неділя, 22 квітня

Гуманітарна голка: як вижити в прифронті і не підсісти на гуманітарку

Без гуманітарки багатьом там просто не вижити. Але вона й розбещує. Як давати не рибу, а вудку? Відповідь шукають усі гуманітарні організації, які працюють в прифронтовій зоні.
Фото з сайту "Поможем", fdu.org.ua. Фото з сайту "Поможем", fdu.org.ua.

Ті, що сидять під кулями

Авдіївка. Стоїмо з колегою неподалік від гуманітарної організації "Проліска" – це фонд Євгена Капліна, в Авдіївці ним керує Ольга Юдіна.

Травень минулого року – відділення тільки відкрилося. Ольга з колегами переписують людей, які звертаються, складають списки потреб.

– Хто крайній? – запитує нас літня жінка.

Ми з Леною перезираємося – нас тут тільки двоє, і ми не здогадувалися, що схожі на чергу.

– Що дають? – уточнює жінка.

Їй під 70. Каже, що звати її Світлана. Тут жінки рідко називаються на ім’я по батькові. Ніби це прерогатива чоловіків.

– А я от недавно хотіла на "Карітас" записатися. Бо я одну рінатівську гуманітарку отримую. Думала, може, в "Карітасі" мені хоч якийсь порошок для прання дадуть, – міркує вголос Світлана.

Взимку, коли в часи торішніх січневих обстрілів Авдіївки роздавали гуманітарку на стадіоні, то вона лише раз прийшла – і пішла.

– Ще, думаю, покалічать, – скаржиться Світлана.

Її сусідці там руку поламали – відштовхнули її, вона впала...

Світлана живе на Воробйова, 5. Зараз вона йде з похорону сусідки Марії, якій було 27 років. Молода жінка пішла до друзів на Стару Авдіївку, в двір влетів снаряд – трьох жінок вбило на місці, син однієї з них в тяжкому стані в Дніпрі.

До нас підходить чоловік. Він теж іде з похорону – церква ось, ми бачимо, як звідти виходять люди.

– Я заводчанин, – каже він. – Мені що, і тут нічого не положено?

Ми пояснюємо, що до "Проліски" не маємо ніякого стосунку, але чоловік уже обурений.

– Я розумію, що в мене зарплата, але помагаєте усім – значить, помагайте усім, – не зупиняється він. – Я між іншим тут теж під кулями сиджу!

 

Що таке категорії, або Кому дають

– Є таке поняття – категорія, – розповідає Олена Розвадовська, волонтерка. На час нашої розмови вона працює на Гуманітарний фонд "Папа для України".

Вона особисто об’їжджає усіх, хто записався в Авдіївці на програму з відновлення житла.

Лена перевіряє, чи справді ці люди потребують, чи придатне їхнє житло для відновлення, чи варто надавати допомогу – чи є шанс у поремонтованого будинку "вистояти" в зоні обстрілів, чи це марні витрати, і людині треба порадити відселитися деінде, подалі від зони обстрілів.

Олена Розвадовська на інспекції

Лена займається тим, чим стали поступово займатися багато хто з гуманітарних організацій на Сході – адресним пошуком людей в потребі.

– В соцуправліннях є свої списки, згідно з категоріями виплати: матері-одиначки, люди з інвалідністю, діти, над якими встановлено опіку чи піклування, багатодітні… – розповідає мені Лена.

Це стандартний список. І всі гуманітарні організації раніше брали в соцзахисті ці списки і працювали за ними.

– Одні й ті самі люди були скрізь! – пояснює Лена. – А якщо в сім’ї є тато й мама, наприклад, і двоє дітей, але батьки втратили роботу, то вони потребувати можуть набагато більше, ніж багатодітні чи інваліди. Або жінка передпенсійного віку, яка втратила роботу… Треба реально шукати тих, хто потребує… І це довгий шлях, серйозна робота. А більшість гуманітарних організацій іде найлегшим шляхом – бере ці списки або вішає оголошення на ВЦА. Але ж у такому разі прийде тільки той, хто прийде. І часто це зовсім не той, хто найбільше потребує.

Альоні 20 років, вона і її чоловік Сергій, 24 роки, виховують двох дітей – 2-річного Дімку, це їхній син, і старшого – Макса, 15 років, це брат Сергія.

Альона з Дімкою і Максимом

В січні 2015-го в будинок влетів снаряд, Сергія удома не було. Макса відкинуло вибуховою хвилею, маму вбило, в батька трапився інсульт – він помер за півроку.

Ось історія Сергія Третьякова, але зараз про інше: його родина "попадає в категорії" – тут є дитина до 3 років і дитина-сирота.

– Якось нам дісталась ковдра! – ділиться з нами Альона, і я розумію, що в них теж не жир.

А Альона майже хвалиться: нова, уявляєте. І то, це Сергієві підказав його директор: мовляв, іди туди-то. Це було якраз в лютому 2017, коли місто завалили гуманітаркою.

– Нам ще дали тоді компот, консервовані огірки і макарони. До речі, вам макарони треба? Бо нам хоч і рідко дають, але так багато, що нам не з’їсти, – каже Альона.

А от Світлані Колесовій 53 роки, вона переселенка з Донецька, макарони не дають.

– На роботу вже не беруть, а гуманітарку ще не дають, – підсумовує вона.

Світлана переїхала до мами в Авдіївку. Її мама, якій 79, отримує "рінатовську" допомогу – фонд Ахметова "Допоможемо" має свої категорії допомоги, роздає допомогу людям 65+.

Коли ми з нею розмовляли, Світлана була дуже задоволена: їй вдалося поприбирати місто – за це дають ваучери на супермаркет "Бруснічка".

– А як ви дізнаєтеся про те, що десь можна отримати гуманітарну допомогу? – запитую я.

В Авдіївці мені говорять, що головний центр обміну інформацією – група ВКонтакті "Авдеевка – моя родина".

Крім цього, у місті створено вуличкоми, їх очолюють "старші", від ентузіазму яких і залежить, що дістанеться тій чи іншій родині.

– В нас старша по вулиці така пробивна! Нам навіть памперси діставала! – розповідає мені Альона.

 

Невловима гуманітарка

Наташа – старша на вулиці Степовій, тому її відтинку, що до провулка Котовського.

– Щоб знайти гуманітарку для своїх, я пишу в різні благодійні організації, – ділиться вона.

Зараз вона пише в "Крила щедрості та турботи" та в "Успішну країну".

А взагалі на Старій Авдіївці, Наташа каже, роздача не організована.

– Нас більше за всіх обстрілюють і менше за всіх привозять, – у неї теж, як і в заводчанина, є цей зв'язок між обстрілами та гуманітаркою.

Наташа відповідає за гуманітарну допомогу на вулиці Степовій

В Наташі важка дільниця: троє, а то й четверо лежачих, одному дідусеві треба ходунки, а вона ні в кого не може випросити. І памперси їм треба, і пелюшки. Одній жінці з онко треба компресійний рукав, а Наташа не тільки не знає, де це брати, а й що це таке.

В неї на дільниці 14 дітей різного віку. Три під опікою, чотири малюки, а інші просто діти.

– Дитина без категорії – така сама дитина, як і дитина з категорією. Вони так само живуть під обстрілами, – каже Наташа.

На думку Наташі, люди вже давно перебирають продуктами – то крупа не така, то "от знову макарони". Торгують на базарі крупами з гуманітарки, консервами, памперсами.

В цій специфічній сфері – своя конкуренція.

– У нас же за бабушками не встигнеш, – каже Наташа. – Скажи нашим бабушкам, що на Промці (Промзона – місце, де ведуться активні бої, – авт.) тушонку дають, так вони рвонуть на Промку.

За її спостереженнями, велика потреба не так в продуктах, як в "гігієні", а також памперсах та одноразових пелюшках.

– Ми гігієни в очі не бачили, її тільки на Хіміку (мікрорайон 5-поверхівок в Авдіївці, – авт.) давали, – каже вона. – Хіба що хтось з наших міг вихопити щось на Хіміку у тій тисняві…

Про "гігієну" слухаю і від Аделіни. Їй лише 19 років, цьогоріч уже 20, але вона старша з гуманітарки у Пісках, але не тих Пісках, що Донецький аеропорт, а тих – що частина великого колись селища Зайцево. Лінія фронту розітнула селище на дві частини, на нашій території лишилися його частини – Піски, Жованка, Бахмутка.

Аделіна

– От сьогодні поки корів зустрічала, так на мене всі налетіли – мовляв, чого це на Жованку "гігієну" завезли, а до нас ніхто не їздить, – бідкається Аделіна.

Гуманітарку везуть здебільшого в Жованку. Бо там найбільше людей лишилося – понад сто, а в Пісках – лише плюс-мінус 65.

Люди їздять на базар в Майорськ продавати молоко, там дізнаються новини про гуманітарку і несправедливість – що в Бахмутку, Жованку, Майорськ знову завезли, а їм ні.

У Красногорівці розмовляю з жінками біля ВЦА (військово-цивільна адміністрація, але люди за звичкою називають її "горсовєт"). Найактивнішу мою співрозмовницю звуть Любов Іванівна. Вона каже, що допомоги багато, але видачі не організовано.

– От я знаю, що в Маріуполі дають людині талончик – на певний день, певну годину. А ми тут годинами стоїмо, пишемося на список, навіть ночуємо! – говорить вона.

Коли привозили допомогу від "Карітасу", то, каже вона, три дні у черзі простояли.

– Там і миючі були, і тушонка, і згущенка… – замріяно каже жінка.

Чергували вахтовим методом: по дві-три години.

– Отримали. Вистояли, – згадує вона ту перемогу. 

Цього року їй виповниться 65.

– Це я вже до рінатівської доросла, – десь далеко чути сильні вибухи.

…Любов Іванівна згадує, як раніше, коли в Красногорівці було безвладдя, тобто до призначення військового коменданта у 2015 році, зустріла вона пізно увечері на вулиці ЗСУ-шників, які їй з машини гукнули: "Дєвушка, де тут можна хліба купити?"

– Темно було, але все одно приємно – дєвушка, – сміється Любов Іванівна.

Любов Іванівна (справа)

Була лише година 8-ма вечора, але місто стояло неосвітлене, магазини не працювали – хіба що зранку хтось ненадовго відкриється, щось продасть.

– І вони такі: от доведеться нам голодними лягати...

Тоді Любов Іванівна попросила їх зачекати, сходила додому і принесла їм півбуханки.

– Тоді вже вони кажуть: чекайте нас тут. Поїхали і привезли мені і тушонку, і згущенку, і навіть воду! – згадує вона.

Тоді, у 2015-му, в місті не було не тільки магазинів, а й води: розбомбили водогін.

 

Пакетів не треба

Роман Коржов, заступник коменданта Красногорівки, говорить про те, що продуктова допомога мешканцям – це вже зайве.

Роман Коржов

– Пакетів не треба. Круп не треба. Вони потім відходять за ріг і за півціни їх продають, а те, що реально треба, – помогти місту. У нас водопровід, який будувався за царя гороха. Труб майже немає – вода тече практично по землі, до квартир доходить уже технічна.

Павло Малихін, комендант Авдіївки, про гуманітарку не хоче ні чути, ні говорити.

– Є такі, що ніколи не приходили по гуманітарку. А є такі, що ядом дихають в нашу сторону, але вимагають – дай мені гуманітарку! Та за що? За те, що ти Україну ненавидиш? Моя мама до останнього дня працювала вчителем і ніякої гуманітарки ні в кого не просила, – каже військовий.

Павло Малихін

А ще, за його словами, буває таке присилають, що й на голову не налізе. Привозять прострочені продукти і прострочені медикаменти.

– Та ще й під накладну! І вимагають, щоб я це підписав! Люди добрі, та що це за справи такі? Куди мені їх потім – людей труїти?!

– Розбещує гуманітарка людей? – запитую я.

– Звісно. Багато хто взагалі не хоче працювати. От нам двірники треба – місто прибрати. Хай гроші невеликі, але ж не хочуть!

 

Не рибу, а вудку

Григорій Селещук, який займається організацією видачі допомоги в "Карітасі", говорить, що ця ненормальна реакція людей на гуманітарку – насправді нормальна реакція на травматичну ситуацію.

– Ця поведінка людей є природною реакцією: якщо вони бачать, що вони можуть щось взяти, – вони беруть, якщо вони бачать, що можуть щось вимагати, – вони вимагають. Це не є особливістю української ситуації. Це є реакція людини на травматичний розлад. Це навіть стосується ветеранів американської армії, які повертаються на батьківщину і починають домагатися пільг, – пояснює Григорій.

Давати не рибу, а вудку – це те, про що зараз говорять усі гуманітарні організації, які працюють в прифронті.

– Неправильний підхід до гуманітарки може справляти руйнівний вплив, але не сама гуманітарка. Без гуманітарки там би люди просто вмирали. Але треба шукати певний баланс між тим, в який спосіб надається гуманітарка, що ще пропонується, крім гуманітарки, і які є подальші перспективи, – каже Григорій.

Зараз "Карітас" плюс до своїх основних програм робить ставку на довготривалу допомогу: якщо популярно, то це корови, трактори, кури. Те, що зможе людині, яка зараз в потребі, дати можливість прогодуватися потім, коли гуманітарки вже не буде.

Олена Кулигіна, на момент нашої розмови була прес-секретарем програми "Папа для України".

У них, як і в "Карітас", є різні види допомоги – і одяг, і продукти, і психологічна допомога, і будівельні матеріали.

– У нас був проект, у рамках якого дітям переселенців у Київській області роздавали взуття. Він викликав зневажливий коментар у Фб – мовляв, три роки війни, що, вони взуття собі купити не можуть, – говорить Олена про реакції людей, які не перебувають в потребі, на гуманітарні роздачі.

Паралельно "Папа для України" фінансує психологічний центр "Про Мир" у Слов’янську, де своїм коштом обладнав шикарну кімнату психоемоційного розвантаження. І тут же коментар на форумі: з жиру бісяться, а людям нема чого їсти.

– Ще в наc була програма, коли ми роздавали людям насіння та картоплю на посадку. Погодься, що це інше, ніж просто огірки чи картопля, – каже Олена, і я погоджуюся.

Багато гуманітарних організацій зробили ставки на програми самозайнятості: це коли даються невеликі гроші на старт малого бізнесу. Навіть не те що малого, а крихітного – так Mercy Corp роздавав невеликі гранти до 500 доларів на організацію маленької швейної майстерні, копі-центру, теплиці, пасіки, курника…

– Ми даємо невеликі гроші, але великій кількості людей, – говорив менеджер програми "Самозайнятість" Mercy Corp Брайан Мілаковський.

Аналогічні програми є і в МОМ ("Міжнародна організація з міграції" – велика гуманітарна програма, що діє в Україні).

Коли я розпитую про досягнення, розвиток бізнесу, Брайан усміхається – каже, про розвиток бізнесу як такого часто і не йдеться.

Брайан з переселенкою, яка отримала грант на курей

Йдеться про те, щоб переселенці, а саме вони були адресати цієї програми, могли себе прогодувати. І не тільки сьогодні, а й завтра. Щоб знизити їхню залежність від гуманітарної допомоги. І залежність від спогадів про втрачений дім теж.

Проте Mercy Corp в Україні більше не працює – не знайшли грошей на продовження діяльності.

І не вони одні.

Не працює ірландська програма Goal. Скорочують обсяги допомоги People in Need, Safe the Children, ООНівські програми.

За даними Humanitarian response, обсяги гуманітарного фінансування в Україну скоротилися вдвічі – з 246 млн доларів США в 2016 році до 127 млн доларів США в 2017-му. 

– А це означає, що навантаження на тих, хто лишився, зросло вдвічі, – констатує Григорій Селещук.

Він говорить про "Карітас": ми не йдемо.

– Зараз робимо колосальні зусилля, щоб тих людей не кидати. Бо вони таки в потребі, – каже він.

З ним ми обговорюємо ще одну проблему: певний час програми гуманітарних організацій були спрямовані лише на переселенців, що загострювало стосунки в громаді.

– Коли є закид, що ми не даємо місцевим, а лише ВПО, то ми кажемо: ні, ми місцевим теж даємо – і можемо в кожному населеному пункті назвати прізвища. Але лише тим, хто підпадає під наші категорії. Так, це не знімає проблеми, що люди є незадоволеними, але знімає гостроту конфлікту, – розповідає Григорій, як змінилися підходи "Карітасу" за період війни.

 

Великі цифри і невирішувані проблеми

Згідно з даними звіту USAID на липень 2016, нагальними проблемами у справедливому доступі до гуманітарної допомоги є, зокрема, такі:

• органи державної влади фактично нічим не допомагають переселенцям. Як правило, в управліннях соцзахисту просто направляють людей до гуманітарних організацій;

• населення великих міст має широкі можливості отримувати гуманітарну допомогу, така інформація є достатньо поширеною. Натомість що менші населені пункти та що віддаленіші вони від лінії розмежування, то складніша гуманітарна ситуація;

• існує "проблема місцевих жителів", які не є переселенцями, але також розраховують на отримання допомоги. Особливо відчувається брак допомоги для людей похилого віку у вигляді медикаментів, препаратів та загального доступу до медичних послуг;

• внаслідок нерегламентованої гуманітарної допомоги виникає психологічна проблема "гуманітарної голки", коли отримувачі гуманітарної допомоги (грошової, продуктової, речової тощо) фактично зловживають нею, "мандруючи" від однієї до іншої організації, і таким чином часто позбавляють інших людей, які дійсно її потребують, доступу до такої допомоги. Є випадки зловживання гуманітарною допомогою через перепродаж речей або продуктів;

• "гуманітарний туризм", коли особи, користуючись правами переселенця, приїжджають до місць реєстрації лише за отриманням допомоги, після чого повертаються до окупованих територій. Що саме відбувається із отриманою допомогою – прослідкувати неможливо.

Фактично усі ці проблеми лишаються й досі.

Програма Open Aid Ukraine Міністерство економічного розвитку і торгівлі України, говорить про те, що в Україні є 188 діючих гуманітарних проектів, а загальна сума допомоги – $6,032,665,533.

Проте за даними гуманітарних організацій, що працюють в Україні, ця статистика є неточною, багато даних у неї заносилися постфактум.

Так само координаційні зустрічі в ООН стосуються лише тієї допомоги, яку надали ООНівські структури та їхні партнери. Але, приміром, той же "Карітас" надав багато допомоги поза ООН-кластером, і вона облікована лише в самому "Карітасі".

– Ми володіємо інформацією на рівні тих населених пунктів, де ми працюємо. Але загальної картини, гадаю, не має ніхто, – констатує Григорій Селещук.

 

Гаряча точка революції гідності

Олена Кулигіна міркує про філософію гуманітарної допомоги, про те, заради чого допомагати людині в потребі.

– Головне – повернути людині гідність. І тут не так важливо, що поверне цю гідність: те, що дитина піде до школи в новому взутті, а не в секонд-хенді, чи те, що вона виростить свою картоплю, – каже Олена.

Ніна Миколаївна Юрченко, директорка 3-ї школи Красногорівки, розповідає, що в гуманітарні організації звертається тільки заради допомоги школі – єдиній українській школі в Красногорівці. Школа на лінії вогню, не працює, але Ніна Миколаївна вже полагодила дах, вікна, двері.

Ніна Юрченко

І ще говорить, що вона не може уявити, як це вона піде "битися за гуманітарку". Директорові школи не личить. Та й сором… Тут своя революція гідності. Та що там революція – справжній фронт, який проходить по лінії основних потреб.

Ніна Миколаївна живе у приватному секторі на Первомайці. У дворі броньована буда для собаки. Це обстрілюваний район.

– Першою вбили кішку, а потім її, – Ніна Миколаївна показує на буду.

У січні 2016-го померла її мама. Не від обстрілу – від старості. Ніна Миколаївна лишилася зовсім сама. 

На вихідні Ніна Миколаївна попросилася підзаробити у фермерському господарстві на зборі яблук.

– Багато я не зібрала, – каже літня жінка. – Зате ось – яблук заробила, не треба ніякої гуманітарки.

Вона дає мені на дорогу яблука – жовті і червоні. Червоні красиві, а жовті смачні.

 

Леся Ганжа, для "КУРСу"

Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.

Підписуйтеся на КУРС у Telegram та Twitter - лише найцікавіші і найважливіші новини Івано-Франківська і області одразу у Вашому телефоні

КОМЕНТУВАТИ