Власне самоозначення – "фотографоманомитець". Фотографія – на першому плані, оскільки зір домінує над іншими органами чуттів. Уважний до деталей і відтінків, передовсім відтінків смислу. Витончений естет – бездоганне чуття мови. Улюбленець містян за вміння творити міфи, перетворювати персон на персонажів і навпаки: його історії про Парфьона та "Пана Дайте пару копійок" вже стали сучасною міською історією.
15 серпня Ростиславу Шпуку виповнилося п’ятдесят.
"Ростик – надзвичайно душевна людина і несамовитий фотограф. Окрім того, він оригінальний мислитель, текстотворець і словесний еквілібрист. Якщо колись напишуть підручник про "мовні ігри" в літературі, тексти Шпука там розглядатися в якості класичних прикладів", – відгукнувся про товариша у його ювілей літературознавець Андрій Бондар.
20 правил життя від Ростислава Шпука, які ми старанно реконструювали з його блогів та інтерв’ю:
Шпук – з німецької "привид". Тобто привід – по-нашому. Той, що запускає двигуни внутрішнього самовозгорання.
Якщо ти не інвалід – звинувачувати природу в тому, як ти виглядаєш, можна максимум до 25 років. Далі – тільки себе: твій вигляд – результат роботи над собою, результат того, наскільки ти зрозумів процеси у собі та навколо і скерував їх.
Бути людиною – це потішно, хоча багато хто відмовляється від "людськості", вподоблюючись до споруди – мабуть, в силу проблем з почуттям гумору. Я взагалі думаю, що це почуття є фреймом будь-якого таланту, навіть якщо не проступає на поверхню продукту його діяльності. Без почуття гумору найпродуктивнішим стає пафос.
Я не прихильник бейджиків, ні жодних інших тілесних "фіксацій" чи розпізнавальних знаків, навіть тату, що не змиваються. І мені здається, що ті, хто переймається посадами та відзнаками і розпізнають інших "за мітками", не можуть бути щасливими, бо щастя не підписане, ходить без нагрудного бейджика, і коли воно приходить, вони його не розпізнають. Я просто люблю людей, котрі здатні легко відкласти розмову заради музики.
Фотограф – той, хто робить багато спроб для того, щоб створити один нетиповий відбиток дійсності. А класний фотограф – мабуть, не той, хто закоханий в камеру, а в кого закохана вона, у нього зір домінує над іншими органами чуттів, і він створює з камерою такі відносини, що в його руках вона фотогенізує дійсність – робить фотогенічним будь-що.
Фото – це можливість запросити інших людей на "сеанс власного способу бачення", "в гості" до своєї точки зору.
Я б не розділяв творчість і бізнес, це не геній і злодійство, при правильному підході бізнес теж може бути мистецтвом. І там, і там в ідеалі щодня треба відшуковувати собі місце наново, виробляти якісь розуміння, з чимось миритися, і там, і там щось з часом робиться для тебе нестерпним.
Маразм – це коли на зміну розуму приходять ідеї.
Акцентуйований націоналізм – це такий тунель, в кінці якого – світло не сонячне, а економної лампи. А економна лампа насправді економить за рахунок стискання світла, бо використовує лише один колір з усього його спектру. Тобто дозволяє нам недоплачувати за недобачення.
Мудрість – тепла, дурість – гаряча, розум не має національних ознак, на відміну від тупості.
Саме ці якості – хамство, високомірна глухота і зверхнє чванство – є яйцями режиму, з яких вилуплюється диктатура у разі, коли має благодатне для цього середовище.
Доки відносини між бюрократом і громадянином не буде переглянуто і змінено – доти держава не зможе не буксувати.
Революція – це перш за все нагода. Якшо ми її втратимо, то минуле знову ставатиме майбутнім і прокляттю цієї циклічної сансари не буде кінця.
Від того, що погоджуєшся бути гумою, твої можливості не робляться гумовими, максимум – гумусовими попри всю легкість еластичного пристосуванства. Хоча це – не аморальність, це – корпоративний імморалізм – мораль, вироблена в правилах певного кола, не зробити ганебний вчинок заради якого – ганебно. Лукавій владі хочеться взятись за мистецтво, мистецтву братись за владу – ні, не хочеться. Якби не обставини. І країна стане нормальною тоді, коли не влада буде вирішувати долю мистецтва, а навпаки.
Ніщо так точно не виявляє, в якій країні ми живемо, як її стосунки з арт-проявами. Дуже цікаво спостерігати, з якою збентеженістю випадкові люди висловлюють домисли, шукають розуміння, виявляють розгубленість або навпаки – зверхність.
Варто привчатись мислити нюансами.
Це дріб’язковість від всього відгороджується, будує бар’єри з будь-якого контурного приводу – від дрібно-міщанського до велико-національного. Великодушність же бар’єри руйнує, припрошує всіх та знаходить, чим поєднати.
Місто перш за все – люди. Нестача архітектурних див компенсується у Франківську дивовижними людьми. Мені з ними пощастило.
Час у Франківську вимірюється словами.
Розвиток – це динаміка взаємодії компонентів організму.
Мрії українців – куленепробивні. Тому ми недостатньо підірвані, на перший погляд: все виходить поволі, далеко не з першого разу, але все виходить. Видно, українцям треба продовжити тривалість життя в індивідуальному порядку, щоб вони встигали побачити свій результат.
Нам чи не найбільше не вистачає безтурботності.
