fbpx

Юрій Андрухович: Про війну, слабкість Європи, солідарність українців і надію

Культура 19:59, 12.04, 2022

Юрій Андрухович – поет, прозаїк, есеїст, перекладач, один із найвпливовіших українських культурних дипломатів на Заході. Говоримо з ним про Україну і українців у війні. 

Публікуємо скорочену версію розмови, повну можна подивитися на каналі КУРСу в YouTube:

В такі темні часи ми зустрічаємося з тобою… З іншого боку, ніби дуже зрозумілі і ясні нарешті. Почну розмову з того, що днями ЗСУ звільнили Бучу, Бородянку, Ірпінь і взагалі всю Київську область. Це, безумовно, одна з важливих перемог нашого війська – в сенсі безпеки для столиці. Але я б хотів звернути увагу ще на культурологічний аспект цієї події. Ірпінь – одне з літературних міст України. Там жили Гончар, Бажан, Тичина та інші класики нової української літератури, там з 90-х років минулого століття збиралося все сучасне письменницьке середовище, є навіть солідна літературна премія Ірпеня…

Там навіть я був ще зовсім-зовсім молодим поетом. Одного разу мене запросили туди на семінар авторів-початківців. Це була зима 85-го року. І тоді… ось ти згадував – Гончар… Там взагалі усі спілчани поперебували у Будинку творчості, але, крім того, ще було кілька корифеїв, які постійно в Ірпені жили. Уже не в Будинку творчості, а дехто просто в приватному секторі. Як, скажімо, видатний перекладач Григорій Кочур. І Ліна Костенко ходила тоді територією Будинку творчості.

Я пам’ятаю той 85-й рік, це така зимова ідилія, багато снігу випало, ми протоптували стежки в снігу і бігали по спиртне, звичайно, в Ірпінь, щоб якось знімати стрес після цих наших цілоденних обговорень поетичної творчості… А потім Ірпінь для мене – це передусім містечко, де живе мій найближчий друг Ірванець. І з ним же ж я тоді в Ірпені познайомився в Будинку творчості.

Він там, звичайно, екстриму зазнав у перші дні війни… Він таку переживав, на мій погляд, ейфорію. Це дуже цікаве психологічне явище. От я думаю, що не зміг би дописувати свій роман, а він дописував останні сторінки нового твору в час, коли повз вікна вже носилися снаряди. На шостому поверсі в дев’ятиповерхівці. Для нього це адреналін. В мене не знаю, чи щось би вийшло. А він якось перериває розмову і каже: знаєш, куриво закінчилося, піду прошвирнуся містечком, подивлюся, може, в якомусь супермаркеті щось продається. Хоча, напевно, все розмели. Я кажу: так ніби ж з новин я знаю, що там бойові дії в повному розпалі. Та нічого, каже, курити ж треба…

Юрій Андрухович - інтервю на #Йоd
Юрій Андрухович і Олег Гнатів, #Йоd

Я от слухаю свідчення очевидців окупації. Скажімо, про те, що на вулицях Лєрмонтова і Пушкіна московські окупанти розстрілювали мирних українців, в тому числі й жінок, і чавили тіла танками для розваги. Не можу не сприймати цю історію як метафору, яка точно описує те, що інколи називають «конфліктом культур» – російської і української.

Тут навіть далекосяжніше можна на це подивитися. Тобто оце-от знищення так званих бандер чи бандерівців чомусь відбувається в регіонах, де живуть російськомовні, де досі є вулиці Пушкіна, чи Маяковського, чи десь там ще якоїсь Крупської або Дзержинського… І що найголовніше – населення, яке часто так і залишалося в тому світі, прихильники тої культури, коли при слові поет перша асоціація – Пушкін. І от цих людей убив путін і його орда…  

Виходить, що від Пушкіна до Путіна один крок.

Так, це правильно. І не тільки фонетично. В сенсі, звичайно, ідеології.

Я не займався російською філологією і історією російської літератури, але мій друг Сашко Бойченко займався, він навіть диплом отримав з цієї спеціальності. І він може деякі місця із пушкінської спадщини цитувати – там однозначно програма цих дій закладена.

Вже зрозуміло, що ця вся історія направлена на знищення нас як народу, як країни просто до ноги.

Так, але просто я кажу об’єктивно – ціллю не було всіх до останнього тут фізично знищити. Було ціллю відсотків 70 поставити на коліна, а 30 знищити. Їм, напевно, здавалося, що все-таки тут переважно живуть люди невизначені або навіть визначені так, що зустрінуть їх радісно, і залишиться до останнього вибити тих, які будуть чинити опір. А чинять опір фактично всі. От оце несподіванка. Для них. Для мене ні.

Юрій Андрухович про росію і пропаганду

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Гамлет Зіньківський: “Почуття гумору – це наша найкраща сила”

Ти недавно в своїй колонці закликав Європу ставати з нами пліч-о-пліч до бою. І як думаєш, стане? Чи вже стає в якийсь спосіб?

Жоден художній текст на сьогодні ситуацію змінити не може. Тому що йому потрібно працювати зі свідомостями багатьох людей ще тривалий час. Хоча краще нас розуміти, ближче до нас підійти і відкритись нам я закликав Європу фактично років 20. Тобто задовго до війни. А воєнний мій настрій – він уже набагато трагічніший, тому що я бачив якусь намарність того всього, до чого закликав.

Але думаю, що тут інший поворот. Думаю, що їм доведеться… їм доведеться ввійти в цю бійку, взяти участь, просто їм росія і путін не залишать шансу, вони обов’язково їх зачеплять. І зачеплять в серйозному сенсі. Це може бути навіть ексцес виконавця, коли пару ракет не туди залетить… Це раніше чи пізніше прорветься в якийсь спосіб. Або навіть не помилка, не ексцес виконавця, а спланована провокація. Тому що ми ж уже всі навчилися, і Європа уже навчилася, що путін робить кожен наступний крок настільки далеко, наскільки йому дозволяють це зробити. І він випробовує, він робить крок і далі не йде, він дивиться, як зробити наступний. От тому хочуть чи не хочуть – а їм доведеться.

Недавно путін розсмішив світ, назвавши себе жертвою «культури відміни», canсel culture, на зразок Джоан Роулінг. Зараз московити справді часто почувають себе «людьми другого сорту» в цивілізованому світі. А чи бачиш ти на рівні західних культурних інституцій серйозні намагання переглянути значення і по-новому інтерпретувати те, що називають «вєлікай русскай культурай»?

Це дуже цікаве поле на майбутні роки, тому що там тільки почалося, лише рушилося… Але загалом, ось із найновіших таких проявів культурної русофілії – кілька тижнів тому було чергове вручення в Ляйпціґу книжкової премії за європейське порозуміння. Я її також отримував у 2006 році, і кожен новоспечений лауреат має виголосити промову про щось таке найсуттєвіше і для Європи, і для світу, і як він це бачить, і як розуміє. І цьогорічний лауреат, австрійський письменник – я знаю його уже 30 років – зірвав довготривалі оплески, коли в своїй промові заявив, що він категорично не погодиться і буде всіма силами відстоювати й захищати російську культуру, яку сьогодні нібито намагаються викреслити. Так, тобто ми маємо вчергове прояв традиційного європейського підходу: є велика культура росії, на якій всі ми виросли, і ми просто перед нею стоїмо на колінах…

Толстой, Достоєвський, Пушкін…

Рахманінов, і ЧайковскІй, і балет… І ми їх обожнюємо, і оце от з цим просимо не змішувати. Цей виступ пролунав приблизно в ті самі дні, коли на окупованих територіях ФСБ і російська мєнтовка проводять зачистки українських бібліотек.

Там нашуміло дуже, що найбільше росіяни борються з книжкою Кіпіані про справу Стуса, і у них є попередній список назв і авторів. Ось це все синхронно відбувається, а на міжнародному рівні не існує такого поняття, як вандалізм проти української культури. Зате усі дуже сміливо під оплески заявляють про те, що ми не дамо російську культуру викреслити, будемо її захищати…

Юрій Андрухович про росіян

І це ж і твої знайомі…

І це ще притомні люди. Це не якісь путінферштеєри. Я з ними ще не конфліктую, це ще не та стадія, це ті, з якими треба полемізувати, а не махнути рукою і проклясти їх.

А вони чують взагалі, починають щось розуміти?

Знаєш, у кожній такій ситуації, коли є розмова, коли є близькість, то так. Але з часом це знову кудись зникає. Тобто напрацьовані уже такі поклади проросійських уявлень, що з ними повинна працювати сама історія. І все. З цим має працювати історія.

А чи є спроби на Заході відкрити-перевідкрити Україну, українську культуру, літературу?

Звичайно. Сьогодні такий момент, коли відкриваються неймовірні можливості, але я боюся, що це вікна. Знову ж, оці вікна можливостей.

Як відкриються, стане тут у нас краще, дай боже, щоб стало. Я волів би такою ціною – хай би ми перемагали і почали відбудову і хай би вони знову позакривали ті вікна, ніж у нас назавжди залишаться відчиненими ті вікна, а України в нас не буде. Тут є трошки взаємозв’язку, на жаль. У моменти, коли нам найгірше і найтяжче, вони відкривають ті вікна.

Є неймовірна кількість фондів, які моментально знайшли кошти, знайшли можливості приймати наших творців і науковців. Це я тільки про стипендійну галузь, але загалом страшенне зацікавлення. На своєму прикладі знаю. Мені пишуть з німецького видавництва «Зуркамп», що у них видано 7 або 8 моїх книжок і кожну з них додруковують, тому що ті наклади попродавались…

Хочуть щось знати, щось читати, про щось довідатися, краще зрозуміти. Або такий запит: показувати їм найсвіжіші тексти, найсвіжіші вірші, хтось же пише щоденники і т. д. Швидесенько перекладати, розміщувати на всіляких їхніх платформах. Тобто тут нарікати не варто, бо мені здається, що це якраз те, що вони можуть робити і хочуть.

Здається, це відчуття провини перед нами. Що вони не дають стільки зброї, скільки нам треба, бо це проти їхніх принципів, бо вони не воюють, бо вони бояться, – вони справді бояться смерті. От є такий вид людей – люди, які бояться смерті. Хоча вони нікуди від неї не подінуться все одно. Вони не можуть собі уявити участь у війні. І ось це їхні докори сумління, бо вони розуміють: а там бомби падають на голови, а там щодня стільки-то народу вбивають, а там якісь 18-річні, тільки дочекалися повноліття – зразу за автомат і побігли воювати. І вони відчувають провину, і тоді думають, а що ми можемо, а давайте ми відкриємо стипендії для їхніх поетів, що-небудь зробимо.

В мене є такий ще один німець знайомий, він політичний активіст, очолює громадську організацію, яка називається «We are Europe». Він такий у хорошому сенсі крейзанутий, і от він вирішив, що виготовить якийсь там банер, 8 метрів на 20, здоровенний банер, на якому текст англійською, німецькою і українською мовами, може, навіть ще й російською: «Жодна країна Європи не бореться так твердо за європейські цінності, як Україна. Європейський Союз без України немислимий».

Правильна ж фраза.

І з цим банером він планував флешмоб одночасно в різних столицях європейських країн. Я кажу: прекрасна ідея. Тільки от він захотів почати з Києва. Щоб ніби пройти хрещення з цим проєктом в Києві. Кажу: приїжджай, але я тебе повністю проінформую про всі ризики. Ну, він уже третій тиждень збирає команду, сам же не зможе з цим банером ходити, – і все, жодної людини. Він сам. Більше ніхто не приїде. Навіть коли він змінив плани, що це будуть тільки Чернівці, Франківськ і Львів. Я кажу: ну, насправді це як ломитися у відкриті двері, і взагалі, вагомість такої акції абсолютно падає, але хоча б це, добре. В кожному разі він тепер у роздумах, чи їхати йому все-таки хоча б самому.

Юрій Андрухович про російську культуру

Він так і не переконав жодної людини, реакція одна і та сама: ти що, здурів?! В Україну їхати – ти здурів? І він каже: ну так, ці люди щиро не хочуть війни, вони просто хочуть, щоб вона якомога швидше закінчилася, вони йдуть на якісь свої безпечні маніфестації, вони там кричать «Ні війні!» і розходяться, як він написав, на капучіно. Ну, капучіно – це така штука, я теж не відмовляюся, і у воєнний час ніхто не заборонив капучіно вживати, але я так розумію, він оце от охарактеризував через образ цього капучіно їхнє справжнє ставлення. Тобто, з одного боку, ми щось хочемо зробити, але ми не зробимо більше, ніж ми можемо.

Це ж очевидна слабість.

Звичайно.

І путін бачить, що це слабість.

Звичайно. Це страх, страх як домінантна емоція. Це ж кінець усьому, якщо суспільство починає жити винятково страхом смерті, тому що уже кілька десятиліть як воно виховане на такому постулаті: найвищою цінністю є людське життя. Я не маю нічого проти цього постулату. Тільки мені здається, що в цьому випадку його почали зводити до суто біологічного, фізичного життя. Тобто хоч як, хоч якимось там упокореним рабом, хробаком, я не знаю, але головне от – жити. Тобто тільки фізичний вимір.

А що, перепрошую, з духом? З духовністю? А що з гідністю? А може, гідність – це якась така цінність, яка вища за просто життя? Тобто ми маємо взагалі в цьому випадку філософську конфронтацію цінностей життя як самореалізації з цінностями виживання. І от, виявляється, вони, в яких давно з виживанням все вирішено, вони лише на виживання і спроможні. А від самореалізації добровільно відмовляються.

Ти багато спілкуєшся із закордонними журналістами, даєш зараз масу інтерв’ю. Що їх цікавить і що ти їм кажеш? І чи вони чують?

Це дуже часто доводиться казати. Бо це я насправді мав би їх запитувати, чим вони пояснюють таку пасивність європейців, чому європейські уряди так повільно доходять до розуміння того, що треба допомагати активніше. Тобто це я мав би ставити їм запитання, але ці запитання ставлять вони мені. Ну, в мене для них є такі ж відповіді, як от тут в нашій розмові. Тобто я наголошую на цих страхах, я наголошую на тому, що виявилося, що максимально комфортно облаштоване і фактично безпроблемне життя все-таки розбещує і все-таки веде до занепаду. Ціложиттєве існування в теплій ванній до сторічного віку, аж поки згасаєш від якогось Альцгаймера, оце-от уявлення про те, як має жити людина…

Ожиріння серця.

Так, це таке ожиріння серця. І в той же час це ж люди, які ніби в більшості своїй не мали б лякатися якихось випробувань, тому що, скажімо, вони дуже стежать за своєю фізичною формою. От ти кажеш «ожиріння серця». Але я серед них не бачу фізично ожирілих, я бачу підтягнутих спортивних людей, які намотують кожного ранку десятки кілометрів, проводять години в джімах, на всяких турніках і т. д. Чому не переплавити це в характер, в якусь волю?..

Це все дуже загрозливо, як думаєш? Тому що це не кінчиться просто так, якщо вони будуть тільки в джімах сидіти…

Це настільки загрозливо, що може привитися лише катастрофою рівня світової війни, причому сучасної світової війни. Аж після неї зрозуміють… Це страшні речі, але я хотів би дуже, щоб це розв’язалося в якийсь інший спосіб. Може, ми в Україні станемо таким-от прикладом, зразком, я не знаю, тільки дай боже нам протриматися.

Маєш сумніви?

Ні, я не маю сумнівів. Але краще так скажу: немає такої людини, яка б не мала сумнівів. І в цій ситуації теж, звичайно, це природна річ. Але ми це залишаємо збоку. Бо це не та ситуація, коли сумніви продуктивні.

Юрій Андрухович про солідарність українців

Знаєш, мені дуже сподобалася фраза, вона така гостра: ви, НАТО і ЄС, ще до нас самі попроситеся.

Так, цей жарт, що НАТО подає заявку на вступ до України, уже в перші дні війни з’явився. Я думаю, що тут, до речі, і лежить ключ до цього самого НАТО. Маю на увазі успішні дії ЗСУ. Тобто багатоплановість завдання з підготовки до вступу спростилася. Бо це ж найскладніше, що може бути, – воювати в реальній війні проти цього монстра. Думаю, раніше чи пізніше натовські стратеги зрозуміють, що їм уже просто неможливо далі існувати без України. Тут такий шматок боєздатності і реального досвіду.

Недавно американське видання “Нью-Йорк Таймс” склало список рекомендованих українських книжок з 5 позицій. Як на мене, надто куций список. А ти можеш скласти свій список з принаймні 20 українських книжок, які варто прочитати західній аудиторії, щоб скласти собі певне уявлення, що таке Україна?

20 зараз у мене не вийде, бо я буду кілька годин думати над цим. Ну, ні, я нескромно би своїх книжок 5 або 6 у цей список включив, але, оскільки не маю впливу на «Нью-Йорк Таймс», то це тільки між нами (сміється).

Думаю, багато речей люди зрозуміли б після моєї «Московіади». Можливо, навіть із неї би й почати. Багато-багато фрагментів із «Лексикона інтимних міст», зокрема, знову ж таки про москву.

Ти закінчив Літературний інститут у Москві, я колись їздив туди, словом, ми там знали якихось людей, було якесь коло. Тепер вони по-різному проявилися. Але от я задумався, що є у росіян одна риса, яка їх дуже вирізняє, – це зверхність до інших. Ти відчував таке?

Сто відсотків, так. Це лежить в доволі зрозумілій площині: коли спільнота, назвемо їх спільнотою, має проблеми з ідентичністю, тобто їй самій незрозуміло, кто такие русские, хто вони такі, бо такий характер їхньої державності, коли це конгломерат різних народів і рас, і в них виникає ця плутанина на рівні росіянин-рускій, тобто в кого паспорт російської федерації, але рускій, а виявляється, що майже всі народи цієї федерації мають свої власні «республіки» в ній, а рускій народ не має нічого, він має всю федерацію.

Це постійні внутрішні терзання: хто ж ми такі? Звідки, откуда есть земля русская і т. д? І тут їм для цього просто смертельно потрібен Київ. Тоді вони прив’язують себе до чогось такого древнього, великого, що вони не так собі з’явилися десь там після розпаду Монгольської імперії як один із продуктів. А оскільки читають вони всяку хрінь, погані тексти на цю тему, всяких ільїних і дугіних, – і це ще найінтелектуальніші, в цьому всьому копирсаються, а потім, напівперетравивши це, сідають дискутувати під водку, і при цій водці вони вже зовсім якби дають й…бу. Я був свідком цього практично два роки. Але це 89-91 роки, коли воно все йшло в занепад, розвалювався ссср і був критично складний час для руской ідєї. Тоді перемагали прозахідні тенденції.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Марися Нікітюк: «Якщо ми не наповнюємо свій культурний простір, це роблять за нас рашисти»

І я собі навіть уявити не можу, який вимір цього дебілізму у них сьогодні. І зверхність до інших – це, безумовно, форма самозахисту, коли ти такий непевний в собі, що ти собою являєш, тобі залишається якби насміхатися з інших. Насміхання ж у них теж надзвичайно примітивного рівня: вони можуть сміятися просто зі слова в іншій мові. Как ето там у хохлов називается – га-га-га… І оце воно у них тільки набрякає-набрякає-набрякає…

Юрій Андрухович - інтервю

Як це все вилікувати?

Ну, ось є приклад – денацифікація Німеччини. Але ж її проводили тільки в західних секторах. Я думаю, що у Східній Німеччині ссср про це не дбав, тому німці вийшли такими, якими вони є на сьогодні. Мені здається, що і денацифікація не вийшла аж такою успішною. Скажімо, коли німці так сьогодні ненавидять американців, то ця ненависть – за денацифікацію, хоч вони в цьому собі й не зізнаються. От чому так багато путінферштеєрів: тому що для багатьох з них все, що проти Америки, це класно, і відповідно путінська росія – це клас, тому що вона проти Америки, а Америку вони ненавидять за цю штуку.

У колишньому НДР тепер найбільші нацистські двіжухи, до речі.

Це правда. Особливо ці балтійські регіони, Грайсвальд, Шверін, Росток – там просто завал. В кожному разі ти ж запитав, як у випадку з росією. Так от це ж треба собі уявляти, наскільки б таке завдання було, ну, по-перше, просто кількісно складніше. Але іншого шляху поки що історія нам не показала, тільки нищівна поразка, завдана цій системі, засудження на міжнародному рівні її як злочинної, причому злочинної в квадраті – мегазлочинної, бо це злочини проти людяності. А тоді планомірна робота, причому не завжди ненасильницька. Не завжди. Там свого часу не один приклад американського карабіна попрацював.

Зараз ми маємо небачену в нашій історії солідарність українців. Суспільство працює на перемогу проти спільного ворога. І це прекрасно. Але чи не бачиш ти в такій ситуації і певних ризиків? Скажімо, багато питань зараз пропонується, умовно кажучи, відкласти чи винести за дужки суспільного діалогу – мовне питання, питання російської церкви в Україні, питання критики влади і тому подібне. Бо «не на часі». А з іншого боку, може, це найвища пора поставити в деяких питаннях крапку раз і назавжди? От як у питанні заборони московського патріархату чи в мовному? Чи все-таки краще відкласти це на час після перемоги?

Я думаю, що окремо у кожному з таких випадків має підказувати здоровий глузд. Чи це така тема, від якої краще сьогодні відійти й не чіпати її, бо вона все одно раціонально і нормально вирішена буде згодом. Чи це така тема, яка нам сьогодні смертельно небезпечна і її треба негайно вирішувати… Є сенс виробити якусь ієрархію – що нагальне, а що можна відкласти.

Російську церкву насправді ще в 2014-му була прекрасна нагода закрити. Думаю, що і сьогодні це не запізно. Втім, там є інша штука, вона слизька доволі. Скажімо, частина ієрархів виступає з правильними меседжами, вони моляться за Збройні сили України, за перемогу українського народу. Це явище нове, воно почалося під час цієї агресії.

Юрій Андрухович про російсько-українську війну

Багато українців, які раніше обґрунтовано критикували, скажімо, нинішню владу, заявили, що під час війни вони обнулили всі претензії щодо Зеленського. Ти також нещадно критикував його. Що зараз скажеш?

Я б не сказав «нещадно», але де міг, там якусь шпильку вставляв.

Все решта в міру розвитку подій, я сказав би, але на сьогодні я не бачу з його боку провалів… Навпаки, я бачу правильні речі і не збираюся штучно шукати якихось його недоліків. Чудові виступи перед парламентами і політиками світу, вольова поведінка. Ми розуміємо, працюють спічрайтери, може, один, хто є автором більшості цих текстів, але це не применшує президента, його значення, тому що він це виголошує, він це пропускає крізь себе, він у цьому дуже природний. І я думаю, що ми можемо замахнутися на щось більше навіть. Скажімо, я десь бачив соціологічні опитування, що в Штатах показують значно вищий відсоток довіри до Зеленського, ніж до Байдена. То навіщо шукати якісь камені спотикання, коли він працює і в повному обсязі виконує те, що має глава держави в цій ситуації виконувати.   

Окреме питання – щодо російських пропагандистів. Вся ця війна показала також і те, яким страшним і страшно ефективним злом можуть бути медія, перетворені на рупори пропаганди. Чи не пора вводити якнайжорсткіші покарання для пропагандистів, аж до прирівняння їх до військових злочинців, до злочинів проти людяності?

Пора абсолютно, вони були, є і залишаються безпосередньо причетними до цього нагнітання, до злочинів проти людяності. Іноді в мене така закрадається думка, що, може, це вже навіть путіну доводиться таким бути, бо всі ці собаки так нагавкали, що йому по-іншому вже не можна, бо він впаде у рейтингах моментально.

Зараз росіяни запускають нові пропагандистські наративи і дезінформаційні кампанії. Скажімо, як кейс з Овсянніковою, яка ніби «хароша руска» і проти війни, заскочила в телеефір з плакатиком за мир. Вона миттєво стала зіркою в західних медія і вже роздає інтерв’ю західним телеканалам, що санкції – це несправедливо, бо від них страждає простий рускій народ. Тобі не здається інколи, що розхвалені західні медія, «пси демократії», виявляються доволі тупими і наївними супроти підлого московського цинізму?

Овсяннікова виконує дуже чітке завдання – вона добивається скасування багатьох санкцій. Овсяннікова говорить, що верхівка, проти якої вона нібито так мужньо виступила, від санкцій не страждає, а відбиваються ці санкції на простих рускіх людях, які нікому нічого не винні, і тому, дорогенькі, будь ласка, поскасовуйте. А західні медія часто просто інфантили. Інфантили, в яких так і не спрацьовує захисний інстинкт, і їх же постійно і цинічно кидають.

Ну, не будемо узагальнювати, серед них є багато високого рівня фахівців, які це дешифрують, той же Пітер Померанцев, наприклад. Але Пітер Померанцев – це людина з аудиторією в кілька десятків тисяч, скажімо, умів, а нам же ж важливо бачити, щоб мільйони були охоплені.

Україна і українці у цій війні – вони вразили весь цивілізований світ. Зараз маємо хвилю певної ейфорії і мусимо нею максимально скористатися, аби отримати якнайбільше підтримки. Але ж ця хвиля пройде, як думаєш? Люди звикнуть до шокуючих новин з України. Західні обивателі отримають рахунки за газ і ціни на бензин. Що робити нам, коли прийде хвиля чергової «втоми від України»? Чи цього разу не прийде?

Хвиля на те і хвиля, що вона піднімається і спадає. Як і від усього іншого, як і від будь-якої теми, зрештою, настає втома. От, скажімо, хтось взагалі про ковід говорить? От і на Заході теж ні. Здавалося б, залишилася на планеті одна тема – ковід, так? Останні роки це саме так виглядало… Тому, думаю, що настане втома, я би лише хотів, що вона буде означати те, що у нас все завершилося і ми вистояли.

Український народ після війни – як позначиться цей колективний посттравматичний синдром на нас всіх, якими ми будемо? І чи залишиться в нас назавжди оцей рівень емпатії, досвід солідарності?

Я тут можу лише вгадувати… Синдром буде зовсім по-різному в різних людей себе виявляти, бо є різні ступені випробувань і – найголовніше – різні ступені людського горя… І тому це не можна буде, мабуть, загнати в якісь програми загальнонаціональні. Хоча чому ні. Може, якраз робота зі складними, оцими найважчими досвідами може тягнути на цілу загальнонаціональну програму – так багато буде цих людей. Це неминуче.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Андрій Бондар: «Війну уже виграно, зараз Україна воює з мертвяками»

У мене є надія, що буде такий великий план Маршалла, назовімо його так, буде великий інвестиційний мегапроєкт, якщо наша країна буде захищена чимось кращим, ніж якісь гарантії безпеки від Італії і від Туреччини. От якщо вона реально буде захищена, наприклад, в системі колективної безпеки НАТО, тоді заллють грошима. Країна стане будівельним майданчиком, і приїдуть до нас найкрутіші архітектори світу, інновативні технології. І безумовно, що в цій атмосфері буде дуже висока зарплатня, будуть повертатися ті, які виїхали за кращими заробітками… І я думаю, що оця емпатія – вона перетвориться на гордість за країну. Хотілося б, щоб так було.

Розмовляв Олег ГНАТІВ, усі фото – Ростислав ШПУК

Головні новини Івано-Франківська і області у Телеграм

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: