У мешканця Івано-Франківська, завідувача відділом археології Національного заповідника "Давній Галич" Тараса Ткачука та його приятелів понад двадцять років поспіль існувала традиція: на початку травня, як тільки тепліло, вони вирушали з наметами в мандрівку Кримськими горами. Після минулорічної анексії Криму ця традиція нагло обірвалася.
Сьогодні історик та мандрівник Тарас Ткачук погодився поділитися своїми міркуваннями про те, що у зв’язку з окупацією Криму втратив він особисто та українська археологія загалом, чи існують "духовні скрепи", які єднають півострів з Росією, та власне чиїм історично він був і залишається дотепер.
– Пане Тарасе, найперше поясніть, чому саме Крим став місцем ваших мандрівок?
Мені подобаються скелясті гори, такі левантійські пейзажі, коли тепло і пахне нагрітою сосною, різними екзотичними рослинами – кримське повітря в горах взагалі унікальне. Разом з тим тут дуже цікаве поєднання природи та відносно недалекої історії.
Кінцевим пунктом наших мандрівок були так звані печерні міста, хоча це не зовсім правильна назва, бо ці печери – насправді залишки підвалів будинків, які стояли на горі. Ці будинки колись мали два-три поверхи, і вся ця місцевість чимось нагадувала міста сучасної центральної Італії. Їх споруджували відносно недавно – в пізньому Середньовіччі, дотепер від них залишилися тільки підвали, які й називають печерами.
Завідувач відділом археології Національного заповідника "Давній Галич" Тарас Ткачук
Найчастіше ми з колегами зупинялися у місцевості Мангуп – колишній столиці князівства Феодоро, крихітної держави на околиці Візантійської імперії, яка існувала у 13-15 столітті. Це одне з найкрасивіших місць, яке я бачив і за яким мені шкода, бо вже у своєму житті, напевно, не доведеться там побувати. Довкола там рештки скельних монастирів, бо це князівство було християнським, і багато залишків християнських святинь. Російська православна церква одразу їх всіх оголосила "російськими православними" святинями, хоча це неправда, бо православ’я тоді не було російським, а таким самим, як у греків, сербів і болгар.
– А все-таки чий з історичної точки зору Крим?
В Криму завжди населення було мішане. Там були і сармати пізні, і готи, які збереглися до пізнього часу і мали в Мангупі навіть свою єпархію, а готські слова люди вживали ще на початку вісімнадцятого століття, і греки, які заселяли тільки побережжя і не піднімалися високо в гори, а потім тут були візантійці та генуезці – така мішанка людей. Це змішане населення будувало там такі невеличкі держави, як-от князівство Феодоро.
Біля Мангупа ще є залишки Сюйренського укріплення, яке збудували візантійці, від якого залишилася частина вежі, що, очевидно, виконувала ще й функції каплички, – всередині збереглися християнські фрески. Від міста Ескі-Кермен збереглися тільки рештки в’їзної брами, бо каміння розтягали на пізніші будови, коли жителі покинули місто після того, як тут сильно впав рівень води в криницях і жити стало неможливо. З тих же причин покинули ще одне місто Чуфут-кале останні люди, які там жили, – караїми.
Зараз дуже важко сказати, хто в Криму був автохтонним населенням. Звичайно, свого часу там були татари, але до того – хазари і скіфи. Взагалі вся історія, яка відбувалася на півдні теперішньої України, проникала на ту територію, сюди заходили люди тих культур і цивілізацій. Так само тут залишали свій відбиток процеси, які відбувалися в Середземному морі – у Візантії, Генуї. Крим – це земля мультикультуральна.
Ну і, звичайно, до всіх цих подій в Кримських горах жили й печерні люди – неандертальці, кроманьйонці (сміється).
Якби ми мали цивілізованого сусіда, то Крим міг би мати такий статус, який мають тепер Нові Гебридські острови – кондомінімум, яким спільно керують французи і британці. А таке місто, як Севастополь, взагалі можна було б оголосити порто-франко. Але ми бачимо достатньо диких сусідів, які живуть уявленнями навіть не холодної війни, а часів пізньої Візантії і Золотої орди. Спілкуватися з ними ще довго буде неможливо.
– Творці теорії "руского міра" обґрунтовують "духовні скрепи" Криму з Росією тим, що тут, в межах нинішнього Севастополя, розташована одна з їхніх найбільших святинь, мало не другий Єрусалим – давній Херсонес (Корсунь), в якому охрестився "їхній" князь Володимир…
Насамперед, князь Володимир швидше скандинавський, ніж російський чи український князь. Це історія роду Рюрюковичів, скандинавів за походженням, до Росії там дуже далеко. Дивно робити з цього хрещення якийсь національний символ, тим більше для Росії, яка в історичному контексті доволі пізнє утворення, яке дуже опосередковано стосується так званої Київської Русі. Треба сказати, що термін Київська Русь швидше літературний, ніж історичний, самі про себе русичі не говорили: я з Київської Русі.
У той час тут був маргінес Візантійської імперії. Треба розуміти, що візантійці намагалися більш-менш мирно жити із варварами, а варварами в їхніх очах був весь світ поза імперією, в тому числі і русичі. Треба було якось їх утихомирити, урезонити, окультурити, і для цього корисно було, щоб Русь прийняла християнство, закріпивши політичні домовленості церковною владою.
Загалом же мені не подобається така екстраполяція сучасного світу на минулі історичні події. Тим більше, що достовірно не відомо, де саме хрестився Володимир.
– А чи залишилися в Криму якісь об’єкти, які є суперважливими для української археології?
Важко виділити щось одне, там багата археологія скіфської та сарматської доби, там була столиця пізньоскіфського царства Неаполь Скіфський, який розкопаний ще далеко не повністю. Генуезькі фортеці також не досліджені добре: в Судаку, наприклад, більша частина городища не розкопана. Ті самі печерні міста потребують розкопок, на Мангупі археологам ще працювати і працювати…
– Але вже, мабуть, не українським археологам…
Є таке відчуття, що статус Криму ще буде мінятися. У такому стані, як зараз, – груба військова окупація – він довго існувати не може. Це якась архаїчна і дикунська дія. Росіянам нічого запропонувати ні кримчанам, ні світові загалом, бо ідеологія "руского міра" нікому не цікава.
Окрім того, археологія – це насамперед гроші. Там умови для розкопок гірські або степові, тобто важкі і в силу своєї складності потребують великого фінансування. Коли була імперія, то грошей не шкодували на археологію. Потім було скрутніше. Але має бути так, як є в цілому світі, де кордони не заважають роботі науковців. Можливо, коли українські університети перестануть бути притулком для різного роду кадебістів і комсомольців і нарешті перетворяться на такі ж центри науки, якими вони є на Заході, ми також будемо проводити розкопки по цілому світу, як це роблять багаті американські університети.
Богдан СКАВРОН
