Спочатку літак, який мав забрати мене з Тбілісі, туди не потрапив. Після вильоту з Києва у нього тріснуло лобове скло і він повернувся у Жуляни. Таке буває, особливо зі старими бортами, особливо якщо вони по кілька разів на день літають туди-сюди. Красива і строго чемна грузинка, яка представляла українську авіакомпанію, повідомила, що інший літак уже знайшли і саме зараз шукають екіпаж. Орієнтовно виліт переноситься з 1 по обіді на 11 вечора. Багаж залишити, на жаль, ніде – в аеропорту ремонт і камери зберігання не працюють. Десь високо під дахом гучно гупали, зал відльоту наповнював їдкий запах смаженого заліза, сотні людей штовхалися і гучно розмовляли незрозумілими мовами. Летіли у Москву і Казахстан. Я вийшов, закурив і після недовгих роздумів вирішив насолодитися ще одним днем у спекотному Тбілісі.
У призначений час реєстрація знову не почалася. Я не дивувався – смуга невезіння затяглася, окрім того, я вже прочитав чимало відгуків про свою авіакомпанію, тож чекати виконання обіцянок було б невиправним оптимізмом. Нарешті півтори сотні знервованих людей почали штурмувати столик реєстрації. Паспортний контроль, нейтральна зона і знову очікування. Борт усе не з’являвся. Нарешті, коли ми уже мали минати Чорне море, на табло висвітилося оголошення з запрошенням пройти на вихід 101А. По дорозі я помітив старенький літак з двигунами у хвості і здивувався, що такі ще літають. Біля нього зібралося кількадесят технічних працівників аеропорту і, схрестивши руки перед лицем, показували, що ні – не літають. Ледве я встиг подумати, що комусь не пощастило, як зрозумів: не пощастило саме нам, пасажирам рейсу Тбілісі – Київ. Грузини у світловідбивних жилетах далі активно жестикулювали, показуючи пілотові, що виліт на цьому металобрухті неможливий. Врешті літак почали вручну перетягати кудись вглиб порту, а оголошення про виліт нашого рейсу зникло. Я уже оглянув відгуки на авіакомпанію, яка надала "новий" борт, і виявив, що старенький літак – це МД-80, де число – це не лише рік виробництва у минулому столітті, а водночас кількість літаків, які зазнали аварії. Пасажири скаржилися, що вильоти регулярно затримуються, а коли злетіти вдається, то тут же доводиться повертатися, переважно з технічних причин, наприклад, одного разу з правого двигуна вже у повітрі посипалися іскри.
Поки я це читаю, екіпажу вдається переконати техперсонал аеропорту, що борт справний, і його перевозять до іншого виходу. Прогноз погоди стверджує, що вздовж усього маршруту розтягнувся атмосферний фронт, сильний вітер і блискавки.
Ми з іншими пасажирами приречено заходимо в літак. Три ряди праворуч і два ліворуч – для рівноваги. Сидіння протерті, у бильцях ще передбачені попільнички. В салоні нема чим дихати.
– Кондиціонер буде включено одразу після зльоту! – знервовано відповідає стюардеса. – І світло в салоні так само.
Голос пілота – непевний, тремтячий – теж не викликає оптимізму. У передніх рядах заливається плачем дитина. Стюардеси якось надто ретельно розповідають, що робити в аварійних ситуаціях. Діти позаду теж починають плакати.
– Зараз ми розіб’ємося і помремо! – кричить хлопчик.
– Припини, або я тебе уб’ю! – кричить на нього мама.
– Ми всі помремо! Я хочу вийти!
Я теж хочу вийти, але розумію, що вже запізно. Пробую затиснути вуха – не допомагає. Літак саме вирулює на злітну смугу, час до часу вмикаючи двигуни і одразу вимикаючи. Нарешті розбіг, сильне тремтіння і… о чудо! ми у повітрі. В цей момент десь під ногами чується гуркіт і тріщання.
– Ми падаємо! – кричить позаду дитина, але я, начитавшись відгуків, уже знаю, що це просто прибирають шасі.
За кілька хвилин потрапляємо в грозу – турбулентність, знову набираємо висоту, нарешті хвилька спокою. Навіть перестають плакати діти. Уже біля Києва знову бовтанка і спалахи блискавок десь поруч, раптом різкий удар об землю… Приземлилися… Частина пасажирів за якоюсь давньою радянською традицією почала плескати в долоні.
Гаразд, спасибі пілотові, що живі.
Що ж, тепер доведеться писати репортаж про Грузію.
…
З чого ж почати, коли уже почав з кінця? Мабуть, з Оленки. Вона музикантка, родом з Криму, живе у Києві. Після одного з концертів з нею познайомився Ш. Грузинський хірург, який живе в Німеччині. Бурхливий роман на відстані, зустрічі то у Португалії на березі океану, то у Грузії в горах. Він знайомить її зі своєю родиною і з друзями родини. Усе це грузинська еліта. В одному з старих тбіліських будинків Оленка раптом з’ясовує, що господиня – чемпіонка з шахів. Кубки, грамоти, вітальні телеграми, фото. Уже пізніше історія доповнюється пікантною подробицею. Син чемпіонки, Нани Александрії – у минулому права рука екс-президента Грузії Саакашвілі, Георгій Бокерія. Гіга – пляма на репутації сім'ї. Відколи він посів державні посади, у домі Нани і її чоловіка Левана про політику не говорять. Та й людей там поменшало. Більшість уже колишніх друзів винуватять батьків у поганому вихованні. Це – Грузія.
Сюжет гідний роману чи хоча б фільму. Тому не дивно, що я прошу Оленку організувати мені зустріч з шахісткою, купую квитки і лечу за грузинською мрією. І я не про місцеву політичну силу, а про свої уявлення: гори зелені і ріки вина, відкриті та гостинні люди, філософські тости без закінчення… Та ви і самі усе знаєте.
Тут варто подякувати Lviv Media Forum і проекту Black Sea Trust.
А ще – готелю. Він пропонує безкоштовний трансфер з аеропорту. "Вас чекатимуть на виході з табличкою із вашим ім’ям", – пишуть мені російською. І справді зустрічають, бракує лише червоного килимка. Типовий бедуїн, грузинів я уявляв інакше. Сива борода, запалі щоки, руки трусяться.
– Буваєш з похмілля? – першим ділом питає він мене.
– Ну, всіляке буває…
За хвильку я розумію, що він мав на увазі конкретний момент часу, бо пропонує пиво. Я відмовляюся і питаю, чи є у Грузії добре пиво.
– Ясне діло. Тільки не в пляшках. Питай розливне, – відповідає мій перевізник.
– Сигарету можеш не викидати, куримо в машині.
Мене це влаштовує.
– Звідки ти? – запитує Юра, так звати водія.
Забігаючи наперед, скажу, що з іменами усі стереотипи про Грузію справдилися: всі мої знайомі там звалися Мішами, Юрами та Георгіями. Був один Зураб, але його я так і не побачив.
– З України, з Києва, – відповідаю я і очікувано отримую питання про війну та слова підтримки.
– А що там наш Міша? Куди ви його поділи?
Юра питає про колишнього лідера Грузії Міхо Саакашвілі, якого президент Порошенко саме позбавив громадянства України. Я у кількох словах описую ситуацію і запитую, як йому Міша?
– Міша – хороший, оточення – погане! – впевнений Юра.
– І колишній голова Ради національної безпеки і оборони, Гіга Бокерія теж? – запитую.
– А ти його знаєш?
– Та ні, просто чув, цікаво.
– Всі вони одна команда, рука руку миє.
Тема політики Юрі швидко набридає, і він переключається на спеку, пиво, вино і чачу. Ми прибуваємо до готелю, де мене на порозі зустрічає адміністратор Міша. Молодий хлопець з доглянутою бородою ввічливо запитує, як я добрався і, звісно, як там у Києві і на фронті.
– Ми українців дуже розуміємо і підтримуємо. Ми пережили російську агресію і знаємо, що це таке. Але ми росіян тоді добряче пощипали. От скільки вас, українців, 50 мільйонів?
– Уже менше, – кажу я. – 42.
– А нас – 4 мільйони. Якби нас було 40 мільйонів, ми б їм!.. Наша маленька армія і так дала чосу їхнім елітним військам!
Міша страшенно привітний, аж занадто. Він показує мені номер, виводить на терасу, звідки відкривається чудовий вид на Тбілісі, і просто там починає екскурсію містом.
– Ось мати Грузія. З мечем в одній руці та вином в іншій. Це означає, що хто прийде до нас з війною, той отримає відсіч, а хто з миром – нашу відому всім гостинність. Видно багато церков. Ми прийняли християнство найраніше у Європі. Ось резиденція нашого мільярдера Іванішвілі. Бачите? У ботсаду. Я чув, що у вашого мільярдера Ахметова теж резиденція у ботанічному саду?
Міша дає мені багато порад і навіть картку для проїзду у міському транспорті. Єдине, чого він не може порадити, – це в які музеї піти і що з культурних подій відбувається у ці дні в Тбілісі.
– Я цим просто не цікавлюся, – чесно каже він.
Великою прикрістю для мене за кілька днів виявляється, що вся ця гостинність не була безкорисливою.
– Як Вам наш готель? – питає мене Міша.
– Усе прекрасно, – кажу я.
– Я Вам допоміг? – допитується він далі.
– Звісно, дуже.
– Тоді чи не могли б Ви поставити десятку нашому готелю на букінгу і згадати про хорошого адміністратора Мішу?
– Звісно, – кажу я трохи розчаровано.
– Зрозумійте мене правильно, – починає виправдовуватися Міша. – Я знаю, чого хочу у цьому житті.
– Он як? І чого ж?
– Мені 21 рік, але так не буде завжди. І я не збираюся все життя працювати адміністратором в готелі за 200 доларів. Наступного року я завершую навчання на німецькій філології і збираюся поїхати в Німеччину. Це вимушений крок, але тут, у Грузії, поки я не бачу для себе перспектив.
Я розводжу руками і обіцяю згадати його у дописі на букінгу.
Розклавши речі у номері, я телефоную до своєї героїні – Нани Александрії.
– Я чекала Вас два дні тому! – дивує вона мене. – Сьогодні не зможу з Вами зустрітися, бо у мене онук. Давайте завтра.
Що ж, робити нічого, і я вирушаю вивчати місто.
Не їдьте у Тбілісі наприкінці серпня. Вицвіле від спеки напівпорожнє місто наповнюють нечисленні туристи, переважно з Росії – російська мова на кожному кроці.
– Дивно це, – кажу я грузинам, – що через кілька років після війни тут так багато росіян.
– Їм близько і цікаво. А ми раді усім гостям, якщо вони не на танках, – відповідає мені один із Міш чи Юр.
Перше, що впадає в очі, коли йдеш по Тбіліс, – велика кількість ремонтів та будов. Маленькі старі кам'яниці, які от-от мали розвалитися, отримують нове життя. При цьому місто практично порожнє. За статистикою, у Тбілісі мешкає майже два мільйони людей – кожен другий грузин, але ідучи порожніми вулицями цього не відчуваєш.
– У серпні усі за містом, в горах, – каже один із моїх нових тбіліських знайомих. – Я б і вам радив їхати в гори. Там красиво. Я сам, тільки випадає нагода, одразу їду з Тбілісі. Атмосфера не та, що у місті, люди відкритіші. Там справжня Грузія. З вином і традиціями. Але у вересні у Тбілісі усе інакше. Люди повертаються з відпусток, приїздять мільйони туристів – море уже не таке тепле, а тут приємно.
Вранці наступного дня я знову телефоную до Нани. Вона призначає зустріч біля палацу піонерів.
– Як? – перепитую я.
– Тепер він називається палац молоді, але всі знають його як палац піонерів. Поруч із парламентом, на проспекті Руставелі.
В Україні День незалежності. Я підготувався і я одягаю вишиванку. На неї звертають увагу усі – і грузини, і туристи.
– С праздніком! – чую чоловіче привітання з натовпу.
Обертаю голову і бачу пару, жінка махає рукою і повторює уже українською:
– Вітаємо!
– Навзаєм, – кажу я і думаю, що у Грузії через мову легко переплутати російських туристів з українськими.
У палаці молодих піонерів прохолодно. Кілька грузинів дивляться телевізор і щось жваво обговорюють. Ніхто серед них не знає російської. Нарешті.
З'являється Нана і веде мене у двір.
– Ви з Києва? – перепитує вона. – Саме у Києві я вперше стала чемпіонкою Радянського Союзу, і це було незабутньо. Мені було 17 років. Я отримувала сотні телеграм. У ті дні якраз відбувався футбольний матч, грало "Динамо", але дехто з уболівальників проміняв футбол на шахи. Вони навмисно ішли дивитися, як я граю.
Ми заходимо у прибудову. Скромний напис "шаховий клуб", гарячі порожні приміщення з шаховими столами. Один виділяється.
– Це той самий стіл, за яким ми грали матч на першість світу з Ноною Гапріндашвілі. Тоді я програла.
Вона розкладає на цьому столі сотні телеграм, які отримувала з України.
– У ті часи шахи були чимось особливим. У нас не було фінансової мотивації.
– Бажання слави? – питаю я.
– Не зовсім. Тут питання не у славі, а в любові. Я майже фізично відчувала любов своїх вболівальників. Наповнювалася нею. Це було дуже емоційно. Зараз батьки не дуже хочуть, щоб діти професійно займалися шахами. Дбають перш за все, щоб ті були фінансово забезпечені. До речі, мій батько, відомий фізик, після тієї перемоги в чемпіонаті Радянського Союзу, заборонив мені їхати на міжнародний турнір у Югославію. Сказав тренерам, чиновникам федерації і компартії, що у мене іспити в інституті. Я вчилася на філології. Він вважав, що людина має бути різнобічно розвинутою.
– А Ви як до цього ставилися?
– Не пам'ятаю. Мабуть, хотіла поїхати за кордон, але це не було чимось вкрай важливим.
Чи важко їй було пережити дві поразки у матчах за чемпіонство світу?
– Але ж удруге я не програла! – вигукує Нана.
Вона дарує мені свою книжку "Перемога і поразка". Так, вона зіграла унічию з Майєю Чебурданідзе, але чемпіонство світу все одно не здобула.
– Я довго потім аналізувала – чому? Можливо, далося взнаки саме те, що батьки хотіли виховати мене різносторонньою особистістю. Акценту тільки на шахи не було. Мабуть, не вистачило саме цієї сконцентрованості.
Потім вона розповідає про перші роки незалежності Грузії. Відсутність всього – грошей, їжі, тепла. Як потрапила тоді за кордон до друзів у Німеччині і запитувала у них, чи здогадуються, що купила напередодні.
– Мішок муки і цукор? – перепитала господиня.
– Так, але звідки ви знаєте? – здивувалася Нана.
– Так робили мої батьки у війну.
У 92-му Нана зробила усе, щоб збірна Грузії з шахів потрапила на Олімпіаду. Світова федерація шахів (ФІДЕ) пручалася – мовляв, для цього потрібно, щоб Грузія спочатку стала членом ООН. Нана приготувала фільм про грузинські шахи, і на з'їзді ФІДЕ його крутили у фойє трьома мовами. Грузинки тоді перемогли.
А у 2008-му, коли російська армія вторглася до Грузії, Нана була на Олімпіаді в Пекіні. Вона емоційно розповідає, як китайські спецслужби зривали банери про російську агресію в Грузії, як їй було страшно за родину, яка залишилася в Тбілісі, як грузинський борець переміг у фіналі росіянина і фото цієї перемоги облетіло весь світ.
Мені дуже хочеться розпитати її про сина – Гігу Бокерія, але не можу – умовою зустрічі було: жодного слова про політику, а отже, про сина.
Я все ж запитую: чи не хотіла вона, щоб він теж займався шахами.
– О-о-о, у нього з дитинства була алергія на шахи, – усміхається Нана. – Я постійно в роз'їздах: турніри, виступи, і, звісно, на родину часу не залишалося. То якось він заявив, що хоче, щоб мама програла. І швидше повернулася.
До речі, жодного разу за розмову Нана так і не назвала сина на ім'я.
Гіга Бокерія спочатку обрав кар'єру журналіста. Але згодом опинився у політиці. З 2004-го він депутат грузинського парламенту, з 2008-го – перший заступник міністра закордонних справ, а з 2010-го по 2013-й – секретар Ради національної безпеки і оборони. Після поразки партії Саакашвілі на парламентських виборах Гіга Бокерія – один із лідерів опозиції. У жовтні 2015-го українська преса написала про таємну зустріч Гіги з Міхо (на той час головою Одеської облдержадміністрації в Україні) у турецькому аеропорту, де вони наче обговорювали план повернення до влади в Грузії. Бокерію викликали на допит в Грузинську службу безпеки. А у 2017-му Гіга відрікся від Саакашвілі. Залишив партію і з соратника екс-президента перетворився на його найбільшого критика…
Я фотографую Нану за шаховим столом.
– Не так близько, у моєму віці жінок треба знімати з більшої віддалі! – напрошується вона на комплімент.
Нана зачиняє порожній шаховий клуб. Ми проходимося прохолодним двориком палацу молоді. Саме тут у 1918-му році Грузія, Азербайджан та Вірменія проголосили свою незалежність.
– Тут же, – рукою показує на вікна другого поверху Нана. – Доживала свого віку мати Сталіна. Тут і померла. Звідси виносили труну з її тілом.
Нана пропонує мене підвезти. Водій вона не найкращий. Двигун гуде на високих оборотах, а Нана і не думає перемикати передачу і практично не дивиться у ретровізори. Чую, як позаду нам розгнівано сигналять.
– Вам обов'язково потрібно потрапити на Плеханова, – кілька разів повторює Нана. – Я забула, як ця вулиця зараз називається. Там пішохідна зона.
Але ми ніяк не можемо потрапити на Плеханова, бо на дорогах – суцільний ремонт. Нана вперто мотає коло за колом по проспекту Руставелі, повертаючи ліворуч із крайньої правої смуги, їй клаксонять розгнівані водії, нарешті біля чергового перекопу вона не витримує і зупиняється.
Я дякую, вона їде. Усе минуло зовсім не так, як я сподівався. Жодного фільму чи хоча б роману не буде. Навіть матеріалу про випробування демократією не вийшло.
Зате без проблем знаходжу пішохідну вулицю. Тепер теж не можу згадати її назву. Хай буде Плеханова. Таке враження, що потрапив у рідний Івано-Франківськ.
Бруківка, двоповерхові кам'яниці, безліч кафе. Жодного грузинського. Майже нема людей. Неймовірна спека. Раптом бачу у дворі напис Крафт і, не задумуючись, звертаю туди.
Заклад порожній. Троє хлопців (очевидно, працівники) грають у настільні ігри.
– У нас, у Грузії, усі переважно п'ють вино. Але зараз багато туристів, і вони хочуть доброго пива, – підсідає до мене 19-річний хлопчина – як не дивно, його звати Георгій. – От і вирішили варити крафт.
Пиво мені не дуже смакує, але я залишаюся. Граємо у гігантські за розміром карти.
– Це твій заклад? – питаю у Георгія.
– Звісно, ні. Я б зробив усе по-іншому. Ми тільки недавно відкрилися, поки відвідувачів мало. Але, буває, що і всередині, і на вулиці місця нема.
За кілька хвилин я дізнаюся, що мама Георгія – журналістка, а сам він у недавньому минулому грав за молодіжну збірну Грузії з гандболу. Проте травма поставила хрест на спортивній кар'єрі, і тепер він шукає собі нове застосування.
– Я, мабуть, поїду звідси, – каже Георгій. – Нема тут перспектив. Зарплати невисокі. Подобається Варшава.
– Чому Варшава?
– Бо там дівчата красиві. Ми якось на турнірі перетиналися з їхньою збірною, мені сподобалися. От і поїду у Варшаву.
Розмова плавно перетікає на політику.
– Міша (про Саакашвілі) зробив багато хорошого, але і багато поганого. Зараз його тут не дуже люблять. Нова влада хотіла скасувати його реформи, але їм це не вдалося, – зі знанням справи пояснює 19-річний хлопчина.
– Чи вони проросійські? Їм би цього не пробачили. У нас зараз горить Боржомі. І Україна надає допомогу в гасінні пожежі, і Європа, і Росія пропонувала. Але ми відмовилися. Бо вони замість води гасом би поливали вогонь. А може, це вони і підпалили. Вони можуть, ці росіяни.
У цей момент в Крафт заходить новий відвідувач – американець, і Георгій приділяє увагу вже йому. Врешті, сидимо за одним столиком утрьох, говоримо про гори і запиваємо пивом крафтову чачу. Як я дістався готелю – не пам'ятаю.
Весь наступний день лежу у номері і лише надвечір, коли спадає спека, виходжу прогулятися. Біля сусіднього будинку двоє дядьків п'ють пиво.
– Звідки ти? – питають. – З Києва? Знаємо, були. Що там війна? Як Міша наш? Давай з нами. Ми літаємо тут, як ластівки, і щасливі.
Маленький хлопчина тягне з маленької крамниці велетенського кавуна. Дядьки дивляться на нього і усміхаються…
Четвертий день – день музеїв. Національний музей нічим не вразив. Черепи доісторичних людей, грузинські костюми, кімната російської окупації. Всі сподівання – на Піросмані. У мене вдома висить репродукція його картини "Актриса Маргарита". Знайомі часто запитують: що за дивна жінка? Я спочатку відповідаю, що це оригінал, а потім розказую легенду, як один із найвідоміших художників-примітивістів Піросмані продав власний будинок, на виручені гроші накупив десятки тисяч троянд і вистелив ними усю площу перед готелем, де мешкала Маргарита. Її цей жест не вразив, і решту свого життя Піросмані самотньо і бідно провів у маленькій комірчині, де врешті й помер з голоду. Сьогодні тут його музей. Як і понад сто років тому, район бідний. Черги до музею нема. Взагалі нікого нема. Вхід коштує три Піросмані (на одному ларі зображення художника).
– Вибачте, але оригіналів нема. І я не розмовляю російською, – виправдовується самотній як Піросмані працівник музею – молодий чоловік з хіпстерською борідкою.
Не запитую його, чи не збирається він залишити Грузію.
Заходимо у комірчину художника. 4 квадратних метри, така ж, як у мене вдома, репродукція Маргарити, самовар і ліжко. Місця так мало, що важко сфотографувати…
Знову засмучений заходжу в Крафт, де ще позавчора так гостинно приймав мене Георгій. Майже нічого не змінилося. Відвідувачів нема, бармени грають у настільні ігри, пиво таке ж недобре. Але Георгій уже не звертає на мене уваги. Наливає пиво і байдуже питає, як мені Грузія.
– Добре. Як і пиво, – відповідаю я.
Я встигаю обійти ще кілька місць з туристичних путівників, а ввечері присідаю повечеряти у районі, де сконцентроване нічне життя. На старій вузькій вулиці – десятки нічних клубів та караоке-барів. Змішується музика різних стилів. Просто навпроти мене стоїть молода дівчина, яка закликає перехожих відвідати один із закладів. Щойно з'являються туристи, як на її обличчі спалахує широка усмішка і вона робить закличний жест рукою. Переважно її не помічають. Щойно люди відходять на кілька метрів, як обличчя дівчини поволі втрачає усмішку, її замінюють байдужість і сум. Але тільки до наступного перехожого.
…
Можливо, ви чекали чогось іншого. Як і я. Доведеться полетіти в Грузію ще раз. Але вже рейсом іншої авіакомпанії.
Олег Криштопа
Тексти написані у партнерстві з ГО "Львівський медіафорум" в рамках проекту Black Sea Trust, організованого German Marshall Fund. За підтримки Школи журналістики УКУ.
