Квиток на війну коштує недорого – 9 грн 11 коп. Година їзди на електричці від цілком мирного Красноармійська, який нині вже Покровськ, – і ви в Авдіївці.
Раніше Авдіївка означала Коксохім (Авдіїівський коксохімічний завод належить до холдингу Рината Ахметова "Метінвест" – Л. Г.), а ще – дачі: до Донецька було 20 хвилин на автобусі і 6,50 за квиток.
Тепер Авдіївка – це Промка, тобто промзона, і шахта Бутовка. Гарячі точки другого року російсько-української війни.
Коксохім і зараз працює стабільно, а слово "дачі" тепер означає не так садові будиночки, як позиції українських військових у старій частині міста.
В Старій Авдіївці небезпечно. Таксисти стараються туди не їздити. А якщо їздити – то швидко. Прогулянка вулицею – і в тебе повні жмені куль. Сліпі кулі прилітають людям на городи і в подвір’я. Це не снайпери – наші і сепари часто перестрілюються через посадку з автоматів і кулеметів.
– Бачиш цей білий слід? Це фосфорна, – пояснює мені Т.
Захист двору від куль у Старій Авдіївці
Напередодні нашого приїзду така випадкова куля вбила в Старій Авдіївці хлопця на ім’я Влад. Йому було 19 років. Він приїхав до мами з бабусею на канікули – закінчив перший курс медичного у Дніпрі. Куля прилетіла до нього на власному подвір’ї.
Поруч зі старою Авдіівкою район переважно 5-поверхівок – Хімік. На Хіміку зараз спокійно. Більш-менш. Увечері в ресторані "Бакара" музика грає настільки голосно, щоб заглушити вибухи, які доносяться то з Промки, то з Бутовки, і перестрілку з "дач". Щоб люди відпочили.
Мікрорайон Хімік вважається спокійним
Ми теж живемо на Хіміку – у нас розбито балкон, багато вікон в будинку закрито фанерками, проте район за авдіївськими мірками вважається спокійним.
Хіба що на околиці Хіміка, там, де місто переходить у поле, тепер, звісно, мінне, стоїть два вщент розстріляних будинки – 9-поверхівка, або в народі Дев’ятина, і "Разукрашка", теж 9-поверховий будинок, гуртожиток Коксохіма.
Ці будинки захищають від снарядів Хімік, бо всі обстріли припадають на їхню долю. Сепаратисти обстрілюють Авдіївку майже щоночі.
Передісторія: Борщ у червні
Коли я перший раз потрапила в Авдіївку, то в 9-поверхівку ми зайшли в гості до "Госпітальєрів", парамедичний підрозділ "Правого сектору", який зараз за контрактом помагає ЗСУ.
"Госпітальєри" живуть на другому поверсі у крайньому під’їзді. На першому – медчастина. На третьому – капличка – 2-кімнатна квартира.
Стіни будинку вціліли, вибиті вікна подекуди закладено мішками з піском, подекуди забито фанерою.
В квартирах живуть де солдати, де ніхто, а де й довоєнні мешканці. На багатьох дверях написи "Живуть люди", тільки на них ніхто не звертає уваги – насправді у Дев’ятині лишилося три сім’ї: дві живуть якраз у цьому крайньому під’їзді, де капличка, медики і "Госпітальєри".
На другому поверсі Оля з двома дітьми, на третьому – вчителька Ірина Вікторівна. Ще одна сім’я живе в іншому під’їзді, і я про них нічого не знаю.
– Раніше тут був фронт. Я би вас без броніка і каски не пустив, – жартує отець Стефан, капелан.
Чи не жартує.
Ми йдемо до нього в капличку-квартиру. Дорогою розпитую, чи багато людей до нього ходить.
– Рідко, коли багато, – відповідає. – І добре, що рідко… Як багато – то вони тут стануть, де свічки, помоляться за своїх побратимів… А на службу – так троє-четверо… Ну й добре.
А ще у капличці він говорить: тут я веду війну за те, щоби Мати Божа обороняла наших хлопців, коли сильно пуляють.
Після церкви запрошує на вечерю.
– Ви самі готували?
Підсміюється:
– Є такий грішок.
Отець Стефан з Галичини, в Добромилі у нього п’ятеро дітей. Він показує нам вишитий фелон – каже, сам вишивав, як не було чого робити.
На вечерю пропонує "зупи щавельової", яку я називаю зелений борщ, а Настя – кваском.
– А ще наші вчора чи позавчора сепарський міст зайняли, там біля шахти, – каже Гера.
Гера – парамедик, а в мирному житті –програміст, студент КУТЕП (Київський університет туризму, економіки і права) – йому ще сесію здавати.
Андрій і Гера
Ще є Андрій. Жовтий, бо він з Жовтих Вод і теж парамедик, а в цивільному житті – ветеринар. Андрій показує "повний комплект", в якому парамедик виїжджає на чергування – це рюкзак з усіма препаратами кілограмів на 40.
Андрій у "Госпітальєрах" більше року, а Гера – 9 місяців.
Робота є майже кожен день. Їхня задача – винести з червоної зони і довезти до лікарні…
Гера кілька днів тому вивозив хлопця. У нього снаряд розірвався під ногами, осколок залетів під каску… Але Гера його довіз. "Прогнози погані", – каже він. Гері 20 років.
– А що мирні? Як ви з ними? – таблички "Живуть люди" не дають мені спокою.
Запитання про мирних – не те що не подобається, але якось так – нема про що говорити: вітаються, але на тому все. Ніякого контакту. Ніякого спілкування.
– А на службу до вас ходять? – питаю в отця Стефана.
– Ні, – каже він. – Хоча я й запрошував…
Я пробувала стукати в двері, але мені не відкривали.
– То марно, – говорить отець Стефан.
В той день сильно стріляли на Промці, а під ті постріли біля сусіднього будинку вивантажували речі з машини – хтось повернувся в сусідній будинок "Разукрашку".
Мені треба було їхати, але я знала, що повернуся в Авдіївку, щоб написати про людей, які не пішли на війну, але до яких війна прийшла сама.
Борщ був смачний.
Повернення в липні. Тетяна
Приблизно через місяць я приїжджаю на ту саму Дев’ятину. Знову стукаю в ті двері, де живе Оля з двома дітьми і вчителька Ірина Вікторівна. Мені знову не відкривають. Оля зрештою відкриє і скаже, що не бажає давати інтерв’ю, а я скажу, що я її розумію.
За два роки війни тут встигли набриднути не тільки обстріли, а й репортери. На початку так не було. Люди не люблять бути героями чужих оповідань. І коли фотографують їх відчай, теж не люблять. Про це мені в Авдіївці в тій чи іншій формі скажуть всі мої співрозмовники.
Біля "Разукрашки", сусіднього будинку, на лавочці сидить жінка. Перше, що вона скаже, коли я представлюся: "Не треба…"
– Чому не треба? – я настирна, але майже фізично відчуваю її небажання говорити зі мною.
– Нас ніхто не зрозуміє. Ніхто не зрозуміє… Ніхто не зрозуміє… І ніхто не пожаліє. Всі скажуть: ви самі винні. Бімка, ти що, злякався?
Біля лавки, де ми сидимо, зібралися собаки – Жулька, Бімка, Кіска і ще дві. Усі постерилізовані і прищеплені. Коли обстріли, собаки, як і люди, ховаються в підвал. Жулька раніше жила з військовими, а тепер перейшла сюди. "Образили її там, мабуть", – припускає Тетяна.
Тетяна живе у "Разукрашці" від того часу, як будинок заселили. З 1996-го. А в Дев’ятині, розповідає вона, люди встигли пожити лише 9 місяців. Будинок був довгобудом, люди стояли на квартирній черзі по 30 років. Тетяна теж стояла, але їй квартира не дісталася.
– Може, й добре, – говорить вона.
27 червня 2014 в "Разукрашку" влучили вперше.
– Вихідний день був, субота. Діти на вулиці гуляли… Сонце, гарна погода. От сюди в будинок влучили. А потім ще й в гойдалку… Я з ночі, син мій з ночі, полягали, я в нічній сорочці, вікна летять, нічого незрозуміло – паніка. Ніхто навіть подумати до цього не міг, що таке може бути. Всі бігли, кричали… Поранені. Ви не уявляєте: це шок. Це шок. Це шок… Ми жили-жили, а тут в домі війна.
Тетяна повторює деякі фрази по кілька разів. Таке часто буває в людей з посттравматичним синдромом.
Зараз у "Разукрашці" лишилося 22 сім’ї. Усі живуть в першому під’їзді і здебільшого у тих квартирах, вікна яких виходять у двір, – та сторона, що на вулицю, сильно побита.
– Нас все одно не зрозуміють… Вони говорять: "Ви самі винуваті". Вони не розуміють, що це таке: ти спиш, а до тебе прийшла війна.
Торік, 17 липня 2015 року, вбило нашу бабу Аню та її онука – хлопчика-інваліда. Це був найстрашніший обстріл.
Подивіться відео. Нас знімали з сусіднього будинку. Ви б чули, що вони про нас говорили на тому відео… Мат-перемат… Всім тоді попало. А зранку продовжили стріляти. Ми встигли в підвал, а баба Аня не встигла. Їй влетіло прямо в квартиру. І ця дитина… Кому вона що поганого зробила?
Тетяна не плаче – просто її очі наповнюються сльозами, а я – сама не розумію чому – почуваю себе злочинницею.
– А після обстрілу – що, на роботу пішли?
– Побігли! Ми ж тут усі заводські! Нам на зміну…
Зарплату платять регулярно. Слава богу. Якби не зарплата, то не знаю, що й було б.
У Тетяни троє дітей. Двоє дорослих синів і дочка-школярка. Син нещодавно став батьком, а Тетяна – бабусею. Для малюка зняли квартиру в безпечнішому районі – на Хіміку.
– А ви не думали нікуди поїхати звідси? Все-таки жити на лінії фронту…
– А куди я поїду зі свого міста? Мені нема куди… Кому ми треба? Родичам? Тиждень нас потерплять… А далі?
– Ви ж на передовій…
– Але ми в своєму домі! – каже вона. – Це наш будинок – наша фортеця. Він нас охороняє. А ми його. Як ми його кинемо? Або завод кинемо? Це ж наше…
– Якщо тверезо дивитися… – я намагаюсь щось їй сказати про безпеку, про те, що життя можна почати спочатку…
– Якщо тверезо дивитися, – парирує вона, – то від’їзд – це втратити роботу, їхати невідомо куди до невідомих людей, платити за квартиру, бомжувати. Тому люди повертаються. Слава Богу, хоч воду дали. Дні три – чотири не було ні води, ні світла. Недовго. Тим літом взагалі жуть: все літо не було ні води, ні світла. А в нас електроплитки, газу немає. Їсти готували на вулиці. На всіх. Он столик, бачите? Сильно стріляли. Взимку 2014 – 2015 було холодно. Ні води, ні світла, ні опалення. В квартирах була мінусова температура.
А ще Таня каже, що діти набагато швидше реагують – тільки починається обстріл, а вони вже швидко одяглися і вже в коридорі. Батьків підганяють.
– У вас є сумка для підвалу – з одягом, документами?
– Яка сумка? Просто схопили штани і кофти – та побігли. Все лишаємо. Ми не беремо ні воду, ні їжу, ні документи… Квартири лишаємо відкритими… По поверхах пробігаємо, щоб всі вибігли, щоб ніхто з наших не лишився – ми ж знаємо, хто коли працює, в яку зміну…
– А до війни теж так дружили?
– Ні. Раніше дружили – як сусіди, хтось комусь подобався, хтось ні. А тепер інакше – подобається не подобається – зараз не до цього. Ми одна сім’я. Ми ж їли разом. Останнє доїдали, що в кого було. Магазини не працювали, ціни на ринку були скажені.
Повз нас пробігає хлопчик і Тетяна його кличе:
– Привіт, Антошка. Що там?
– Тьотя Таня, там уже цілий підкоп зробили…
– Хто? Жулька? – цікавиться Тетяна.
– Не знаю, – каже хлопець. – Або Кіса, або Жулька…
Вона би охочіше говорила з Антошкою, але він тікає по своїх важливих дитячих справах, і Тетяні знову доводиться говорити зі мною.
– Знаєте, говорити з журналістами зовсім не хочеться. До нас тут кожен день їздять, але правди все одно ж ніхто не пише. Беруть же тільки те, що треба сказати, а те, що не треба, – вирізають. Так некрасиво… Я розумію, всі сюди приходять гроші заробляти – що ви, що ті, – вона киває у бік військових. – А потім всі повернуться в свої будинки, цілі, нерозбиті. Тільки щось починаєш говорити, як нам кажуть: ви сепаратисти. Ми звичайні люди. Нам не потрібна ця війна. Тому мої сини будуть зі мною вдома. Бо війна – зло. Ми зазнали це на собі.
І ніхто з наших сусідів воювати не піде… Ніхто. Ніхто. Ніхто…
– А є якась дружба між вами і військовими?
– Ні. Нейтралітет. Зараз. Але були всякі хлопці… Всякі. Скільки ж їх уже пройшло тут… Були дуже агресивні. Дуже. Дуже. Напивалися, приходили до нас, коли ми їли. Стріляли вгору, принижували.
Були й добрі. У ті погані часи, коли магазини не працювали, хлопці з нами своїм ділилися. Бувало, цукерки привозили: "Дівчата, пригощайтеся, будь ласка".
Отак ми живемо. Нікому не потрібні. Але ж колись це закінчиться.
Визирнемо у вікно, а все вже добре.
Аня
Аня – старша по під’їзду в "Разукрашці". Вона не проти поговорити зі мною, але одразу запитує:
– А чому ви тут, а не в Старій Авдіївці? Там же дитина загинула. Хлопець, 19 років… Влад. Єдина дитина у матері. Приїхав на канікули з Дніпра – студент медінституту. І ніхто з журналістів про це не пише. Мене бісить, що це залишиться безкарним, розумієте?
Я не розповідаю Ані, що ми кілька разів проходили повз будинок Влада, але так і не наважилися постукати: повага до горя зупиняє навіть журналістів.
– Треба це все припиняти, – рішуче говорить Аня, хоча й розуміє, що ці її слова не до мене: я не в силах зупинити війну.
Тому ми говоримо про вікна.
– Треба взяти фанеру або OSB, – пояснює Аня. – Дивіться, якщо це пластикове вікно, то витягуєте ось ці штапіки, вставляється OSB і назад затискаєте штапіками. Місто нам виділило засклення на під’їзд. У травні написала заяву – у червні засклили сходову клітину.
Аня живе тут з 1996 року. Щойно будинок віддали під заселення. Вона теж працює на Коксохімі. Як і її батько.
– Тільки тато в мене на водопостачанні працював, а я на ТЕЦ, – уточнює вона.
Аня – старший машиніст турбінного відділення.
– Аня, а як ваше прізвище?
– Хай буде просто Аня. Мене і так називають "зірка ютюба" – не фан-фан кожен раз таке чути. Я ж давала інтерв’ю не тому, що хочу бути зіркою, а щоб донести правду…
– А яку правду?
– Нас обстрілюють. Нас за людей не вважають. Вони там ділять свої портфелі, гроші, а мирні люди тут страждають. Ні за що. Їм треба якось по-іншому домовлятися, розумієте?
Я розумію, що вона має на увазі, тільки не знаю, як би це можна було зробити.
Аня, як і Тетяна, розповідає, що вони пережили за два роки війни. Як готували всім під’їздом їжу на вогні. Як з’їли всі запаси – у кого що було. Що на ринку продукти були за скажені гроші, бо магазини не працювали. Зараз цукор 13 гривень, а тоді він був 36.
І гроші не було де зняти з картки, бо світла не було.
Зараз в Авдіївці працюють три банкомати: один приватівський і два на Коксохімі, карткою можна розплатитися в мережевих магазинах, таких як, приміром, "Брусничка".
Коли банкомати у місті не працювали, то їздили в Красноармійськ (Покровськ). Спочатку на електричці, а як обстріляли вокзал, то на попутках.
– Були ціни по 50 грн з людини, а в найгарячіші дні – по 100 грн з людини. Приїжджали на банкомат з набором карток – щоб на всіх, – розповідає Аня.
І додає: їм вже легше, а от на Опитному… Там жорстко. Опитне – це маленьке село. Кілька дворів.
Досі без світла, води, газу. Військові туди привезли генератор. "Хоча б телефони заряджати", – каже Аня. Це важливо. Бо треба рідним дзвонити.
Коли в Авдіївці не було світла, Аня заряджала телефон на роботі.
Справа у тім, що в Ані син у Луганській області. В Новопскові, у бабусі. Це теж Україна, як і Авдіївка, тільки там не стріляють.
Хлопчику зараз 6 років. Його вивозили 4 липня 2014 року. Тоді якраз бомбили Новосьоловку, він дуже злякався, став заїкатися. Заїкання не проходить.
Аня каже, що її відпустили з Новопскова з єдиною умовою, що дзвонитиме зранку і ввечері. Вона дзвонить.
До сина їздить регулярно. 270 км. О 9-ій ранку виїжджає, о 9-ій вечора – там.
– Спочатку їду на Красноармійськ, потім о 12 – автобус на Сіверодонецьк, потім звідти на Старобільськ, а звідти харківським автобусом до Новопскова… і то – якщо заїде і підбере. А якщо ні, то когось піймаю – там лише 30 км, – Аня весела й енергійна, вона каже, що головне – позитив, інакше не вижити.
Раніше до Новопскова було їхати 4 години.
Нещодавно Анин чоловік, Коля, привозив малого додому. Хлопчик сказав, що не хоче лишатися, бо "у вас стріляють".
У вересні він піде в перший клас. Аня на кінець серпня взяла відпустку – проводжати малого в школу:
– Там піде, в Новопскові. Сюди його не привезу. Син у мене один.
І знову згадує про Влада: 17 липня у того був день народження, 19 років, а через два дні…
До війни Аня не була старшою по під’їзду. Просто всі і так знали – якщо прорив або щось зламалося, то треба йти до Ані. Бо вона старший машиніст на ТЕЦ і все знає – і по електриці, і по теплу.
– Це моя стихія, – усміхається Аня. Плюс, каже, чоловік в неї майстер на всі руки.
Вона розповідає про те, як "Разукрашка" виживає після обстрілів:
– Ми самі зробили дах. Скинулися грошима, купили цемент, зробили стяжку – там, де дірки поменше. А де великі – там уже стяжку не зробиш. То ми ходили у виконком і просили бруси, руберойд, OSB. Самі купили прорезинену мастику і все зробили. А у дворі, знаєте, в нас що робилося? Все з даху попадало, тут валялися такі величезні бетонові блоки, прямо посеред дороги. Ми самі все розгрібали.
У дворі, і правда, дуже чисто. І квіти посаджено. І картоплю. І петрушку. І цибульку. Хай мало, та своє, каже Аня.
Тільки трава висока. Майже по пояс.
– Аню, а ви ті блоки фотографували?
– Я таке не зберігаю…
– А чому? Це ж пам'ять…
– Бо ми їздимо, а на блок-постах телефони перевіряють. Ще неприємності будуть… Або телефон заберуть…
– За що?
– А спробуй доведи, що це твій дім і двір, що ти не укріплення знімав…
Війна – це коли почуваєшся безправним. Навіть через фото власного будинку.
Аня розповідає про те, що вона ще робить як старша по під’їзду. Крім даху, вікон, прибирання двору.
– Коли нас бомбили, то в мене народ у підвалі, а я отут – біля шахти ліфта.
Аня присідає – показує, як вона сиділа.
– Я слухаю постріли і своїм людям кричу: летить! Не вилазити! А потім – бах і тиша. Кажу: ніби тихо. Можна трохи пройтися. Тільки чую – летить, кричу: "В підвал!"
– …Якось треба на зміну в ніч, а ми з братом не можемо вийти з під’їзду. Нам на півсьомої треба на автобус, а вийти неможливо. Затихло трохи – ми перебігли і пішли на роботу вже пішки, бо на автобус запізнилися. Звідси годину йти.
Я дуже люблю свою роботу. І не тільки тому, що гроші. Тут взимку так холодно було… Постіль сира, світла немає, думаєш весь час, де дрова брати, щоб хоч чайник закип’ятити… А на роботі тепло. Не стріляють і світло є.
…Якось йшла з нічної зміни, дійшла до дитячого притулку, де зараз ЗСУ стоїть, починає летіти. Я в 13-ий будинок – а там зачинено. Я присіла за парканчик, а що там того паркана? Тільки вдарило – він як пушинка відлетів. Я підскочила і побігла. Люди падають, а я біжу – дві жінки впали і чоловік. Одна на смерть, а друга, в синій курточці, ще була жива, і чоловік теж…
Я стою під 17-им будинком, скло летить, поворухнутися нема сил… У під’їзд забігла. Тут брат дзвонить: ти де? Я йому кричу, що в під’їзді і що швидку терміново треба, бо коли я дзвоню – потрапляю на Ясиновату. Вони до нас точно не поїдуть… (Ясиновата – окупована територія).
Брат мені кричить: не рухайся з місця. Він же мене знає, кричить, тільки не здумай бігти до неї. А мені страшно… І соромно, що страшно.
…Жінка та, друга, в синій куртці, теж померла. А чоловік вижив.
А потім Аня перепитує мене:
– А ви заходили в розбиті квартири? Бачили, який страшний грибок… Чим його тепер виводити?..
З Анею зараз живуть два брати, чоловік і хлопчик-сирота з 3-го поверху.
– Дядько-опікун його кинув, поїхав у Полтавську область, – розповідає Аня. – Забрав з собою всі документи… А ще хотів у нього телевізор забрати – сусіди не дали. Я хлопцю пенсію оформлювала, ледь документи зібрала… У серпні вже хоч щось отримає. А до цього – два роки тільки на стипендію жив.
Повз нас проходить Анин сусід Віктор.
– Вітя, – кричить йому Аня. – Я завтра прийду зі зміни о пів на дев’яту, а ти щоб усіх у дворі позбирав – Валю з 7-го, Лену… Всіх.
– Це у вас збори завтра?
– Ні, – зізнається Аня. – Я завтра іменинниця. 34 роки буде. А зараз мені 33, як Ісусу.
Коли торік святкували Анин день народження, то їй пощастило – було тихо.
– У нас тут стояла 53-тя бригада, так їхній командир приходив мене вітати. Букет троянд мені приніс. Дуже приємно було. Хороші хлопці.
Про військових вона говорить так: бувають нормальні, а бувають сволочі.
– Перші, які сюди зайшли, були з Запоріжжя. Ті "безпредєлілі" страшно. Пили. Вибивали двері в квартири.
Один тут стріляв у дворі з автомата. Діти поруч були – йому по барабану. А потім дивлюся телевізор – його зустрічають як героя. Гнида. В нього нічого святого немає. Ладно, жінки, а діти – в чому винуваті наші діти? Він зєньки залив і йому пофігу мороз. Це ж брехня, що він герой, – він тут пробухав весь час.
А був один такий командир, який сказав: у вас тут немає квартир, це наш опорний пункт… Ну що це за розмови, ну ви скажіть мені?!
От медики тут прекрасні. Всі. Завжди допоможуть. І таблетку дадуть, якщо треба. Чоловік у мене сильно захворів, так я побігла до лікаря Люди – вона прийшла, оглянула, видала ліки. Люда – золота людина.
А за електрощитовою тут танк стояв…
– Український? – питаю я.
Аня тільки киває. Тут про таке не говорять.
– Їм давали команду виїхати поміж будинками і стріляти. А командир цієї команди не виконав. Він сказав: не буду, віддавайте під трибунал, бо я відстріляю, а їм прилетить. Цей чоловік з Києва був. Хороший. Хоча ми йому ніхто…
До війни Аня мріяла приватизувати квартиру. Кредит на це брала. Під час війни кредит виплачувала – їздила в Красноармійськ.
– А зараз я мрію, щоб син до нас повернувся, щоб усім разом жити, – замріяно каже вона.
А ще вона розповідає, що перед самою війною їм таки вдалося роз’їхатися з братами Ані. Брати отримали квартиру в Дев’ятині.
– Он там, на 8-му поверсі. Бачите, вікно, закрите папером, а поруч – відкрите? То все одна кімната – зал. А там в приступці маленьке вікно – це кухня. І два вікна на ту сторону.
У цій квартирі жив її брат. Цілих 9 місяців.
– Тепер всі живуть у нас, – каже Коля, чоловік Ані. – Стільки зусиль доклали, щоб роз’їхатися, а тепер знову всі на купу.
Ми з Анею говорили довго. Коля прийшов її забирати.
– Я сподіваюся, ти хоч імені-прізвища свого не назвала? А то і так – зірка ютюба, – підсміюється він.
– Тільки ім’я, – каже Аня.
– Ну і добре, – погоджується чоловік.
Аня робить вигляд, що свариться.
– Знаєш, мені навіть начальник на роботі каже, – під’юджує чоловіка Аня, – всім би в хату таку людину, як я, з такими міцними нервами…
– Ну да… Значить, там в неї міцні нерви, а вдома вона свідомість втрачає, – бурчить Коля і обнімає дружину.
– Так то я від спеки, Коля, та ще й після нічної зміни, – виправдовується Аня.
Ми прощаємося, а Аня відчиняє підвал – про всяк випадок.
– Щось мені не подобається, – каже вона.
Вибухи чути десь далеко.
Аня каже, що на Промці.
Сніжана
Сніжані 21 рік, вона живе в "Разукрашці" на першому поверсі, а її чоловік – на 9-му.
В нього взагалі усе побито, каже Сніжана.
Спочатку я познайомилася з мамою Сніжани. Вона й розповіла, що нещодавно її дочка народила хлопчика. Ромку. Вже кілька тижнів.
Нині Сніжана і її чоловік знімають житло на Хіміку. В "Разукрашку" ходять до бабусі.
Бабусине вікно виходить якраз на той бік, звідки стріляють. З вікна можна розгледіти вежу Донецького аеропорту, там зараз сепаратисти.
– Нас чотири сім’ї таких, з вікнами на ту сторону, – каже бабуся.
Коли не було води, то вони ходили по воду за переїзд… На колонку, в приватний сектор. А для туалету набирали під лівньовкою.
Сніжана згадує, що ще як перший раз "бомбили", то чоловік взяв в оберемок її і тещу та повіз на дачу.
– Літо прожили на дачі, а далі – як повертатися? Мою квартиру розбили, його – розбили, будинок під самим блок-постом, ну як там жити. От ми і блукаємо тепер по всьому місту, квартири знімаємо – це вже третя за рік.
Чоловік Сніжани теж працює на Коксохімі, а Сніжана до війни встигла повчитися в технікумі два роки. В Донецьку. На хіміка-аналітика. А потім почалася війна.
– Я весь час питала, який в мене буде диплом. Мені обіцяли, що тим, хто «під Україною», дадуть український. В результаті приїхала отримувати диплом – а дають днрівський. На заводі його не прийняли, сказали, їдь в Донецьк працювати з таким, – скаржиться дівчина.
Тепер Сніжана сидить з дитиною.
– Хоч час не втрачаю, – розмірковує вона.
Як взимку ходила вагітною, думала, що вона одна така – всім війна, а їй родити. А як навесні дівчата познімали теплі куртки – побачила, що вагітних тьма.
83 жінки стоїть на обліку.
– Сестра моя теж з "Разукрашки". І теж народила. І теж хлопчика. І теж знімає квартиру на Хіміку, – розповідає Сніжана.
Її сестра – це невістка Тетяни, з якою я розмовляла.
В сестри син Артем, а в Сніжани – Роман.
– А ви не думаєте їхати з Авдіївки?
– А куди? В нас є родичі у Білій Церкві, під Києвом. Люди хороші, гостинні, і зустрічали нас гарно. Ми в них місяць пожили і зрозуміли – час додому. Дома все одно краще, хоч і стріляють…
Тим паче зараз – літо. Інше діло взимку, коли ні світла, ні води… Тоді важко було. І людей нарешті побільшало, а то місто було порожнє, як вимерле.
Народжувала Сніжана у Краматорську. Туди їхати понад чотири години. Проїзд в один бік коштує 100 грн: 9 грн електричка до Красноармійська, а звідти автобус 90 грн. Далеко.
До вас чоловік щодня ходив у пологовий? Бувало і два рази на день? А до Сніжани один раз чоловік приїхав, один мама і один свекруха. І це вже близько 600 гривень тільки за доїхати.
Готували у лікарні саму капусту: суп з капусти, тушковану, салат.
– А куди нам, мамочкам, що годують, капусту їсти? – каже Сніжана, але вона не нарікає. – Ясно, що там велике медмістечко і нам окремо ніхто готувати не буде…
У Сніжани були важкі пологи, її перевели до Краматорська з Красноармійська, дитині знадобилося переливання крові.
– Нам кажуть: підіть знайдіть дві людини, щоб здати кров… Підіть, знайдіть… А де ти їх знайдеш у чужому місті… Слава богу, нам пощастило, знайшлися знайомі – в моєї подруги там хлопець живе, так він і сам здав кров, і друга привів… Зараз ми, слава Богу, вдома.
А ще Сніжана охоче розповідає про малого, що в нього животик, що кріпна водичка добре помагає від кольки і що коли закінчиться війна, то вона знову піде вчитися.
– На щось, що з творчістю пов’язане. Хімію я, якщо чесно, терпіти не можу, – зізнається вона.
В ту ніч йшов дощ. Тетяна пішла в нічну зміну на Коксохім. Аня з Колею перевірили підвал. Маленький Роман пив кріпну воду. Жулька або Кіска копали свій підкоп.
Коли йде дощ, війна в Авдіївці зупиняється – військовим неохота мокнути.
День народження Ані пройшов тихо.
Леся ГАНЖА, для КУРСу
Репортаж підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади