тисячі людей воїном може бути тільки один. З цієї тисячі двадцять – солдати, які розуміють, чого хочуть, і будуть робити таку роботу, яку не зробить жодний «аватар».
– Як із забезпеченням зараз, з харчуванням?
В кого як, але їжі у нас вдосталь. Дають м’ясо, рибу, овочі, фрукти кожного тижня, з цим проблем немає. Важче зі спорядженням. Щоб забезпечити одного військового всім необхідним, потрібно близько 200 тисяч гривень.
– Що думаєш про закінчення війни?
Ця війна швидко не закінчиться. Або ми, або нас, третього варіанту не буде. В нас такий сусід, що будемо з ним воювати до останнього, і його знищити дуже тяжко. В них маса велика людей. Поки ми не розвалимо їх зсередини, поки росія не розпадеться на республіки, до тих пір ми будемо воювати. В них мобілізаційний ресурс дуже великий.
– Як проходить звичайний день служби?
Все залежить від задач. От як я на СПГ, то постійно на зв’язку. Ми стримуємо наступ. Є певні позиції, де сидять наші хлопці, і якщо в цей момент десь іде скупчення ворога або якісь дії, то ми одразу туди відпрацьовуємо. Весь час на зв’язку, сиджу в укритті, бо постійно літають дрони, і очікую команди. Якщо помітять, де знаходжусь, то одразу прилетить. Обираю такі місця, де буде якомога менше видно мене і хлопців. Також вибираю такі позиції для стрільби, щоб був максимально прикритий. Готую не одну позицію, а декілька. Головну і чотири-п’ять запасних.
– Як дати раду із страхом?
Я розумію, куди потрапив і що маю робити. Інакше там не можеш, бо будеш проблемою для побратимів. Звісно, страх є і має бути, тому що він допомагає виживати, але головне, щоб цей страх не був панічним. Я вже звик, по звуку і по свисту визначаю, як далеко прилетить. Найстрашніше для мене – це танк, спершу прилітає, а тоді вже чуєш.
– Хлопці, які пішли туди, вже не повернуться такими, якими були до. Як з ними говорити і як ставитися?
Головне їх не жаліти. Тільки поважати, і тоді вони швидше повернуться до цивільного життя. Також все залежить і від самих хлопців. Він, будучи там, повинен розуміти, що має і може повернутися назад, додому. Це найголовніше.
