Зорян і Тимур не були готові чекати, поки уряд легалізує їхнє кохання, тому організували церемонію для себе, своїх друзів та родичів.
"Ми вирішили, що зареєструємо наш шлюб в Україні, коли це буде можливо", – говорить Зорян.
Вони вирішили одружитись близько року тому, коли сиділи на березі озера Синевир на Закарпатті.
"Це був дуже романтичний вечір, – згадує Зорян. – Я відчув, наче ми в світі самі лишились, тому вирішив зробити пропозицію Тимурові. І він погодився".
Офіційно їхнє весілля називається церемонією зізнання або комітменту. Але Зорян і Тимур вірять, що колись їхній союз буде офіційно визнаний в українському суспільстві. Обидва – завзяті активісти, які борються не тільки за рівні права для представників ЛГБТ, але і проти будь-якої дискримінації в Україні.
"Нас об’єднала боротьба та українська мова", – говорить Тимур.
Тимур працює в "Точці Опори" (Fulcrum), найбільшій ЛГБТ-організації в Україні. А Зорян є активістом міжнародної правозахисної організації Freedom House. Він був одним із лобістів включення поправки про цивільне партнерство у нову Державну Стратегію з Прав Людини, що була затверджена президентом у серпні 2015 року.
Мета поправки – захистити права пар, що живуть разом, але не можуть бути одружені за законом.
"Я це зробив для того, аби ми з Тимуром могли колись побратись", – говорить Зорян.
Партнерська поправка не зобов’язує українську владу легалізувати одностатеві шлюби в майбутньому. Але це перший крок до рівних прав для гей-пар.
Гомофобія досі широко поширена в Україні. Валерія Лутковська, уповноважена із захисту прав людини при Верховній Раді, говорить, що українці ще самі не готові визнати рівність прав для всіх громадян.
"Ми поки не здатні співіснувати з представниками ЛГБТ, людьми з особливими потребами, та навіть із нацменшинами, – говорить Лутковська. – Українці проголосили свою підтримку толерантності та вибір європейських цінностей. Але представників меншин вони досі воліють не помічати".
Багато українців досі не сприймають бажання сексуальних меншин боротись за свої права. А дехто навіть реагує насильством.
Нещодавно через агресивних радикалів було скасовано Фестиваль Рівності, що мав пройти у Львові 19 березня. Метою фестивалю було обговорення прав меншин. Радикали заблокували учасників фестивалю в холі готелю у Львові. Пізніше вони вистежили та побили принаймні пятьох учасників. Жоден з нападників не був арештований.
Марш Рівності, що проходив у Києві торік, також закінчився насильством. Група праворадикальних активістів прорвалися через кордон поліції та закидали учасників маршу світлошумовими гранатами та файерами. Двох поліцейських було серйозно поранено.
Не зважаючи ні на що, Тимур та Зорян стверджуть, що в основному українське суспільство не є гомофобним.
"Агресія та нетолерантність – це вибір маленької, але дуже активної групи людей", – стверджує Тимур.
"Це прозвучить дивно, та їхнє насильство на нашу адресу грає нам на користь, – додає він. – Широка публіка не любить ЛГБТ, але ще більше вона не сприймає насильства. Тому після нападів радикалів нас починає підтримувати все більше і більше людей".
Фото: Костянтин Чернічкін. Історія кохання
Стосунки Тимура та Зоряна почались із коробки кольорових фломастерів. Двоє чоловіків зустрілись більше чотирьох років тому на дискусії про ЛГБТ у Києві. Вони звернули увагу один на одного, бо були єдиними на зустрічі, хто розмовляв українською. Після того ще шість місяців закохані переписувались у Facebook.
"Одного дня Тимур написав, що під час підготовки до чергового мітингу він виявив, що у нього в домі не пише жоден маркер. Тому йому нічим малювати агітаційний плакат. Я вирішив купити велику коробку маркерів і вручити йому як подарунок", – згадує Зорян.
"Пізніше ми виявили, що жоден маркер із тієї коробки не пише. Але жест все одно був красивий", – каже Тимур.
Закохані зізнались, що їм пощастило жити в Києві. Це велике місто, в якому ніхто не знає про твою сексуальну орієнтацію і нікому немає до неї діла. У їхньому найближчому оточенні самі активісти та творчі особистості, тому серед друзів та колег вони зустрічають тільки підтримку.
З батьками все не так просто. Зорян переїхав до Києва 11 років тому зі Львова і каже, що Місто Лева досі доволі консервативне. Його мамі було дуже складно прийняти синову гомосексуальність.
"Їй теж треба було пройти своєрідний камінг-аут, як мені свого часу. І вона дуже боялась, що коли дізнаються люди, з нею перестануть спілкуватись на вулицях і в магазинах", – говорить він.
Реакція його батька була більш філософською. До камінг-ауту Зоряна він знав про його орієнтацію вже кілька років.
"Він звинувачує себе за мою гомосексуальність. Його товариш сказав йому, що я, мабуть, гей, ще коли я був у старших класах. Він батькові порадив приділяти мені більше уваги, бо я в нього виросту гомосексуалістом", – пригадує Зорян.
Родичі Тимура знають про його сексуальну орієнтацію, але ще не готові про це говорити.
"Ми про це не говоримо, але Зорянові завжди передають вітання", – каже Тимур.
Тимур та Зорян кажуть, що продовжать боротись за свої права, не зважаючи ні на що. І не тільки словом, якщо доведеться. Після кількох нападів вони вирішили навчитись захищати себе фізично.
Зорян вчиться боксувати. Для того, хто за своє життя й мухи не образив, перше тренування з боксу стало справжнім шоком.
"Коли тренер вперше вдарив мене в носа, я потім закрився в туалеті і заплакав, – говорить Зорян. – І навіть не через біль, а через те, що насильство таке безглузде. Потім було навіть важче вдарити тренера у відповідь. Зараз я призвичаївся".
Левчук розповів, що активісти започаткували тренінги з самозахисту для представників ЛГБТ.
"Ми не вчимо, як нападати першими. Ми навчаємо, як протистояти агресії та бути готовим до будь-яких ситуацій у майбутньому", – пояснює Тимур.
Ця стаття була опублікована у рамках проекту "Журналістика толерантності" громадської організації Фонд Розвитку ЗМІ та газети Kyiv Post. В рамках проекту будуть висвітлюватись проблеми та виклики, з якими стикаються представники сексуальних, етнічних та інших меншин в Україні. Проект проходить за підтримки американського народу, що була надана через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) та Інтерньюз. Зміст матеріалів не обов’язково відображає точку зору USAID, уряду США, Інтерньюз та редакції АН КУРС.
