неділя, 21 квітня

Поезія і поети в час війни – публічна дискусія

В рамках міжнародного поетичного туру MERIDIAN CZERNOWITZ у Прикарпатському національному університеті відбулася публічна дискусія на тему "Культура і політика". Її учасниками стали відомі письменники і журналісти Ігор Померанцев, Борис Херсонський, Катерина Бабкіна та Андрій Любка, а також викладачі й студенти факультету журналістики ПНУ. Пропонуємо читачам фрагменти розмови про відповідальність інтелектуалів у час війни.
Зображення 1 / 3 Використовуйте клавіші для перегляду

Ігор Померанцев: Я згадав рядки відомого московського поета Бориса Пастернака:

"Напрасно в дни великого совета,
Где высшей страсти отданы места,
Оставлена вакансия поэта:
Она опасна, если не пуста
".

Ми будемо обговорювати цю тему. Що це за вакансія поета у сучасному світі, у сучасній політиці? Це запитання дуже актуальне. Що робити з цією вакансією у країні, де йде війна, де сталася інтервенція?

 

 

Катерина Бабкіна: Перша моя ремарка буде про поета. Всі розуміють, що ці речі не вибирають, як професію. Це просто в тебе є. Тобі зверху це видали і ти собі даєш з цим раду.

А щодо ролі поетів в час війни – вона завжди була вагома. Важко визначити, чи це добре, чи зле. Але добре сформульовані думки, емоційно підібрані слова, ритмізовані тексти мають змогу стимулювати людей, збурювати емоції відповідно до ситуації, додавати хоробрості чи рішучості, додавати особливих рис, які читачі можуть в собі знайти без підґрунтя. Як музика має властивість впливати на поведінкові прояви людини, так само і з поетичним словом. Так повелося, що по наш бік тексту говорять, а по інший бік – ті, хто його читає, приймають це. Слово, яке апелює напряму до емоцій, минаючи первинні рівні, має здатність змушувати людей думати. Хотілось би, щоб це відбувалось у правильному руслі.

Починаючи від часів давньої Греції, в кожній армії був свій "полковий поет" – чувак, який виходив перед боєм і читав вірші, котрі спонукали людей померти з гідністю, але виконати свій обов’язок. Мені здається, що поети в час війни в більшій чи меншій мірі переймають на себе цю роль не тому, що мусять, а тому, що їх так само щось болить і вони пишуть про те, що думають.

 

Борис Херсонський: "Вакансія" поета означає, що це офіційна посада. Це "придворний" поет. Насправді "придворних" було раніше скільки завгодно, а реальних – одиниці. Тому ця "вакансія" небезпечна. Для кого вона небезпечна? Пастернак вважав, що вона небезпечна для держави. Виявилось, що вона небезпечна для того, хто хоче її отримати. До тих реальних поетів ця небезпека дотягнулась. Так, Осип Мандельштам помер в таборі в 1938 році. Анна Ахматова потрапила під "змову мовчання" – відома постанова ЦК КПРС у 1946 році, після якої Ахматова надовго замовкла. До Пастернака черга дійшла в 1956 році після публікації роману "Доктор Живаго". Марина Цвєтаєва повісилась у 1941 році в будинку в Єлабузі (Росія), де працювала прислугою для "придворних" письменників. Ось така була в ті часи роль провінційного національного письменника.

Наскільки це було огидно! На відміну від звичайного номенклатурного працівника, це мала бути подвійна зрада. По-перше, ти зраджуєш себе. По-друге, ти зраджуєш свій народ, прикидаючись, що висловлюєш його волю. Ось ці відносини між політикою і культурою, в яких моє покоління виховувалось значну частину життя. На щастя, молоде покоління не зрозуміє повністю, що це таке було. Та й не треба! Цього досвіду лицемірства не повинно бути в житті людини.

 

Андрій Любка: Поет, поезія – це щось таке додаткове. Коли хтось каже, що поет – це добре, я завжди уявляю собі ситуацію, коли в тебе є дівчина і ти приходиш знайомитись з її батьками, просити її руку. Батьки питають "Чим ти займаєшся?" А ти кажеш "Я поет!" 95 відсотків, що вони не дозволять. Так само із віршами у часи війни і часи політичної ангажованості.

Поезію просто так не додаси. Скажімо, на Майдані було кілька акцій, коли по колу люди читали вірші, але насправді все зводилось до простого стояння, буття там. І тоді, як мені здається, поезія відходила на другий план, бо найголовнішою місією було проявити свою громадянську позицію. Як кажуть, що у літаку, який падає, немає атеїстів, так, можливо, і в ситуації граничної небезпеки, яка межує зі смертю, кожен якоюсь мірою стає поетом. Тобто, якщо ти щодня мав би можливість померти, то твоє відчуття минущості і марноти марнот спонукало би думати якимись афористичними віршами. Але найважче розмежувати – не пустити політику у вірші, у літературу. Поет "меншає" у контакті із буденною політикою. Тому це різні речі.

 

Ігор Померанцев: Наступна тема – ретроспектива: як поводили себе діячі культури, письменники, філософи, художники у ХХ столітті, коли йшлося про політику та оцінку дійсності і реальності.

В Оксфорді був елітарний клуб молодих інтелектуалів. Ці студенти будуть прем’єр-міністрами, міністрами, від них залежатиме життя всього Королівства. Тож, 1933 рік (коли Гітлер прийшов до влади), молоді інтелектуали збираються в Оксфорді, і вони розмовляють про політику. Вони голосують. Вони приходять до висновку: "Наш клуб і наш коледж ні за яких обставин у випадку війни не буде воювати за короля і нашу країну". Тоді ж Черчіль, серйозний політик і претендент на лідерство в країні, назвав це рішення підлим, малодушним і безсоромним. Політик Черчіль виявився більш тверезим інтелектуалом, ніж ця сама молода еліта.

Таких прикладів є багато. Письменник, який артикулює свої погляди та висловлюється, знаходиться в зоні ризику. Якийсь розумник через 60 років буде нас згадувати, якщо не забуде, що ми говорили з приводу поточних подій, політики. Ви відчуваєте відповідальність, зону ризику? Чимало письменників, діячів культури у ХХ столітті помилялись. Вони стали на сторону чи червоних, чи коричневих.

 

Катерина Бабкіна: Як журналіст, я останнім часом переживаю все більше і більше складних моментів з тим, як впродовж останніх півроку російські та українські діячі культури висловлюються про події, котрі в Україні мають місце. Якісь і з них, котрі і справді були на рівні ідолів, котрі робили божевільні фільми і писали шалено добрі тексти, здавались мені геніальними акторами, з якими я робила абсолютно неземні і насичені інтерв’ю, на чиї твори я писала рецензії, вони раптом починають видавати повний bullshit в підтримку Путіна і всіх цих жахливих речей. І не дуже зрозуміло по цей бік, коли ти відступаєш з вакансії поета на вакансію споживача культурного продукту. Я засуджую цих людей. Але мені не зрозуміло, як з цим жити і давати собі раду, бо культурний продукт, який вони створили, виявився гіршим, але менш вагомим не став. Вони виявились такими мудаками! І що ти будеш з цим робити? Це все, напевно, потім розсудить час. Як споживач культурного продукту і тим більше як журналіст я завжди намагаюсь відмежовувати продукт від особистості автора, режисера, драматурга, артиста. Інша справа, коли цей художній продукт є інструментом агітації, пропаганди. Тоді стає дійсно страшно. Адже це слово, підтверджене художньою цінністю, має значно більшу вагу та силу.

Чи я особисто відчуваю відповідальність за ці речі? Напевно, ні. Я говорю про ту ідеальну ситуацію, коли  людина не є купленою чи заляканою, бо і таке має місце. Ми всі знаємо багато прикладів, коли люди змушені були підтримувати партію, тому що їх "поламали" всередині, бо вони боялись смерті або за безпеку своїх родин. Ну, і люди бувають слабкі. Це не виправдання, але це зрозуміло і прийнятно. Я уособлюю той щасливий випадок, коли мені ніхто не погрожує. Тому речі, про які я пишу, які артикулюю, дійсно мені "болять". Це моє щире розуміння, і я маю право його висловлювати. Я намагаюсь це робити, уникаючи виявів ненависті. Що важливо і надважливо в такій ситуації – це не почати нікого ненавидіти, не транслювати цю ненависть далі, бо в критичних історичних і соціальних моментах її забагато. В мене є лише цей особливий пунктик – не вирощувати в собі ненависть, не носити її в собі і не транслювати далі. 

 

Ігор Померанцев: Нагадаю, що Борис Херсонський не просто поет, а професор психіатрії. Я визнаю, що психіатри 20-30-х років були більш логічні, ніж поети. Фрейд підтримав Першу світову війну як австрійський патріот, але за два місяці змінив точку зору. Я думаю, що дуже чиста, розумна позиція була у Карла Густава Юнга. Він дав психіатричні діагнози Гітлеру, Мусоліні і Сталіну.

 

Борис Херсонський: Мені важко залишатись осторонь і спостерігати за тим, що незабаром станеться. Мені здається, що це матиме відношення до мого фаху. Але ми нічого зробити не можемо. Нема таких медикаментів, які можуть повернути розум політику.

Якщо ми будемо відповідати на відношення культури і політики, поезії і політики, то я би сказав так: доля та завдання поета – навчитись підтримувати народ і країну, але практично ніколи не підтримувати владу. По-моєму, влада огидна. Якщо ти зачаровуєшся на якусь мить владою, то це означає, що або ти загинув, або ти приречений на розчарування. Я одного разу потрапив під зачарування влади. Це було в 2004 році. Я думаю, що багато хто був зачарований першим Майданом. І буквально перші місяці після початку нової влади я відчув, що щось тут не так. А потім подумав – на що я сподівався? Де взяти інших людей? Ми всі були виховані в певних рамках. При цьому довіряй, але перевіряй. Ми можемо довіряти владі, але не повинні зливатись з нею. Особливо це стосується журналістів. 

 

Андрій Любка: Я зупинюсь на тезі, що письменники часто є ідіотами. Розповім про себе. Тут 100-відсоткове влучання. Я знову згадую Майдан, Київ, 10 грудня, ми сидимо та розмовляємо з Сашком Бойченком і Юрком Андруховичем. Я кажу: "Хлопці, ви залишайтеся, а я йду додому, я буду спати вдома, тому що сьогодні прилетіла Кетрін Ештон. Штурму бути не може. Вона живе в готелі з вікнами на майдан. Вона – верховний комісар зовнішніх справ Євросоюзу. Тут це неможливо!" Вони скептично на це подивилися, а я пішов. Прийшов додому і думаю – знаючи Бойченка і Андруховича, вони ж будуть мені зараз дзвонити, це ж люди веселі. Я вирішив вимкнути телефон. Прокидаюся я зранку 11 грудня, вмикаю телефон, а там – град смс-ок "Вам дзвонили…" Олександр Бойченко, Юрій Андрухович. Вони дзвонили через те, що на Майдані був перший штурм. Мені здається, що кожен може сам себе логічно переконати або зробити хибний висновок і показати свою справжню ідіотську сутність.

Якщо згадати 30-ті роки і "великі чистки", коли майже все, що було в українській літературі, було знищено, вбито, розстріляно, то, мабуть, таки література чимось небезпечна. Мабуть, сенси, сформульовані мовою правильно, чимось загрожують політиці, владі, режимам і т.д.

Я ніяк не міг зрозуміти, чому в 1985 році вбили Стуса. Я вже через два роки народився, і ці часи для мене уявляються нормальними, вже навіть не радянськими. У складні моменти я собі згадую його слова "Терпи, терпи – терпець тебе шліфує, сталить твій дух – тож і терпи, терпи". Здається, що тут нема політики. "Терпи, терпи…" – так можна про будь-що сказати, але після таких слів починаєш по-іншому себе відчувати. Тому слова небезпечні. Аби не стати ідіотом і не сказати щось ідіотське – найкраще мовчати.

 

Ігор Померанцев: Наступна тема не має прямого відношення до культури і політики – про інфантильну свідомість тих, хто думає про улюблених художників та поетів.

Інфантильна людина, якщо любить поета, то хоче, щоб він був високим, красивим, блакитнооким, розумним, а ще моралістом та героєм. Твереза людина знає, що любить поета за його книги, за вірші, а не за те, яка він людина. Людина може бути нестерпною, що часто трапляється з поетами. Я думаю, що кожен повинен розуміти, що є дар, а є дарувальник. І поки це силове поле "дарувальник – дар – обдарований" працює, доти поет залишається поетом. Як тільки поет виходить за межі власного дару, він перетворюється в звичайну людину і залишається з усіма своїми недоліками. Кажуть же "поет від Бога". Мені здається, що те, що "від Бога", і треба любити. Я для себе так вирішив, що треба бути перш за все самокритичним і знати своє скромне місце. Як ви для себе вирішуєте цю проблему і чи це проблема для вас?

 

Катерина Бабкіна: Перша частина відповіді – як споживача – глядача, читача. Мене в цьому плані дуже травмував, але і морально підкував в ранньому дитинстві Ганс Крістіан Андерсен як персонаж. В зовсім незрілому віці, приблизно у 8 років, я прочитала, що цей неземний чоловік, який написав "Снігову королеву", "Гидке каченя" та інші чарівні речі і неймовірні події – високоморальні, світлі, добре розказані, це був жахливий-жахливий тип, який ненавидів дітей, який впадав в істерику в їхній присутності, вони його боялися. Він ні з ким не міг знайти спільну мову – ні з друзями, які в нього все ще були за рахунок таланту, письма. Він не міг дати раду зі своєю родиною, він усіх проклинав, ненавидів, вважав, що цілий світ йому винен. Він ненавидів казки, які писав, бо вважав себе перспективним автором п’єс і романістом, мріяв грати на сцені. Він вважав, що це всесвітня змова, що його не допускають до театру. Хоча це було об'єктивно – він був жахливий, з поганою дикцією, і не годився для цього діла. З цього моменту я навчилась розмежовувати постать артиста і те, що він робить.

Мені дуже не подобається, коли в інтерв’ю мене запитують: "як ви навчилися писати?" чи "що спонукає це робити?" Нічого не спонукає, і мені здається, що цьому ніяк не вчаться. Це тобі просто видали зверху, і це в тебе є, як рука, вухо, змога дихати. Отак в тебе присутній ще один спосіб взаємодії зі світом. Він тобі органічний, ти не можеш його прибрати, і це так само, як навчитися жити зі своєю зовнішністю, своїм іменем та іншими речами, які не вибирають. Мені подобається, що в мене це є, але я не можу це поміняти, наприклад, на змогу винаходити нові способи здобуття органічної чистої енергії, що здається мені кориснішим. Але мені видали таке, воно в мене є, я його люблю і з ним живу, намагаюсь використовувати за призначенням.

 

Борис Херсонський: Ця проблема була сформульована давно:

"Пока не требует поэта
К священной жертве Аполлон,
В заботах суетного света
Он малодушно погружен;
Молчит его святая лира;
Душа вкушает хладный сон,
И меж детей ничтожных мира,
Быть может, всех ничтожней он" (вірш Олександра Пушкіна "Поет" – КУРС).

Це роздвоєння притаманно нам усім – подвійна ідентичність, деяке напруження між нашим життям. Ті хвилини, ті години, коли ми відчуваємо, що нами оволодіває деяка сила – внутрішнє примушування, яке ми не сприймаємо, як і щось чуже. Може, тому ми так ненавидимо зовнішнє примушування, що підкоряємось чомусь іншому.

І знову переходимо на питання політики і культури, влади і поетів, бо поет – людина підвладна. Але підвладна деякій іншій владі, яка конкурує з політичною. Я це так відчуваю. Я, між іншим, звичайне натхнення ототожнюю із контактом з божеством. Пастернак казав, що кожен вірш – результат участі Святого Духа. Я думаю, що людина може бути одержима чимось іншим, у тому числі й пристрастями. Це також внутрішнє примушування.

У якомусь сенсі поети – люди дуже щасливі, вони можуть переживати щось таке, що не можуть пережити інші. Але коли ми читаємо біографії поетів, ми бачимо, що частіше вони нещасні і розбивають собі чоло не лише владою, а й самими собою, адже внутрішня єдність – це щось неможливе для нас.

Я процитую один вірш, який, я сподіваюсь, ви не вивчали в школі. Я вивчав його майже 50 років тому, але досі пам’ятаю:

"Наша Армія Червона
Стереже свого кордона,
А в повітрі флот, —
Він і б’є, і сіє, й носить,
Він Республіку підносить
До нових висот!
До нових висот!"

Це те, що вважалось поезією, якою влада нас годувала. Це Павло Григорович Тичина. Одного разу я вивчив того вірша, і мене питає викладач української літератури, якого звали Володимир Ілліч. Я почав читати і почав реготати, бо не міг цього читати. Він мені поставив трійку, а я з ним сперечався: "За що? Я ж це знаю!" А він каже: "Знати – це одне, але потрібне правильне відношення". Цього в мене не було. Через день він приніс мені ранню збірку Тичини і сказав: "Почитайте! Тичина був гарний поет, але більшовики його скалічили". Щоб сказати це учню 7-го класу, потрібно мати мужність, і той Володимир Ілліч мужність мав. Я прочитав ту збірку і переклав деякі ранні вірші Тичини, панахидні співи російською мовою. Ось це найгірше, що може зробити зовнішнє примушування для поета – перетворити з юнака, який пише, як французький лірик на початку ХХ сторіччя, на номенклатурну фігуру – на "вакансію".

 

Андрій Любка: Мушу погодитись з тезою, що більшість поетів і письменників не лише ідіоти, а й мерзотники. І потрібно розрізняти між тим, ЩО людина пише і ЯКА вона, як автор, яка в житті. Ця двозначність присутня всюди.

Я згадував про Стуса. І він для мене був і є іконою стійкості та справжнього діяльного патріотизму. Стус, який завжди йшов у відкритий бій, ніколи не йшов на компроміс. Через це й помер. З іншого боку, якщо подивитись на нього як на людину – що він зробив зі своєю сім’єю? Це ж насправді бездушний мерзотник. Що він зробив зі своєю дружиною? Вона його триста тисяч разів просила: "Досить писати ці твої листи! У тебе є син!" А він далі і далі йшов в цю велику боротьбу. От виріс у нього син – Дмитро Стус, який підтримав Януковича. Ось наслідок. З одного боку, це найгеніальніший, можливо, після Тичини поет української літератури нового століття. А з іншого боку, якщо по-людськи дивитись, на які страждання він прирік свою сім'ю і через що довелося пройти його дружині і сину, то його позиція не виглядає так чисто і прекрасно. Тому краще розмежовувати написане і те, ким ця людина є.

 

Запитання з залу: Під час перших років незалежності багато поетів та письменників були народними депутатами, і ми маємо завдяки їм сьогодні те, що маємо. І зараз бачимо по телевізору, що деякі наші бійці мають поетичний дар і виконують свої вірші в буремних обставинах у час війни. Як провести паралелі між тими поетами, які були народними депутатими, за яких ми незалежності не здобули, і цими поетами, які зараз борються на сході України?

 

Катерина Бабкіна: Поет – це не є виключна ідентичність жодної людини. Ідентичностей в кожної людини є багато. Поет одночасно може бути багатодітою мамою, льотчиком-винищувачем, народним депутатом, тим, хто варить мило, чи ілюстратором, чи музикантом, чи прибиральником. Дуже багато людей зараз зі зброєю на сході України, і в сумі всі вони роблять одну велику справу, але насправді кожен там зі своїми різними мотивами. Я знаю людей, які знаходяться там тому, що вважають, що Україна має відібрати в Росії право набуття статусу центру світового православ'я, а Росію потрібно знищити. От з такою думкою вони там. Вони не захищають там свої кордони.

Щодо поетів, які були народними депутатами. Народний депутат – це не є лайка. В ідеальному світі – це посада, яку людина здобуває, щоб щось змінити. Чи ви не припускаєте, що частина з них потрапили туди, щоби дійсно щось змінити на краще? Що в них вийшло? Не в усіх нас виходить те, що ми хочемо. Ми не знаємо їхніх мотивів. Ми насправді мало про них знаємо, і проводити чи не проводити якісь паралелі немає сенсу.

 

Ігор Померанцев: Ситуація не захоплююча. Є ще контекст, наприклад, історико-культурний. В 30-х роках з'явилась така ідеологія, яка називалась негритюд. Це ідеологія негритянської самосвідомості. Придумали цю ідеологію першокласні франкомовні поети негритянського походження. В них були величезні плани, і в основі цієї ідеології були переваги чорної раси над білою, оскільки темношкірі вважалися носіями ритму, життя, енергії, майбутнього. Символами європейської цивілізації для них були механічні швейцарські годинники. Я веду до того, що в цих людей величезні амбіції. Видатний франкомовний поет Сігор в результаті став президентом африканської країни. Він правив 20 років, був соціалістом і перетворив цю країну в економічні руїни.Тобто участь діячів культури в політиці, у владі, в парламенті, як правило, є ознакою і методом країни другого-третього світу. Це біда. Але це переборна біда. Україна – молода країна. Вона подолає це. Те, про що я говорю, – не унікальна ситуація. Сумно, коли поети артикулюють те, що повинен сформулювати президент, прем’єр-міністр, міністри. Це є свідченням недорозвинутої політичної культури.

 

Борис Херсонський: Я би тільки додав, що ідеологія італійського фашизму частково виросла з італійського ж футуризму. Маніфест Марінетті був фундаментом для того, що було збудовано. Тому небезпечною може бути не лише "вакансія" поета, а і його присутність. А от в Україні, мені здається, такого нічого не було, бо поети потрапили до Верховної Ради випадково на хвилі змін. А потім дуже швиденько вони зникли звідусіль, і сьогодні ми бачимо там людей з іншим світоглядом та інтересами. Ми кажемо, що вони мають фінансові і політичні інтереси, які у політичній психології вважають дуже шкідливими напрямками, на жаль.   

 

(До дискусії долучилась відома українська письменниця Маріанна Кіяновська).

Маріанна Кіяновська: Мені ця розмова дуже не сподобалась. Якщо цю розмову читати глибше, на рівні підтекстів, вона була про дискредитацію поезії – поети не повинні йти в парламент, поети погано виховують дітей, поети все роблять погано. Але справа у тому, що поети – це астрономічні прилади. Ви не станете коштовною трубою, якою можна рогледіти далекі зорі, користуватися як молотком. Це просто інша функція. Абсолютно всі речі, які відбуваються в світі, спочатку стаються в поезії. 

Спочатку була теза, а потім почали говорити про нації, про національні країни, про те, що кожен народ має право на мову. Через 70 чи 80 років на карті Європи почали з’являтися країни з тією природою, що ми їх зараз знаємо як національні. Країни, які будувались навколо певної ідентичності.

Якщо говорити в контексті історії людей – всі люди повинні бути щасливими. Жінка така сама людина у своїй свідомості, своїм духом, як мужчина. Це все спочатку з’являється в поезії, в літературі. Не можна поетів порівнювати з журналістами, не можна їх ні з ким порівнювати.

Я теж погано виховала свою дитину. Вона два місяці провчилася в університеті і пішла. Бо я поет? Ні, не тому! Тому що в Львівському університеті є корупція. Я не хочу, щоб моя дитина вчилася в тому місці. Але це можна сказати тому, що я погана мама, або тому, що я поет?

Я хочу дуже твердо це підкреслити: поезія – це річ, яка періодично рятує світ. От був Майдан, от був Шевченко. Я роль поезії на Майдані бачу кардинально іншою. Я вважаю, що якби не ця вбудована в нашу свідомість, в наше мислення на рівні ідей, дата 200-річчя Шевченка, якби перед тим ми не почали його пригадувати, сам Майдан міг би бути прожитий зовсім інакше. Це трошки складніші речі. Вони не можуть бути прямолінійними.

Я це все сказала тому, що пишу вірші. Ніхто зараз не знає, якими є вірші, які пишуться саме зараз, але, можливо, вони змінять дуже багато через 100 років. Не через рік. Не через те, що якийсь поет пройде чи не пройде в парламент. А тому, що деякі речі, які говоряться, ніколи нікуди не зникають, вони завжди залишаються. І ми єдині люди, які вміють відчути те, що має бути сказане. Це поети. 

 

Андрій Любка: Це два дзеркальні різні погляди. Не всі ж мають думати однаково. Я, наприклад, стараюся дивитись на всі ці речі без пафосу і поменше вживати слово "поет", бо воно звучить дуже високо. Але у контексті політики я згадую фразу польської письменниці Масловської, яка сказала "У Франції – французи, в Англії – англійці, і тільки в Польщі – поляки". Тобто часом комусь щастить з добрими письменниками. Нам пощастило більше – у нас письменник був президентом (Віктор Янукович – КУРС). Які в нього гонорари були! Часом є класні поети, які приходять в політику і роблять щось добре, а в нас – що не подивишся, то Янукович, то директор інституту літератури Жулинський і т. д. 

 

Довідка:

Ігор Померанцев – поет, есеїст, правозахисник і журналіст. Виріс у Чернівцях, де отримав вищу філологічну освіту. Пише російською мовою та відносить себе до російського літературного поля. У 1976 році Ігоря Померанцева заарештували за розповсюдження забороненої в СРСР літератури. З 1978 він разом із родиною емігрував. Сьогодні Ігор Померанцев є громадянином Великої Британії. Працює в Празі в редакції "Радіо Свобода".

Борис Херсонський – російськомовний поет, есеїст, перекладач; за основною професією – клінічний психолог та психіатр. Уродженець Чернівців.

Катерина Бабкіна – українська письменниця (поет, прозаїк), сценарист та драматург, журналістка. Народилася в Івано-Франківську. Працює в журналі Esquire (Україна). Співпрацювала з виданнями Фокус, Бізнес, Le Monde, ART UKRAINE, є колумністом видань The Insider та ПЛАТФОРМА.

Андрій Любка –  український поет, перекладач та есеїст.

 

Записала Олена Бас

КОМЕНТУВАТИ