Віктор Зотов – керівник архітектурного бюро Zotov&Co. Але більш відомий як засновник урбаністичного фестивалю CANactions, який уже кілька років проходить у Києві.
Від форми до змісту. Від декору до справжності. Від естетики до етики.
Його правила здаються простими, але, як на український контекст, революційними.
Зотов переконаний, що зараз корисніше не будувати, а позбуватися зайвого. Для того, щоб перетворювати наші міста на середовища комфортного життя.
Зміст, а не форма
Ми надто концентруємо всі наші ресурси на формі, а не на змісті. Форма – це щось поверхове, а зміст – щось фундаментальне, ціннісне. Те, що ми зараз втрачаємо.
Я давно живу в Києві, тому мені легше оперувати прикладами з цього міста. І головне завдання для Франківська: як запобігти київському сценарію.
Ось загугліть слово “Київ”. Одразу побачите багато фотошопу, зображення золотих куполів, бароко-рококо, духовні скрєпи – вони не лише в них є, у нас теж вдосталь.
Це форма, яка позбавлена змісту. Чим більше декорацій, тим гірше все всередині – про це треба пам’ятати.
А що ж таке зміст? Існують рейтинги найуспішніших та найкомофортніших міст. Там багато критеріїв: безпека, політично-економічна стабільність, екологічність, громадський транспорт, культура… Натомість нашим архітекторам значно важливіше, в якому стилі вони щось збудують, а не прагматичні цілі. На 98% робота архітектора має складатися з раціональних процесів, решта – це вже простір для творчості. Інакше можна перетворитися на узурпатора міського простору.
Один із найважливіших документів міського розвитку – це генеральний план. Головний архітектор Києва якось поглянув на нього і шепоче мені на вухо: “Я не розумію”. Але впевнений, що це не лише в Києві. Наявна ситуація та запланована перспектива на цій карті відрізняється лише тоном кольору. Без художнього чуття цю різницю помітити неможливо. Бо не потрібно їм відрізняти “сьогодні” від “завтра”. Головна ідея цього генплану – відсутність ідей.
Доступність
На перший погляд, тут не йдеться про архітектуру, але це дуже важливо. Кілька років тому ми робили проект Хрещатика. І там намалювали, як сміття прибирати, як зробити зручне пересування. Головний архітектор нас не зрозумів: “А де сам проект?”.
Третина киян потребує колісного пересування: це й інваліди, і мами з візочками, ролери та велосипедисти. Натомість у більшості наших міст ці потреби зневажають. Погляньте на цей перехід: бабуся якимось дивом туди спустилася. Але ж це про архітектуру!
Дуже важливо порівнювати все з тим, що ви бачите в інших містах. Це продуктивно. На Заході якщо і є сходи, то завжди присутній альтернативний спосіб пересування. Ось Венеція – місто-пам’ятник, але й там вирішують ці проблеми. Моє твердження може здатися провокаційним, але сходи – це зло.
Коли я побачив у Львові вільний доступ до міськради, приємно здивувався. У Києві обов’язково стоїть міліція і забороняє зайти. Дуже важливо, аби в кожному місті громадяни могли без проблем вирішувати проблеми з державою чи муніципалітетом.
Справжнє
Нас повсюдно оточує брехня, тотальний фейк. Це та проблема, з якою необхідно глобально боротися.
Ми приходимо в магазин і не знаємо, що можна – бо майже все несправжнє. Приходимо в церкву і поміж бідних та упокорених людей бачимо тих, хто приїхав туди на мерседесах. Тут також сумнів закрадається. Не кажучи вже про те, що в інтернеті та по телебаченню постійно натрапляємо на потоки неправдивої інформації, яка нами маніпулює.
Може, ця залежність від брехні – від нашого патерналізму, від вертикальної ментальності?
Реклама – це зло
Багатьом хоч і не подобається реклама, але вони вбачають у ній бізнесові ресурси, користь для економіки та ресурси. Для мене – і це ще одна догма – реклама зло в будь-якому її прояві.
Деякі думають, що основна її проблема – візуальний дискомфорт. Але не про те розмова. Реклама з головами робить щось не те. Бо вона, як пише Вікіпедія, нав’язує ті товари, в яких нема потреби, викликає незадоволення, є інструментом прихованого насильства над волею, призводить до підвищення споживчої ціни, сприяє монополізації ринку… За що ви її любите, я не знаю.
Консюмеризм по-українськи
Якось зайшов у перукарню, і там грав шансон – став заручником ситуації. І почув там фразу: “Я научу вас личному обогащению”. Мені від неї ніяково.
Люди в нас хочуть бути багатими. У Скандинавії це взагалі сором – їздити на дуже дорогому авто. Це значить, що з людиною щось не так. Але ще гірше, коли наші люди хочуть видаватися багатими. Коли люди купують в кредит автомобіль, а потім з друзями його штовхають, бо нема грошей на бензин – це вже остання стадія фейку.
Люди хочуть бути тими, ким вони не є: чим вам не декор на фасадах деяких будинків у центрі Франківська?
Споживання – негативний глобальний тренд. Але якщо на Заході його вже намагаються витісняти, то в нас він удесятеро потужніший, гротескний.
Місто – люди, а не стіни
Коли міркуєш про якісь важливі в архітектурі речі, завжди повертаєшся до людського портрету. Ще Аристотель казав, що “Місто – це простір між людьми”. А Фукідід більш художньо: “Місто – це люди, а не стіни”. Натомість наших архітекторів шість років учать, що таке форма: композиції, стилі. Навіщо?
Архітектура завжди є відображенням того, як живуть люди.
Публічний простір
Якість міського життя завжди простежується в публічних просторах. Дуже виразним є неспівпадіння їх трактувань на Заході та в нас. Якщо там ключовими ознаками площі є відкритий публічний простір для громадських зібрань та різноманітних заходів, то для нас це “архітектурно організований, обрамлений будівлями та заленими насадженнями простір”. Нічого не сказано про процеси.
Погляньмо на київський Майдан. Те, що трапилося півтора року тому, попри всю трагічність, є приємним винятком. Тому що тоді відбувалися Події. Але сам Майдан увесь в дизайні, там багато торгівлі, реклами, машин. Людям там нема чого робити.
На Заході площі не мають нічого зайвого. Нема ні зайвого декору, ні реклами. Вони порожні – тому так легко наповнюються людьми.
Що в нас роблять для благоустрою міста? Придумують якісь скульптурні композиції, насаджують дерева, облаштовують декоративну підсвітку. У розвинених країнах цього не роблять. Там, навпаки, всього зайвого позбуваються – поки в нас примножують.
Пішоходи понад усе
Ще років десять тому таку схемку було складно зрозуміти.
Як так? Престижно ж їздити на автомобілі, бажано дорогому. І якщо я вже заплатив сто тисяч за машину, то маю право зупинитися посеред Хрещатика, увімкнути аварійку і йти куди заманеться.
Тому не дивно, що більшість площ у Києві навіть не мають назви. Бо це зовсім не площі, а транспортні розв’язки. І вони не для людей, а для машин.
У Європі транспортні розв’язки часом руйнують, бо нема в них потреби. Люди звикли пересуватися на велосипеді або ходити пішки.
Нам потрібні пішохідні вулиці. У Києві нема жодної. Коли я п’ять років тому пропонував зробити Хрещатик пішоходним, на мене дивилися як на божевільного. Під час Майдану там ніхто не їздив. І виявилося, що багато водіїв помітили покращення транспортного руху. Тому треба розуміти, що для нас головне.
Чому так відбувається?
Можна дати дві відповіді. Іноді люди просто не розуміють, як має бути правильно. А інша причина – цинізм. Це слово може багато розповісти про діагноз нашого міського життя. Коли особисті інтереси є важливішими за будь-яку етику.
Необхідно зрозуміти, що моє – це спільне. А не відчуття, що я сиджу на літній терасі, яку сотні людей змушені обходити.
Зі звуковою рекламою в публічних місцях треба боротися, у Франківську вона є. Вона має бути категорично заборонена. Бо не чути її неможливо.
Важливо цінувати автентичне, просте та природне. Навіть те, що виглядає занехаяним. В Європі це дуже цінують та не чіпають, навіть у найбільш урбанізованих містах. А в нас покривають фарбою та пінопластом. Не треба ніякої декору.
Що робити?
Треба позбуватися від зайвого. І користуватися правилом “Не нашкодь”. Архітекторів мотивують лишати якісь свій спадок, але в нашому випадку – не варто нічого будувати.
Що таке містоутворюючі чинники? Це будь-що важливе для існування й розвитку міста.
Не лише інфраструктура. А передусім прості чесноти, які витіснені з нашого життя. Це те, що завжди тримало людей на поверхні, і треба до цього повернутися: помірність, порядність, чесність, приоритет суспільних цінностей.
Узагалі Майдан дуже сильно змінив ситуацію, і я так бачу, що і у Франківську. Активісти вже силою будівництва зупиняють. Люди відчули, що влада – це ми.
Як сказав нідерландський архітектор Тео Хаубен: “Місія архітектора – від демонстратора до модератора”. Для нас це має бути дуже важливою тезою. Тому що війна на Сході – це ж від неспроможності почути іншого, комунікувати, продуктивно взаємодіяти. Архітектор якраз має комунікувати з людьми, відчувати їхні потреби і реалізовувати їх у міському просторі.
Урбаністика – це справа багатьох. Це наша здатність чути одне одного.
Євген ГРИЦЕНКО