Поки монтується сцена, місцеві обережно розпитують, що і як. І для чого. Здається, не всі розуміють, чому "лєвим чувакам" з Києва "нє хрєн дєлать" і навіщо вони витрачають свої гроші та зусилля, щоб привезти сюди концерт, майстер-класи, гуманітарну допомогу, книги, фотовиставку та кінопоказ. Дехто шикає в спину "самі разбомбілі, а тєперь гуманітарку вєзут". Ми всі чекаємо вечора і початку концерту. Міліція та кілька автоматників чекають разом із нами.
Слов’янськ – Семенівка – Слов’янськ, п’ятниця
Ідея фестивалю належить київському музиканту та підприємцю Денису Блощинському та його приятелям – громадським активістам. Він же головний мотор та організатор процесу. Думка поїхати в тур звільненими містами Донбасу прийшла до нього після концертів у тих військових частинах, які мали висуватися в зону АТО.
Здається, Донбас задовго жив відчуттям своєї "ексклюзивності", не знав і не хотів знати іншої України. Треба віддати належне місцевим політичним покидькам, які культивували цю ексклюзивність, протиставляючи "трудовий Донбас" решті країни. Їм це вдалося – я також не відчуваю себе тут як удома, хоча не маю жодних проблем у Вінниці, Івано-Франківську, Чернігові або Дніпропетровську.
Першими кригу ламають діти. З властивою їм безпосередністю вони підходять на майстер-класи з мотанкарства, малювання, беруть участь у конкурсах на тему єдиної країни. Разом з ними підходять батьки, точаться розмови. Настрій неоднозначний: хтось дякує за ініціативу та звільнення; хтось тішиться отриманому дитиною призу, але, вочевидь, волів би отримати його не від "бандер". Одного чоловіка, який вступив у бурну дискусію, впізнають як посібника терористів, і його забирає міліція.
Періодично у справах ми заходимо до міськради. Там вирує життя. Дуже люб’язний міліціонер на вахті, молодий хлопець. Важко повірити, що не так давно тут була ставка Гіркіна. Поки на площі музиканти роблять саунд-чек, ми їдемо в Семенівку – роздавати продукти харчування тим, хто постраждав під час обстрілів.
Якщо Слов’янськ брали з хірургічною точністю (в місті є поруйнування, але мінімальні, враховуючи всі події), то околицям – селу Семенівка – дісталося значно більше. Важко оцінити на око, але то тут, то там трапляються будинки без даху, з виверненою стіною, обгорілі, посічені осколками. Електрики у селі немає. Поліклініка і лікарня для душевнохворих припинили своє існування. Хоча тут і далеко не "Сталінград", як захлиналася в своєму антиукраїнському запалі газета "Вєсті".
Годин п’ять, до сутінок, ми фасуємо та роздаємо гуманітарну допомогу – крупи, печиво, консерви. Люди йдуть і йдуть, гуманітарки багато, нас мало. Скільки і кому давати, говорить місцева Віра Іванівна, але все одно то тут, то там виникають сварки. Люди трохи нам допомагають, приносять воду (спека) і дякують.
Як темніє, нам телефонують і наказують їхати до Слов’янська, хоча попереду ще одна "точка". Кажуть, що вночі ще де-не-де шастають останні сєпари-маргінали з недружніх місцевих, тому нам краще повертатися.
Ми приїздимо, коли концерт вже скінчився і люди дивляться кіноальманах. Це – серія роликів від творчого об’єднання "Вавилон'13" – про революцію, Майдан та війну. З усіх складових фестивалю цей – найбільш ризикований. Дійсно, багато хто йде з площі, дехто дивиться і плюється. Ті, хто залишився, сподіваюся, будуть розмірковувати над побаченим. Видно, що для багатьох це – щось нове, "інше". Те, що не вписується в усталену картину світу. Не вписуємося і ми, розмовляючи то українською, то російською, але – про єдину та незалежну Україну. Ми не схожі на представників "хунти" і, напевно, комусь це рве шаблон. Три дівчини біля сцени плачуть і питаються, чи можна з нами обійнятися. Ми обіймаємося.
Краматорськ, субота
Фестиваль "З країни в Україну" виключно волонтерський. Жодних політиків, ніякого комерційного піару – хоча, звісно, чимало грошей на його проведення надійшло саме від комерційних структур. Але ведучий не волає зі сцени звичне "подякуємо спонсору заходу такому-то". Тут – про інше. Компанії, які допомогли з грошима, промотують Україну, а не себе. Тому про них ані слова. Так само безкоштовно працюють більше сорока учасників фесту – від музичних гуртів та прокатників світла-звуку-сцени до волонтерів-різноробів.
Суботній Краматорськ зустрічає прапорами України та вишиванками. Як виявилося – місцеві мешканці зібралися на проукраїнський мітинг самі по собі, без жодного зв’язку з нами. Дізнавшись про фестиваль, радіють.
На концерт приходить купа патріотичної молоді. В атмосфері немає слов’янської сторожкості, навпаки – більше драйву і відчуття того, що ти знаходишся в будь-якому звичайному містечку, не в зоні АТО. Хоча щодо Краматорська, то нас попереджали бути обережніше, та й автоматників по периметру тут більше. Але все взагалі по-іншому. Натовп періодично вигукує "Слава Україні!", "Слава нації – смерть ворогам!" та "Україна понад усе!". На ура заходять специфічні "націоналістичні" жарти фронтмена гурту "От вінта". Коли ми робимо кількахвилинну паузу, щоб налаштувати апаратуру для кінопоказу, люди затягують гімн України. Тепер сльози на очах у нас. Краматорчани дивляться альманах, і на останньому епізоді, де Руслана співає гімн, співають разом із нею. Знову лунають "наші" слогани. Після показу до нас підходять подякувати та поспілкуватися, хоча на годиннику вже по одинадцятій. Дізнаючись, що завтра ми виступаємо у Дружківці, радять бути там пильними, характеризуючи місто як "ватне".
Безумовно, Краматорськ вражає нас всіх.
Дружківка, неділя
Під час розмови у Блощинського народжується фраза, яка цілком може стати девізом фестивалю – "У нас різне минуле, але спільне майбутнє". У планах – продовження туру десь через 2 тижні іншими звільненими містами Донбасу. Два тижні – час, щоб відпочити, знову знайти грошей, домовитися з учасниками.
Дружківка одразу виправдовує характеристику, дану краматорчанами. Ми проїжджаємо повз меблевий магазин "Росія". Розпечена площа дивиться на нас підозріло. Періодично на нашу адресу летить недобрий коментар від перехожих. Навіть міліціонери, здається, несуть свою варту формально та воліли би, щоб ми швидше скінчили.
Концерт проходить нормально. Незважаючи на загальний настрій, по центру площі, перед сценою кілька родин з дітьми тримають великі прапори України. Альманах викликає відверте незадоволення. Хтось вимагає його вимкнути, один "пацик" підходить до паркану біля сцени і каже, щоб "вирубали, бо він "всєх тут знаєт і сдєлаєт нам проблеми". Дивним чином, місто, яке найменше серед трьох зазнало бойових дій, є найбільш ворожим. Хоча, можливо, справа якраз у цьому. Місто майже не відчуло жаху ДНР, тому для багатьох терористи досі лишаються "своімі рєбятамі" значно більше, ніж для тих, хто сидів у підвалах, перечікуючи мінометні обстріли, що їх влаштовували "своі рєбята" для хорошої телекартинки Лайф Ньюс. До кінця альманаху лишається кілька десятків осіб.
Але.
Але Лідія Петрівна, жінка років 50, веде зі мною довгу розмову про Україну, про звільнення, про наших солдатів, про російську агресію. Сподівається, що заслуги тих, хто підтримував ДНР у Дружківці, не будуть забуті. Що в нас стане сил і волі не тільки на перемогу, але і на трибунал.
Двоє бородатих братів-близнюків, схожих на двадцятирічних Капранових, дякують за ініціативу. Вони ще не "наші", але і далеко не "їхні". Один скаржиться, що не може купити в Дружківці Шекспіра українською. Питає, чи немає в нас. У нас, на жаль, немає. На жаль, мені трохи пізно спадає на думку спитати його адресу, щоб надіслати книжку "Новою поштою".
Коли ми демонтуємо сцену, десь далеко чутно чергу хлопків, схожих чи то на петарди, чи то на постріли. На блокпосту треба вимкнути фари на машині, лишити тільки габарити та світло в салоні. Підходить солдат. Нас вже запам’ятали тут за ці три дні, тому паспорти не перевіряють. Хлопець бажає щасливої дороги. Ми дякуємо йому за все. Він виглядає втомленим. Незважаючи на ніч, температура досі висока, а каска і бронік роблять її ще більш відчутною. Мені соромно за свою триденну втому, яка не йде в жодне порівняння з його кількамісячною – на передовій. Хочеться сказати йому щось важливе, але, як завжди в такі моменти, не стає потрібних слів. Тому ми просто лишаємо йому пляшку з прохолодним квасом.
P.S. Вдень робимо міні-концерт для силовиків, базованих у Краматорську. Це – колишній "Беркут", у декого досі "фірмові" футболки. Одразу згадуються всі події зими 2013-2014. Атмосфера дружня, наскільки це можливо серед незнайомих людей, з якими півроку тому ти був по різні боки барикад. Тут буквально 30-40 осіб, ми всі як на долоні один у одного, тут немає сцени, яка відділяє від пильного погляду. Хлопці підходять та беруть малюнки Юрія Журавля – з героями Небесної сотні, з епізодами Майдану. Хтось каже, що повісить собі в машину. Поруч стоїть мікроавтобус, на склі якого я бачу потерту, але не зірвану наліпку "Беркут". Командир загону каже, що тут – лише добровольці. Я не знаю, як це все об’єднати та пояснити. Буття значно складніше, ніж наші думки про нього.
Так само я не знаю, як об’єднати та пояснити все побачене-почуте за ці три дні. І коли мене питають, що я думаю з приводу цього всього, мені нема чого сказати. Хіба те, що цю ініціативу однозначно треба продовжувати. А там буде видно.
Дмитро Бушуєв, спеціально для КУРСу,
фото з соціальних мереж і Артема Гетьмана
