"Пережили пекло", – каже про Донецьк двох останніх місяців вихователька табору, учителька української мови і літератури, катехитка в недільній школі при парафії Валентина Шаталова. "Найбільше хочу, щоби Донецьк став бандерівським і все це закінчилося", – додає учасниця табору, підприємець Галина Хітенкова. Табір триває до 11 серпня. Жінки з дітьми мають намір повертатися додому, навіть якщо в Донецьку будуть іти бої.
Тиші бояться більше, ніж пострілів
"Весь час дивимося камери он-лайн на площі Леніна. Хоч би швидше звільнили наш Донецьк", – Галина пригортає доню.
Соні чотири роки. Вона розповідає, як гарно плавати у Пруті – вдома басейн, де тренувалася, закрили. "Ще перед травневими святами", – додає мама Галя. "Тоді у нас вимкнули всі телеканали, – пригадує пані Валентина. – Після 10 травня ввімкнули, але тільки російські. А 26 травня був перший обстріл міста. Відтоді для нас іде війна".
Найсильніше Донецьк обстріляли 21 липня, розповідають жінки. Тоді в центральному парку від мінометів загинули десятки цивільних, серед них була жінка з немовлям. Ці фотографії облетіли Інтернет. Російські медіа подавали їх як звірства українських військових.
"Хто стріляв? – перепитує Валентина Шаталова. – Деенерівці. Вони роблять так: виставляють свої зенітки й міномети в одному місці, півгодини ведуть вогонь, потім переїжджають на інше місце і знову стріляють. Соваються так по всьому місту. Вибирають найбільш густонаселені житлові райони і стріляють із них в бік Нацгвардії – провокують. Гатять також в бік інших мікрорайонів. І якщо центр міста ще більш-менш цілий, то околиці вже зруйновані. Найбільший донецький район Магістральний, що за кількістю людей дорівнює Слов’янську, вибрали мішенню: майже щодня то з нього стріляють, то по ньому. У багатоповерхівках на верхніх поверхах всуціль вибиті вікна. Розбита електропідстанція, район не має світла. Я працюю там у школі – в будівлі жодної цілої шиби, попід стінами – воронки".
Час від часу вулицями звідкись і кудись пролітають танки, доповнює картину Галина Хітенкова. "У нас на вулицях уже продавлені колії від гусениць бронетехніки. Мчать колонами. Одна колона – 10 танків, 10 бетеерів, а за ними ще вантажівки з озброєними людьми в камуфляжах. Коли українська армія Слов’янськ взяла, то з того напрямку нашою вулицею тікали шість таких колон. На танках були російські прапори намальовані. Куди вони потім поділися – невідомо", – пригадує Галина.
Зенітки на дахах дев’ятиповерхівок, снайпери, що засіли у квартирах, – це те, про що в місті один одному пошепки говорять. А от ГРАД в передмісті – це те, що Галина бачила сама. Її друзі сфотографували на телефон комплекс залпового вогню, коли той проїздив повз них.
"Донецьк, місто-мільйонер, майже вмерло, – продовжує пані Валентина. – Молодь майже вся вибралася, залишилися переважно пенсіонери і ті люди, яким нема до кого або немає за що виїжджати. Намагаються зайвий раз надвір не виходити, бо стріляти можуть почати будь-де і будь-коли. Немає гарантії, що встигнеш сховатися. Живемо постійно напоготові тікати від обстрілу. У нас власний дім, то ми ховаємося в погребі. Навпроти багатоповерхівка, люди з квартир біжать у підвал – ще в червні більшість підвалів у місті переробили на сховища".
Жінки кажуть, що дуже боялися, коли стріляють, але ще більше боялися, коли не стріляють. "Якщо хоча б один день не стріляли, то ми переживали: значить, готується щось страшне. Тиші боялися ще більше, ніж канонади. Ніхто не знав, що в цей час діється, – ні в самому Донецьку, ні довкола. Орієнтувалися на те, що від людей до людей по перевірених зв’язках передавали. А передавали іноді цілком суперечливі попередження. Багато хто з моїх друзів і знайомих говорили, що готові тижнями у підвалі сидіти, тільки би вийти звідти вже в Україні і щоби весь цей деенер як страшний сон минувся", – розповідає Галина.
Дешевий донецький вестерн
Зараз мер Донецька – в Києві, виїхав з небезпечного міста і намагається порядкувати ним зі столиці. А виконком повністю контролює самопроголошена влада. Керівників підприємств регулярно викликають "на килим". Після таких переговорів хтось стрімголов покидає місто, залишаючи свій бізнес озброєним молодикам, а хтось чіпляє собі колорадську стрічку і продовжує працювати.
Загони озброєних чоловіків щодня об’їжджають Донецьк – з підприємств збирають данину, з магазинів беруть готівку і все, що хочуть, каже підприємець Галина. "Мародерствують, – констатує жінка. – Розбивають двері в квартири, виносять речі. Раніше "відтискали" іномарки – зупиняли машини, висаджували водіїв, забирали у них ключі й права. В останній тиждень грабували гаражі. В елітному мікрорайоні спустошили всі паркінги. Їздять на крутих авто з піпками на даху, ніби вони міліція, і стріляють на всі боки – розважаються. В голові не вкладається, що в наш час таке може бути, – все це нагадує якийсь дешевий голівудський вестерн".
"Жити в Донецьку тепер страшно. Але їхати з міста так само страшно, – зізнається пані Валентина. – Треба пройти блокпости. На них розстрілюють машини, якщо немає домовленості про виїзд. Є люди, які гарантують коридор через деенерівців і вивозять з міста мікроавтобусами за плату – від 400 до 1000 гривень з особи. Можна спробувати залізницею, але потяги – лічені. Гілка Донецьк – Дніпропетровськ зруйнована, поїзди йдуть в обхід, не за графіком. Квитків у касах немає. Потрапити в потяг – ціле щастя. Дякувати провідникам, які людей, особливо із дітьми, беруть на свої місця. Нам з чоловіком вдалося доньку з внучкою вивезти в Маріуполь. Самі залишилися в Донецьку. Ну куди нам вибиратися? Рідна земля: повернуся – цілувати буду".
Радянський вінегрет і бандерівська «Курочка»
Галина Хітенкова тримає продуктовий магазин «Курочка» і має вдома славу «бандерівки» незважаючи на те, що наполовину росіянка й українською не володіє взагалі. Але вона є парафіянкою греко-католицької церкви і говорить з людьми «за Україну» – цього в ДНР досить, щоби потрапити під пильний нагляд і навіть в ув’язнення. «У нас в підвалах СБУ десятки активістів сидять. Знаю особисто одного чоловіка з Авдєєвки. Ми на мітинги українські разом ходили. Коли після референдуму у нас ДНР проголосилася, він дружину й дитину вивіз, а сам повернувся. Його схопили і в есбеушнівський підвал кинули. Кажуть, хтось здав».
В останні дні Галині і її рідним погрожували. «Приходили і проклинали, говорили, щоби забиралися», – каже жінка. Вони зголосилися в духовний табір у Яремче. Але ставати біженцями не бажають. Хоча б тому, що в рідному Донецьку залишилися люди, яким треба буде сказати правду, переконана Галина. Незважаючи на те, що більшість тих, із ким вони комунікують, підтримують «проект Новоросії».
«Наша біда в тому, що ми дуже близько до Росії, – включається в розмову пані Валентина. – У нас завжди була потужна проросійська пропаганда. Тепер жнемо те, що було посіяно. А що все це виросло – не дивина, якщо знати, чим є Донбас».
«Донбас – це вінегрет, – вдається до образного пояснення освітянка. – Теперішній Донбас формувався після Другої світової війни, коли на початку 1950-х в регіоні почалося активне відродження вугільної промисловості. Сюди з цілого Радянського Союзу зганяли люд піднімати шахти. Після війни, коли здорових і дієздатних чоловіків був дефіцит, на таку роботу брали чоловіків будь-яких. Засуджені і ті, хто з різних причин мав проблеми з законом чи переховувався, а також всілякі інші люди, що хотіли замести свої сліди – всі вони тоді осіли на Донбасі. Тут було дуже легко загубитися. А також була можливість стерти своє минуле і почати нове життя – участь у відродженні вугільного регіону була свого роду індульгенцією, скасовувала судимість».
Зараз, за словами пані Валентини, на Донеччині співіснують люди 141 національності. Серед них лише 12% відсотків – корінні донеччани. Вони здебільшого україномовні і вболівають за свій край. А от більшість – перекотиполе, які не ідентифікують себе з певним етносом. Бажання, стремління, ідеологія цих людей не є українськими, але й не є власне російськими. Для все ще радянського народу Донбасу важливо, щоби був збережений уклад життя, до якого звикли, і рівень матеріального забезпечення, який вважається достатнім. Хвилювання, які постійно йдуть в регіоні, ґрунтуються власне на опорі будь-яким змінам: не чіпайте нас, у нас тут все укладено, прихвачено, свої перевірені й надійні кримінальні «дахи» і вони нас влаштовують. Таким бачить свій рідний край етнічна росіянка Валентина Шаталова. «Головою і серцем я – українка», – наголошує жінка. Звідки таке самовизначення? «Зі школи, – посміхається вона. – Класна керівничка у мене була з корінних донеччан».
Російська пропаганда проти української правди
"У нас в регіоні завжди була не просто проросійська пропаганда, вона завжди була виразно антиукраїнською. Попередня хвиля такої прокотилася в 2004-му – за Росію і Януковича, проти помаранчевої революції. Теперішня триває з минулої осені – за Росію і Донбас, проти Майдану.
Саму ідею ДНР у Донецьку відкрито обговорювали на різних рівнях щонайменше років із п’ять. І водночас культивували російську ідентифікацію: у знайомих в офісі георгієвська стрічка три останні роки висіла", – каже Галина Хітенкова. Молода жінка вважає, що українській владі треба було бути більш наполегливою в тому, щоби протистояти проросійській брехні і поширювати українськість в їхньому регіоні.
«У переддень, як ми виїхали, Бородай закликав у новинах: Москва, піднімайся, ідемо разом звільняти Кієв русскій. Вони так усе перекручують, що люди заплутуються. Тим більше люди, які народилися і голови свої сформували в СРСР. Вони не розуміють, а головне не хочуть розуміти, що весь цей ДНР замутив Путін і що більшість деенерівців – платні найманці. Коли через наш район ішли біженці зі Слов’янська, то казали: ми жили однією правдою, а у вас тут виявилася інша. Треба шукати способів доносити людям на Донбасі українську правду. Листівки з літаків, радіо, газети з фото – все це зіграло би проти ДНР», – переконана Галина.
"Проукраїнської влади на Донбасі ніколи не було, – підтримує пані Валентина. – Все, що стосувалося України і всього українського, робилося формально, для відписок і галочок. Зі свого досвіду знаю, як багато залежить від вчителів у школах і від викладачів у вузах. На жаль, в Донецьку серед них дуже мало є свідомих українців. Досі в середніх школах російська мова викладається як основна, історію України подають по-радянському. Старі кадри залишилися в системі освіти та виховання, тож і пропагують проросійські ідеї, починаючи з дитсадка і закінчуючи університетом. Одиниці освітян мають українську патріотичну позицію".
Валентина Шаталова викладає рідну мову й літературу в україномовних класах. Своїм маленьким досягненням уважає те, що її вихованці-шестикласники ще в квітні, на початку цієї неоголошеної війни, вдягнули на ранці синьо-жовті стрічки, а вдома над робочими столами почепили українські герб і прапор. «Бачимо, що змінювати ситуацію можна – маленькими кроками і великими зусиллями. Можна демонструвати й доводити, що українське – це гордо і вартісно. І треба це робити, бо інакше, без цільного українського виховання маленьких донеччан, нічого не зміниться на Донбасі», – підсумовує пані Валентина.
«Дорослих теж треба виховувати, – наполягає Галина. – Щоби вони черпали інформацію з різних джерел, щоби не покладалися тільки на офіційні. Щоби вміли відрізняти пропаганду від новин, мали здоровий скепсис до того, що їм товчуть із телевізора та шарять в інтернеті. Щоби аналізували і дошукувалися правди».
Жінка гаряче доводить, що українській владі треба перш за все спрацювати, щоби переломити теперішню інформаційну ситуацію. "Наші донецькі українці вважають, що їх зрадила українська держава. Вони кажуть: деенерівці – тварюки, але й наші нас кинули. Справедливо нарікають: ми під загрозою фізичного знищення, ми на крок від смерті, але українська влада нас не рятує. Люди занепали духом, вони у відчаї. Про гарячі лінії, коридори для біженців, соціальну допомогу – вони не знають. Ми самі не знали, допоки з Донецька не виїхали. Вийшли на вокзалі в Тернополі – я була така здивована – намет стоїть: прийом біженців, працевлаштування. Донеччани навіть не здогадуються, що в кожному місті є служби для них – що про них піклується Україна. І на цьому тлі їм утовкмачують в голову кожного дня: ви нікому не потрібні, ваша держава від вас відмовилася, краще бути з Росією і підтримати ДНР. Неправильно, що в цій ситуації Україна в Донецьку мовчить!"
Україною, яка буде говорити в Донецьку, хочуть стати після повернення додому ці дві відважні жінки. "Найбільше би я хотіла, щоби Донецьк став бандерівським краєм. Тоді би зразу звідти вся гниль радянсько-російська зникла", – каже Галина Хітенкова. "Ми всі хочемо, щоби Донецьк був тільки в Україні. Хочемо, щоби наші діти просиналися не від гуркоту гармат, а лише від салютів, – каже Валентина Шаталова. – І, що найголовніше, хочемо, щоби українці в інших регіонах не вважали нас ворогами".
Наталія Кушінренко