Ведучий програми "ПроФутбол" на телеканалі "2+2" Ігор Циганик уважає, що війна на Донбасі не тільки суттєво вплинула на український футбол, а й виокремила його соціально важливі функції. Тому зараз украй важливо, щоб цей спорт розвивався. А ось із футбольною бюрократією Ігор не дружить: нещодавно керівництво Федерації футболу України, звинувачене журналістами "2+2" в корупції, закинуло ведучому підбурювання уболівальників. Говоримо з підбурювачем про те, що він мав на увазі, розпочинаючи новий сезон програми гаслом "Маємо сміливість називати речі своїми іменами".
– В українському футболі є речі, про які досі не заведено було говорити: суддівські скандали, корупція, все те, що впливає на гру, спотворює її. Ми вважаємо, що маємо змогу й право говорити те, що хочемо, й порушувати дотепер заборонені теми. Наша команда складається з молодих людей, представників нової генерації журналістів, якій цікаво розкривати таємниці.
– Що у вашій роботі змінила війна? І як вона вплинула на український футбол?
– Природно, суттєво впали рейтинги спортивних програм. Але всі ставляться до цього з розумінням: треба терпіти, чекати, боротися. Футбол у теперішній ситуації дозволяє людям відволікатись від драматичних подій на Сході. Це означає, що він має важливу соціальну функцію – оздоровчу, реабілітаційну. До того ж, він сприяє єднанню суспільства. Подивіться, як об’єднались фанати. Вони завжди воювали між собою, а зараз разом виступили проти ворога. Багато з них поїхали на війну, а ті, що залишились, допомагають побратимам тут.
Крім того, війна змушує переосмислити український футбол. Ми розуміємо, що він був роздутий до неможливості в плані кадрів і фінансів. І зараз, щоб узагалі зберегти цей спорт, ми повинні затягнути пояси. Українському професійному футболу в найближчому майбутньому буде дуже складно. Та йому й не було легко останні кілька років – затримували зарплати, зникали клуби… Поза тим, я зараз дуже щиро повірив у наш футбол: він не помре, бо має величезний потенціал і резерв. Молодих футболістів зараз не менше, ніж у 90-ті. Якщо докласти зусиль до їхнього виховання, ми будемо здивовані тим, як багато в нас талановитої молоді.
– А як щодо спортивної журналістики? Чи має вона шанси вижити й розвинутись за такої скрутної ситуації у спорті?
– Це як із металургійними заводами: якщо їх зупинити і вони кілька днів не попрацюють, далі вже не буде сенсу їх запускати – надто дорого. Безперечно, ми багато втрачаємо й усі працюють у мінус, але, якщо ми зараз опустимо руки, відновити все буде дуже складно. Тому наша програма далі виходить в ефір щотижня, розповідає про те, що відбулося, й намагається дати подіям об’єктивну й чесну оцінку.
– Останнім часом ви багато говорите в ефірі про проблеми…
– Так, на жаль, у програмі стало дуже мало футболу – говорити доводиться про скандали, а не про саму гру. Та якщо український футбол розвиватиметься, якщо ми подолаємо корупцію, якою він заражений, і спробуємо скерувати його в правильному напрямку, то програма теж зміниться – акцентуватимемо на інших речах.
– Що головне у програмі "ПроФутбол" – діалоги між ведучими й експертами у студії чи журналістські сюжети?
– Завдяки добрій роботі редакторської групи та журналістів нам удається зберегти баланс між насиченими ексклюзивними матеріалами та динамічною розмовою в студії.
– Навчитись телевізійного мислення – одне з найважчих завдань для молодого журналіста, особливо якщо раніше він працював переважно з текстом. Саме так було у вашому випадку – ви прийшли на телебачення з газети. Як удалось адаптуватись?
– У 2005-му році мені пощастило познайомитись із легендарним спортивним режисером-документалістом Сергієм Долбіловим – автором фільмів про братів Кличків, Андрія Шевченка, Олега Блохіна, Олександра Волкова та інших видатних спортсменів. Сергій змінив моє ставлення до відео як робочого матеріалу на телебаченні. Якщо раніше мені здавалось, що відео має підсилювати текст, то він пояснив, що навпаки – текст повинен підсилювати відео, бо саме воно є головним на телебаченні.
– Деякі колеги, з якими ви працювали на "Інтері", Першому національному, "Мегаспорті" та "2+2", вже виїхали з України. Ви не шкодуєте, що не спробували продовжити кар’єру десь у країні, де футбол більше цікавить телеглядачів?
– Я просто більше люблю український футбол. Завжди легко знаходив спільну мову з нашими тренерами й футболістами. Мені цікаво їздити навіть на чемпіонат області. Нещодавно був на фіналі Кубку аматорів – там живий футбол із живими емоціями. І я його люблю – від дитячого, юнацького, аматорського до Першої ліги і Прем’єр-ліги.
– Молоді люди, які мріють бути футбольними коментаторами, рівняються на вас, Дмитра Джулая і Віктора Вацка. А хто був взірцем у професії для вас?
– Передусім польські коментатори. Я жив із батьком під Львовом. Він поставив дециметрову антену, тому що радянське телебачення тоді не показувало матчів єврокубків чи європейських чемпіонатів, а поляки показували. Фінали кубку європейських чемпіонів я пам’ятаю з 1985 року. Й польську мову розумів.
Радянська школа коментаторства має більше від акторства, ніж від журналістики. Футбол коментували люди з театральною освітою, які працювали дикторами на телебаченні. Зараз це роблять журналісти, бо робота в прямому ефірі передбачає вміння імпровізувати, а не тільки грати за написаним сценарієм. Коте Махарадзе і Микола Озеров були блискучими акторами. Певною мірою мені був симпатичний Володимир Маслаченко. З українських подобались Валентин Щербачов і Олексій Семененко, тогочасні мегазірки.
– Ви вже встигли стати наставником для групи молодих журналістів. Наскільки виріс професійний рівень вашої команди за час вашої роботи в команді програми "ПроФутбол"?
– Я прийняв пропозицію вести «ПроФутбол» тільки після того, як познайомився з колективом і зрозумів, наскільки він класний, сильний, щирий і живий і як із цими людьми комфортно працювати. Мені це дуже сподобалось. Із молодими працювати було легко. Кожен уже мав певний багаж – усі вони випускники журфаку чи філфаку, мали достатній рівень знань і мови, щоб працювати на телебаченні й бути коментаторами. Їм просто треба було розповісти, що вони можуть це зробити, для цього не потрібні титанічні зусилля, просто треба слухати поради й намагатися втілити їх у життя. І вони це зробили. Треба приходити, пропонувати, доводити, пробиватись. Якщо немає впевненості, не буде й просування вперед.
– Ви не прихильник конкурсу коментаторів?
– Не прихильник. Якщо ми проводимо конкурс футбольних коментаторів, треба проводити конкурси лікарів, інженерів, будівельників…
– Ставши ведучим програми, ви майже припинили коментувати матчі. Чи не маєте охоти повернутись за пульт коментатора?
– Щиро кажучи, я більше люблю коментувати матчі, ніж вести програму. Робота коментатора більш жива й непередбачувана: заходячи на матч, ти не знаєш, чим він закінчиться. А ведучий програми все-таки перебуває в певних рамках сценарію та дотримується плану.
– Після багатьох років у професії люди часто втрачають мотивацію. Чи було таке з вами, й завдяки чому ви далі працюєте й розвиваєтесь?
– Не можу сказати, що я коли-небудь розчаровувався у професії. Але був час, коли все у спортивній журналістиці видавалось мені надто дріб’язковим. Але я робив те, що мені було цікавим, і це дозволило не розклеїтись. Якби не було "ПроФутболу", напевне, я б уже не працював спортивним журналістом.
Тарас Малий, для КУРСу
