Що привело її у політику, який у неї досвід і цінності, яка мета – про це Анжела Яровата розповідає у відвертому інтерв’ю.
– Розкажіть про себе. Ви лише кілька років займаєтеся громадсько-політичною діяльністю. Звідки і як Ви прийшли у політику? Що стало поштовхом?
Я народилася в Івано-Франківську і прожила тут 37 років. З досить бідної родини: мама сама виховувала двох дітей. Тому почала працювати з раннього віку – з першого класу. Мама їздила "човником" у Польщу, у Румунію. Я помагала їй продавати товар. Мама, щоб нас вивести в люди, працювала на трьох роботах. Потім я вчилася на бухгалтера в нашому технікумі статистики. Пропрацювала 5 років за фахом, працювала продавцем… Вийшла заміж, народила сина. Взялася за торгівлю вживаним одягом, забезпечувала родину.
До політики в мене була осторога, як і у більшості українців. Політику вважають брудною і брехливою справою, і погодьтеся, у людей вистачає причин так думати. Ми в колі сім’ї рідко зачіпали політичні теми: завжди сподівалися лише на себе, на власні сили, а не на тих, хто обіцяє краще життя з якоїсь трибуни чи телеекрана. Але, як відомо, якщо ви не цікавитеся політикою, то вона зацікавиться вами.
Безпосереднім поштовхом стало саме життя: я мешкала на вулиці Тичини, а це була чи не найгірша вулиця в Івано-Франківську. Люди вже махнули на це рукою, казали, що її ніколи не відремонтують… Але мені урвався терпець. Почала висвітлювати проблеми, пов’язані з цією вулицею. Врешті, мешканці вийшли на мітинг, я писала про це статті, знімала відеоролики. Врешті дорогу таки зробили, і в цьому також є заслуга людей і наша. Потім займалась проблемою тарифів, зокрема і на проїзд у транспорті. Отак закрутилося… Стала заступником голови Івано-Франківського обласного осередку Всеукраїнського об'єднання "Голос". Люди тоді сказали: ну, добре, хоч є кому ці питання порушити, можливо, щось і вдасться зробити.
Ще одне питання, яке мене безпосередньо хвилює і спонукає займатися політикою: у багатьох знайомих родинах люди виїжджають за кордон на роботу. Дуже багато моїх знайомих і друзів. Причому лікарі виїжджають на роботу санітарками… Є люди, які добре влаштовуються, скажімо, програмісти. Але ж більшість виїжджає заради виживання своїх родин… А сім’ї руйнуються, діти ростуть без матерів, які постійно на заробітки та й на заробітки. Невже всім доведеться виїжджати? Чи тут все ж можна щось змінювати? А як змінювати, якщо не братися за політику. Якщо ми хочемо, щоб наші люди лишалися тут, мусимо змінювати країну. Мало просто тихо ненавидіти політику і політиків чи залишатися байдужим, треба приймати рішення і братися до роботи.
– Чому Ви обрали саме Радикальну партію?
Це свідомий вибір. По-перше, ми зараз в опозиції до чинної влади. Інші намагаються пристосуватися і торгуватися. По-друге, у нас нас чітка соціальна програма, спрямована на захист звичайного українця. Ми голосно говоримо про проблеми, які болять усіх.
– РПЛ часто звинувачують у популізмі. Не боїтеся, що Вас також звинуватять? Адже мало говорити про біди, треба пропонувати шляхи вирішення.
Звичайно, і Радикальна партія це робить. Саме з ініціативи Радикальної партії Ляшка на початку червня ухвалено закон про скасування оподаткування пенсій. Тобто вони не тільки говорять, але й роблять.
– А чому 85-ий округ, Ви ж франківчанка?
Я франківчанка, але я дуже добре знаю ті краї. Це ж рідна область. Я об’їздила увесь Рогатинський район, маю там багато друзів, знаю, що там відбувається, які проблеми. І я проти того, щоб людей, як рабів, передавали від одного брата до другого. В Києві, напевно, вже вирішили закріпити нас за однією сім’єю, приватний округ з кріпаками.
– Навіщо вам депутатство, політичною діяльністю можна ж займатися і без мандата?
Депутатський мандат – це лише інструмент. Мене цікавить не "корочка", а досягнення мети. Тим більше, що депутат від Радикальної партії зараз – це зовсім непросто, влада постійно намагається репресувати патріотів.
Ви гляньте деколи трансляцію засідань Ради. Там більшості депутатів часто просто на робочих місцях немає. Я звикла відповідально ставитися до роботи. І це мене обурює до глибини душі: коли на порядку денному гострі соціальні питання, а обранці сидять і у своїх дорогих смартфонах вибирають курорти і годинники. На площі мітингують бюджетники чи шахтарі, а вони регочуть, балакають, на футбол літають у Францію… Не можу на це дивитися без злості. Я знаю, коли люди працюють з натхненням, з бажанням. Я сама завжди так працювала. У парламенті зараз я цього не бачу, це якийсь клуб за інтересами. Вони лінуються навіть вийти до людей і поспілкуватися, пояснити ситуацію, прислухатися і подумати над її вирішенням.
Я бачу для себе завдання в Раді так: хочу і буду робити все можливе, аби наші люди не втікали масово за кордон. Якщо закривати на все очі, якщо депутати замість роботи будуть під куполом докрадати народні багатства, ми втратимо країну. Парламенту потрібно більше молодих людей. Нових людей. Якщо будемо сидіти вдома і тільки пробувати вижити й прогодувати свої родини, то нічого не досягнемо і нікого не врятуємо.
– На окрузі Вашими конкурентами будуть відомі прізвища. Як будете боротися за перемогу?
Так, на окрузі є Сергій Насалик, брат Ігоря Насалика, нинішнього міністра, донедавна депутата. Є Віктор Шевченко, брат нардепа Олександра Шевченка. Це люди, в розпорядженні яких мільйонні ресурси. Але чи можна їх вважати кращими лише тому, що в них багато грошей? У нашій владі багато людей з мільйонними статками, і що?…
– Окрім провладних кандидатів, своїх представників висунули на округ і опозиційні сили – "Батьківщина", "Свобода". Вони йдуть до людей з тими ж словами, що й Ви.
Та ж будь ласка! Звісно, кожен буде розповідати, як захищатиме народ. Але та ж "Батькіщина" вже була у владі не раз, її висуванка Сікора була нардепом. І що? "Свобода" була в уряді, у парламенті, керує областю, і де результат? Я впевнена, що у владу треба делегувати людей, яких у владі не було і які до неї не рвуться, для яких влада – не самоціль. Там треба людей, які ставляться до влади як інструменту досягнення головного завдання – покращення життя звичайних людей. Зараз у країні криза, і мільйонери, всі ці "панамські патріоти", її переживуть, не сумнівайтеся. В такий час у владі потрібні обранці, які допоможуть вижити простим людям, які розуміють і відчули на власній шкірі проблеми пересічних громадян. Тому пріоритетом сьогодні має бути соціальна політика: здешевлення комунальних тарифів, збереження соціальних виплат, зокрема допомоги при народженні дітей, одиноким матерям. Ви чули, щоб хтось із цих офшорних патріотів говорив про це? Їх більше цікавить прибуткова торгівля вугіллям з терористами і освоєння сотень мільйонів на державних тендерах. Залізти в кишеню одиноким матерям – це вершина цинізму.
Так, на соціальні виплати потрібно заробляти до бюджету. Тому в період кризи треба зосередитися якраз не стільки на тому, щоб економити й урізати, затягувати пояси звичайним людям, а саме на тому, щоби більше заробляти. І Україна може більше заробляти: для цього потрібна рішуча податкова реформа, дерегуляція економіки, нормалізація інвестиційного клімату. Грубо кажучи – треба, щоб влада не крала. Найкращий сигнал для бізнесу – це корупціонери за ґратами, невідворотність покарання для нечистих на руку посадовців, справедливий суд. Тоді в країну потягнеться інвестор, оживе і місцевий підприємницький клас… Він вже не боятиметься, що якийсь жирний чиновник попросить взяти його в долю чи вимагатиме відкат чи хабар за "прискорення процедур"… А у нас вже два роки керують "реформатори" – і де ж ці реформи, де якісь результати, крім захмарних тарифів для населення і ситих задоволених пик можновладців? У нас заробляє не бюджет, а клептократи у вишиванках, економити ж пропонують звичайним громадянам. Перебої з мізерними виплатами матерям – це прямий наслідок діамантів у сейфах прокурорів. Бо коли у тих сейфах будуть справи на корупціонерів, допомоги на дітей не треба буде урізати, і людям не доведеться їхати доглядати за чужими дітьми чи чужими пенсіонерами. Будуть працювати тут і доглядати за своїми родинами.
– Чим, на Вашу думку, особливий 85-ий виборчий округ? Що хвилює тутешніх виборців, окрім соціальних тем?
Що стосується Рогатинщини, крім соціалки, є проблеми у сільському господарстві, є труднощі у стосунках селян з орендарями паїв. Орендарі пропонують розрахунок продукцією – кілька мішків зерна, наприклад, у рік. А людям потрібні кошти. Є проблема з виснаженням ґрунтів: агрофірми не завжди дотримуються сівозмін, а це виснажує землю. Пайовики можуть лишитися зі знищеними наділами. Це потрібно регулювати.
Калуш – це зразок проблемного індустріального міста з одним крупним бюджетотворчим підприємством, яке довели до занепаду. Раніше на хімічному концерні – як там казали, "хімії" – працювали з півтора десятка тисяч калушан і мешканців сусідніх сіл. З приходом російського власника – "Лукойлу" – працівників стало в рази менше, а саме виробництво більше простоює. Ясна річ, люди, як і всюди в країні, змушені були податися на заробітки.
Від місцевих калійних виробництв залишилися лише аварійні шахти і хвостосховище, наповнене соляною ропою, прорив якого може перетворити Калуш і район на соляну пустелю. Калушу потрібні грандіозні інвестиції, щоб ліквідувати екологічну загрозу і відновити господарку. Калуш міг би стати великим індустріальним парком, лиш над цим треба системно працювати, а не розкрадати виділені державою на заходи з екобезпеки сотні мільйонів. Якщо інвестор не почуває себе в безпеці, то шансів у таких міст, як Калуш, немає. На жаль, влада досі дивиться на інвестора, як грабіжник на людину з гаманцем у темному провулку. А мала б зустрічати з хлібом-сіллю та оркестром і всіляко помагати. Бо податки – це наповнений бюджет і, в підсумку, вирішення соціальних проблем, про що ця влада постійно говорить.
– У владі часто виправдовують кризу війною. Яка Ваша позиція щодо війни на Сході України?
А хіба це війна заважає політикам і чиновникам, які сидять у просторих комфортних кабінетах на Банковій, приймати потрібні для країни рішення – з дерегуляції бізнесу, реформи силових відомств, податкової реформи, судової, освітньої, медичної і так далі? Їх що – вибухи "Градів" відволікають? Це війна змушує красти? Як на мене, красти в часи війни з бюджету країни, яка захищається ціною життя своїх молодих громадян, – це вже не крадіжка навіть, це мародерство. Так, війна – це людське горе і величезні збитки для держави. Але вона якраз мала би підштовхнути еліту до швидких і ефективних реформ, а не до грабунку. Якщо ми, звичайно, хочемо вціліти як держава і перемогти.
Я, як і кожна жінка, як кожна мати, мрію, щоб ця війна припинилася. Я спілкувалася з ветеранами. Говорила з людьми, які втратили рідних, з матерями, які блокували дороги, не бажаючи віддавати синів на фронт. Я сама мати хлопчика і розумію інших матерів: ми не для того народжуємо, щоб отримувати дітей у трунах чи інвалідами. Як же припинити цю війну? Якщо можна переговорами – то треба говорити. Але при цьому не маємо права поступатися Україною. Мусимо стояти на своєму саме заради дітей і майбутнього країни. Мусимо ставати сильнішими: подолати на внутрішньому фронті свого головного ворога – корупцію, підняти економіку, зміцнити армію, дати українцям гідне життя, за яке варто боротися. Тоді і переговори будуть інакші: сильних бояться, а слабких і злидарів не слухають.
– Ви займалися волонтерством? Розкажіть про це.
Я б не дуже хотіла афішувати цю діяльність. Сказано: "Нехай права рука не знає, що робить ліва". Бо публічна благодійність – це не благодійність, а самореклама. Якщо коротко – я займаюся допомогою дітям-сиротам, дітям з обмеженими можливостями, інтернатам. Возимо допомогу, організовуємо для діток свята, майстер-класи та інші заходи. Це те, що я роблю і буду робити від щирого серця, а не для самореклами.
– Як Ваша родина відреагувала на рішення йти в політику?
Сім’я у мене звичайна: чоловік працює менеджером, ми виховуємо сина, йому 9 років, вчиться у четвертому класі. Підтримують мене тепер. Хоча, скажу вам, люди просто вже ненавидять депутатів. Навіть моя свекруха спочатку казала: "Нікому і говорити не хочу, що ти вирішила податися в депутати. Це якась ганьба, що люди будуть казати…" Тому я маю осторогу, бо знаю, як люди ставляться до політики, що думають про депутатські пільги, відвідуваність сесій, зарплати, їхні перельоти на футбол і тому подібне. От я в дитинстві хотіла вчителем бути: я ж не мріяла на ринку працювати, хоча в жодній роботі, за яку в житті бралася, не бачу нічого поганого… Хотіла бути вчителем німецької мови, добре вчилася, знала мову – отримувала перші місця на олімпіадах. Але була проблема – гроші. Вступити без грошей тоді було майже неможливо. Мамі назвали суму – це були для простого бухгалтера фантастичні гроші. Тому я теж пішла на бухгалтера, потім торгівлею займалася. А тепер скажіть: а вчителем сьогодні як бути? Дві тисячі гривень – це хіба гідна плата за таку роботу, за виразки, за розхитану нервову систему?.. Та весь життєвий уклад треба міняти в країні, ламати гнилу систему, яка викривлює справжні цінності, не залишає людині шансу на гідне, порядне і при цьому не жебрацьке життя. От заради такої мети мені не соромно йти на вибори і братися за політику.
Політична реклама