– Ми говоримо з тобою після недавньої біди в Парижі, а тобі скоро туди їхати на роботу… Що про це думаєш?
Мені досі в це важко повірити. Біль, обурення, співпереживання. Немає нічого страшнішого за втрату людського життя, а надто в умовах миру. Франція підтримує Україну в тій біді, в якій ми опинилися, тепер наша черга підтримати їх. Кому як не нам після року перебування в умовах терористичної агресії зрозумілий весь цей біль від загибелі мирних громадян. Мусимо зробити все для того, аби зупинити терористичних недолюдків. Між нашими країнами і так дуже багато спільного. Дуже не хочеться, аби в цей ряд спільностей ставала ще й смерть невинних людей.
– І в той же час чую реакцію, мовляв, в АТО більше загинуло, а ви про французів. Як би ти це прокоментувала?
В день паризьких терактів у нас на Сході загинули п’ятеро хлопців, я знаю про це, і не можна людські втрати міряти статистикою, бо кожне втрачене життя – це невимовна втрата, і не співчувати іншим, бо погано тобі, – це ідіотизм, як на мене. Навіть не так: це десь близько з тими завиваннями про "ой, а чого це ви помагаєте дітям-сиротам, оно скільки є пенсіонерів-інвалідів". Розумієш, про що я. Тим паче, коли йдеться і тут, і там про жертви тероризму. Не можна все міряти лише своєю сорочкою, якщо сподіваєшся на співучасть інших.
– Як ти думаєш, така тотальна дегуманізація Росії, наскільки вона остаточна? Це ж уже на рівні історичного феномену. Гітлер починає курити в порівнянні. Чи я перебільшую?
Звісно ж, ні. Останній раз гуманізації – найяскравіший – був на початку ХХ століття від Дягілева до Блока, наступний був у 60-их – фізики і лірики, пройде ще якийсь десяток років – побачимо наступний "всплєск". Ну, це якщо Росія залишиться як така. Росія – це взагалі такі джунглі зі своїми банановими деревами, де час від часу на гілках визріває щось, що має право називатися плодами світової культури, від Мандельштама до Пастернака. Потім, правда, джунглі приходять в буйство і Мандельштама розстрілюють, а Сахарова відправляють в заслання. Питання: через скільки часу ці джунглі заспокояться. В історичній перспективі. І знову-таки, чи залишаться ці джунглі взагалі. Бо піддостали. (Зараз оно джунглі доїдають Макаревіча, Ахіджакову та ще кількох сміливців, що були чогось варті і не боялися голосно говорити щось не за лекалом).
– Днями ти їдеш до Франції працювати першим секретарем посольства України по культурі. Ти могла би декларувати зараз свою програму і плани?
Плани: працювати. Це перше. Зробити так, щоб у Франції на нас дивилися не лише як на дивовижний куточок екс-СССРу. Зробити так, щоб там не забували, що у нас війна і ця війна з Росією, де Росія робить все для того, аби показати, що то ми самі з собою розібратися не можемо.
Зараз не той час, коли можна було би цікаво поговорити винятково про культуру, а не про соціокультуру. Для нас зараз культура є соціальною, а в сучасній гібридній війні є ще й зброєю. Мабуть, хотілося би про це забути й розважати лише про прекрасне, але, на жаль, щодня в нас вбивають людей. Гинуть наші солдати. Тому тут справа не так у програмі, як у щоденній роботі. А в ній треба йти крок за кроком. Акцент буду ставити на персоналіях і подіях, що об’єднують Україну та Францію. Їх вистачає як в історичній, так і в сучасній перспективі. Башкірцева, Грищенко, Архипенко, Делоне, Яблонська (котра Софія). Це з історичних постатей. Із сучасного – виставки українських художників мусять проходити у французьких галереях із французькими кураторами. Ми мусимо вийти за рамки "междусобійчика", коли культурні центри працюють лише для діаспори. Ми мусимо працювати разом із діаспорою, аби пояснити європейцям, що наша і їхня культура – це велика спільна територія. А щодо планів і проектів – то бачу сенс висвітлювати те, що вдається реалізовувати. Певно, вестиму блог на якомусь із наших ресурсів.
– Наскільки я знаю, в Парижі існує Український культурний центр. Люди, які там рулять, рулили ще при Януковичу. Як думаєш з ними співрацювати? Чи вдасться уберегтися від шароварних впливів? Наскільки у тебе потужний карт-бланш?
Ми зараз вдруге знаходимося у фокусі всього світу. Вперше це було після Помаранчевої революції, вдруге після Майдану. Якщо ми втратимо свій шанс, то назавжди лишимося в уявленні інших ідіотами, що допускають смерті своїх солдатів і мирних жителів. Якщо б я не вірила, що у Франції для нас щось можна зробити, я б не поїхала до Парижа, а вкотре поїхала б із гастролями в АТО. (Хоча, до речі, поїздка до Парижа не скасовує таких гастролей у майбутньому). А в нас при всіх міністерствах і відомствах знайдуться люди, що працювали ще за царя Гороха – за Совків тобто. Це нічого не значить. Ті, хто хочуть працювати, роблять це за будь-якої влади. Ті, хто не хочуть, мусять бути звільненими. Справа тут не в карт-бланші, а в бажанні працювати і розуміти, що це не просто поїздочка потусити в Париж, а спроба бодай чимось допомогти – як би це високопарно не звучало – своїй країні. Очевидно, що вона вже міняється після революції. Цю динаміку змін слід коригувати в потрібному руслі. Це, здається, одна з головних ідей Майдану: хочеш робити щось – супер, не хочеш – напрямок куди піти знаєш. Це треба імплементувати всюди. Тут питання не люстрації, а бажання працювати. Це вже інша Україна. Не 2013-го. Це Україна, яку нам слід будувати. Якщо ми не справимося з такою побудовою нової країни, всі ті, хто загинув, – загинули даремно. А цього допустити не можна.
– Я спостерігав певний негатив стосовно твого призначення. Як ти реагувала і як би ти прокоментувала цей негатив?
Прекрасно. Було б дивно, якби не було негативу. Тоді б я точно була страшенно засмучена (сміється). Це просто значить, що в нашій країні щось починає змінюватися. Хай критикують призначення чиновників, критикують мене – це тільки радує. Значно гірше, коли призначають нікому невідомих сірих дядь і тьоть, – і всім це байдуже. Негатив – це значно краще за байдужість.
– Цей світ, особливо в Україні, дуже чоловічий. Як тобі як жінці це взагалі, що в цьому є доброго, а що комічного?
Ця презумпція "тупої білявки" – чудовий плацдарм для тролінгу. Всі розумні жінки давно це зрозуміли і чудово користуються ресурсом чужої "вищості". Нема нічого веселішого на якому-небудь ток-шоу з напищеними дядьками в костюмах приходити такою собі дєвочкою-на-каблах, коли ці старі сексисти тягнуться тобі цілувати ручки і казати щось типу "ну-ну, всьо буде добре", а ти їм вивалюєш щось таке, від чого вони впадають в повний ступор імені "нє ждалі". Той, хто вважає супротивника слабаком, завідомо програє. Пихатим фалоцентристам не варто про це забувати. Мені моя стать ніколи не заважала. Але реально смішить, коли бідолашкам нічого більше мені інкримінувати, крім стародавньої фотосесії в "Плейбої".
– Ну, але ж є класні чоловіки? Які вони або якими мали би бути, з твоєї точки зору? Що не прощається?
Та, звісно, є! Он які в мене два куми – мужні, самостійні, творчі, люблять своїх жінок не як ляльок, а як рівноцінних партнерів. Таких в нас теж вистачає, слава Богу. Мені взагалі здається, що в нас маскулінність після Майдану вийшла з кризи. Чоловіки якось по-новому себе усвідомили як силу. Лиця, що я зустріла в АТО, – це просто якийсь постер у пам'яті на все життя. По вулицях такі в нас чогось вкрай рідко ходять. Якась особлива графічність додається в риси чи що. Магічна річ.
– Ти була на фронті. Як людей міняє, як це словами описати ті переміни, які ти бачила в хлопах?
Люди стають суворішими. Але й відкривають в собі нові ресурси. Війна змінює людей безповоротно. Треба або читати лише Гомера, або дивитися радянське кіно про війну, щоб оспівувати виключний героїзм. Але якщо почитати бодай Ремарка, подивитися кіно про пост-В'єтнам чи просто поговорити з тими нашими, хто більше не на фронті, очевидною стає інша зміна: травматична.
Людина, що бачила смерть товаришів в лице, ніколи не буде тією ж. Дуже багато хлопців після війни просто не можуть знайти себе в колишньому житті. Не вживаються зі своїми жінками. Людина, що не воювала, не може зрозуміти ту, що знає смерть в лице. Це велика проблема, вирішувати її треба комплексно. Я знаю молодих ветеранів, які проходять реабілітацію з військовими психологами. (Навіть психолог мусить бути не "цивільним", щоб йому довіряли). Ми ще самі не знаємо, як цей жах всіх нас поміняє. Хто не знає війни, пише про героїзм. Хто знає її, воліє краще мовчати.
– Наскільки для суспільства є небезпечним поствоєнний синдром і чи можна очікувати культурного бунту?
Не знаю про культурний бунт, а соціальний точно назріває. Недавно брала участь в експерименті – спробувала годину пересуватися центром Києва на інвалідному візку. Це тупо неможливо. Місто не пристосоване для життя людей із особливими потребами. А це ми поки їх не бачимо – інвалідів звикли "ховати" для зручності пересічних очей. От тільки після АТО їх стане в десятки разів більше – і то молодших, активніших, агресивніших.
Ми зараз мусимо зробити все, аби інтегрувати в суспільство людей, що віддали нам найдорожче. І головне – не сприяти розвиткові віктимності. А це створення нових вакансій і бодай дотримання того законодавства, яке є, – щодо працевлаштування інвалідів. Зазвичай ці прийоми на роботу лише фальшують – за винятком корпорацій з іноземним менеджментом штибу "Ашану" – у нас практикуються підставні інваліди на службі. Просто береться чиясь трудова книжка і робиться запис для "відчепись". Нещодавно спілкувалася з кількома ГО, що допомагають людям з особливими потребами. Приміром, ГО "Вір в Україну" 4-го грудня влаштовує ярмарок вакансій для людей з вадами. Закликають роботодавців виставляти пропозиції. Побачимо, скільки їх зголоситься… Це ж також мала бути справа Майдану – підвищення цього загального гуманістично-цивілізаційного рівня, правда?
– На чому базується твоя надія?
Сontra spem spero, як писала класик, хочеш жити – мусиш якось вживатися із цим найпідступнішим із демонів нашої свідомості – з надією.
– Прекрасно про демона. Про культурний вибух… Попадалися на очі якісь мистецькі прояви, інспіровані війною?
Так. Ті малі ініціативи, що виникають у звільнених містах, дуже сильно тішать. Маю на увазі креативні простори, де проходять читання, вчать малювати, пишуть музику тощо. Це "Вільна хата" в Краматорську, "Теплиця" у Слов'янську, "Майстерня" в Артемівську.
Дуже проукраїнські і з якимось таким духом, який тобі може бути знайомим хіба з початку 90-их у Франківську. Їх мало, але їм варто помагати максимально. Є ще всілякий такий дивний ф’южн, як у Даші Марченко, що виклала лице Путіна з донбаських гільз.
Фото Цензор
Є ікони на ящиках від патронів – такий наїв від самих солдатів, що його виніс в люди Олаф Клеменсен.
Фото platfor.ma
Отаке ще є. Коротше, цитуючи мого улюбленого фон Бісмарка, нема відходів, є ресурси. Думаю, ставатиме усе більше творів, варто війні "утрястися" в наших головах. Ймовірно, наші Гемінгвеї й Ремарки зараз десь коло передової і ще не підозрюють навіть, хто вони. А, так – ще є просто геніальні фотопроекти. Від Дандюка до Білака. Не просто репортажка з АТО, а щось художнє й глибоке.
– Коли дізнались про твою роботу у Франції, чи почали просити про виклики на концерти і тому подібне? Як реагуєш?
Це невідворотна частина – купа проектів, які треба в першу чергу реалізувати, на думку їх авторів. Це нормально. Краще хай буде з чого вибирати. Для цього вибору, втім, існуватиме загальна процедура – планую на сайті культурного центру запровадити форму подачі. Відтак експертна рада визначатиме, що варте і коли й куди його везти. Незалежними експертами тут виступатимуть люди, що добре петрають і – головне – успішно реалізують себе як менеджери сучасного мистецтва. У візуальному – Павло Гудімов, в музиці й театрі – Олег Соснов, в кіно – Андрій Алфьоров тощо.
– Щось пишеш? Що? І що буде з групою Qarpa?
Так, зараз пишу казку про Білок, видам її, ймовірніше за все, в новому видавництві "Чорні Вівці", дочірньому проекті "Meridian Czernowitz". Бо "Meridian" вже більш як рік боргую детектив про Майдан, АТО та рутинні соплі імені кохання-і-зради. Поки воно мені в голові не всілося, писати таке надто важко. І не зовсім почуваю себе в праві. Волонтерство і кілька поїздок туди справу не поміняли. Таку книгу може написати тільки той, хто або сам воював, або, як журналістка Іра Баглай, знімав бойові дії в моменти найнебезпечніших "замісів". Тому я, озброївшись словами очевидців, зведу до мінімуму те, за що емпірично не можу відповідати. Якась я отака людина-дуер: що відчуто і зроблено, можу викласти чесно, а щось довигадувати, припускати, коли йдеться про такі ще геть живі речі, як наша війна, – просто відчуваю – не маю права.
З гуртом все буде гаразд. Я ж не кораблем пливу в Новий Світ сто років тому. Тут курсують літаки, всього 3 години. Я збираюся активно приїздити сюди. Тут мій дім, я без своїх друзів і сучасної України – це вже не я.
Розмовляв Іван Красник
