Слов’янські грязі
У травні Василь Боднар оголосив своїм побратимам, що полює на російського найманця Бабая. Хотів вполювати кримінального зайду особисто, але нагода так і не випала. "Втік Бабай – останній місяць сидів у Маріуполі, але як підсмажили йому п’яти наші штурмові бригади, то дременув у Крим, а звідти перебрався на родіну в Ростов-на-Дону, – каже спецназівець. – Не солдат він. Солдати так не воюють, у солдатів гонор і повага є – до противника і до себе. А це – шмата. То за дітьми і старими засланий козачок ховався, а тут п’ятами накивав. Незавидна буде його доля. Думаю, що Бабая, як і інших польових командирів та керівників сепаратистів, у Росії приберуть. Путін певно що розуміє, наскільки небезпечно тримати під боком злочинця, що знає смак крові, якого він на цю кров підсадив і він же кинув. Думаю, Бабай ще пошкодує, що встряг у цю збройну авантюру. Бідніше би жив, але довше".
Після звільнення Слов’янська 95-а аеромобільна бригада перебралася з лісу, де дислокувалася і звідки воювала останні три місяці, в місто. "Саму штурмову операцію вів, на жаль, не наш підрозділ. Ми зайшли на базу, коли місто вже було під контролем армії і Нацгвардії. Гвардійці виставили свої пости, ми виставили свої – так чергуємо, підтримуємо порядок. Частина бригади служить як конвой. Ми проводимо колони зі зброєю, їжею, медикаментами та рештою всього, що потрібно війську, на передову – в зону, де йдуть бої. Щоби хлопці мали чим працювати", – розповідає десантник.
Окрім того, спецназівці чистять місто – повертають до мирного життя, пояснює боєць. Паралельно із Нацгвардією та міліцією вичищають Слов’янськ від зброї, що її покинули бойовики, коли виходили з міста. "У підвалах багатоповерхівок знайшли склади з російськими снарядами, стрілецькою зброєю та патронами до неї, – розповідає те, про що можна розказувати, Василь. – Викриваємо і розбираємо покинуті бойові точки сепаратистів на околицях Слов’янська. Добротно вони там окопалися: дзоти, бункери, спеціальні укриття з бетонних плит. Місцеві кажуть, що з 2002 року ці укріплення гараталися". З російсько-українською війною ті дивні, як на мирне око, будови мешканці Слов’янська ніколи не пов’язували. Місто було кримінальним центром Донеччини, його, що називається, "тримав" наркобізнес. Тож уважалося, що всі ці укріплення належать місцевій мафії, яка спеціалізувалася на оптовій дистрибуції легких і тяжких наркотиків у Південно-Східному регіоні. "В місті багато людей, які за своїм зовнішнім виглядом підпадають під означення "контингент" – алкоголіки й наркомани, колишні ув’язненні. Серед них, як нам стало відомо, мають намір розчинитися бойовики, зокрема снайпери, які повернулися в місто під виглядом мирних жителів. Тож працюємо ще й з людьми, – пояснює Василь. – Городяни в більшості своїй дуже втомлені війною, не хочуть знову крові. Прагнуть якнайшвидше повернутися до мирного життя. І всіляко армії допомагають".
Василь з побратимами вдома у короткій відпустці
"Після відпустки повертаємося в санаторій", – без тіні усмішки продовжує Василь Боднар. Виявляється, його підрозділ розквартирований у справжньому санаторії "Слов’янськ". "Солене озеро і грязі-і-і", – мрійливо затягує вояка. "Ну, грязі – це не головне. Грязі ми і в лісі, і в степу, де перед тим стояли, набралися. А от озеру, – вже посміхається Василь, – як діти, раділи. Побачили – побігли купатися. Заходимо в кімнати, а там – світло, ліжко, унітаз. Вода в крані – тече, руки з милом помили. Втіха – неймовірна. Ніколи не думав, що буду так усім цим тішитися. Елементарні зручності, людські, якщо це можна так сказати, умови, коли ти спиш і на голову тобі не крапає, – от що, виявляється, солдатська радість. З тієї радості бороду бабаєву збрив – від того, що вже в минулому, треба позбавлятися вчасно".
Житомирські обереги
Василь Боднар називає себе агаесником. Це похідне від абревіатури його військового фаху, він керує АГС-17 – автоматичним станковим гранатометом. "Вузька спеціальність", – констатує десантник. Гранатометні розрахунки АГС – а це гранатометник і помічник – у аеромобільних бригадах можна на пальцях полічити. Хоч під час наступу такі спеціалісти на вагу золота. Тож до роботи конвоїра і ловця сепаратистів у Слов’янську надвірнянський Бабай додав ще й педагогічну діяльність. "Підготував три гранатометні розрахунки. Знають, вміють, мають практику", – пишається він.
Василь каже, що за останні три місяці війна стала виразно іншою – чіткою, злагодженою і через те вдалою для українського війська. "Хлопці навчилися працювати", – чоловік уперто називає бойові дії роботою. Як приклад, розповідає про досвід колег із 80-ї аеромобільної бригади, що в Луганській області. Днями ті встановили засаду і вже вчетверте вдало знешкодили колону бойовиків – 7 танків, 10 бетеерів, три установки "ГРАД", ще скількись там "КаМАЗів" з піхотою. За документами, які вилучили, цією колоною йшли російські спецназівці – контрактники з підрозділів із Казані, з-під Ростова та Петербурга. Мали служити в РФ до 1 вересня.
"Своїм найбільшим досягенням вважаю, що всі мої побратими, з якими на Майдані стояв і в АТО зголосився, всі цілі. Один має легке поранення руки, про що просив особливо не розводитися, бо старенька мати хвора. Зі мною у відпустці зараз на Франківщині наші хлопці Микола Гоголь, Сергій Нестеренко, Михайло Квятковський, Андрій Гринішак, Володимир Зваричук. Всі разом у другому батальйоні служимо – в п’ятій роті. В бригаді є ще двоє прикарпатців – у 13 батальйоні і у польовому відділенні зв’язку. Всі – під наглядом, на очах", – по-батьківськи турботливий надвірнянський Бабай. Він найстарший серед свого "войська" – опікується формою, захистом і навіть "рильно-мийним" кожного із земляків.
"Засоби гігієни, шкарпетки, труси, – все це нам постійно передають діти-сироти з Житомирського інтернату. А ще – листи і малюнки. Таке піклування – це та річ, що найбільше тримає на війні. Піднімає наш дух, – розповідає Василь. –
Ми ці дитячі малюнки, коли в лісі жили, всередині в палатках розвішували – як обереги. І зараз зі собою возимо, переглядаємо. Дітки найчастіше малювали не війну, не вогонь і не вибухи, а мирну, якусь таку свою ідеальну Україну. На кожному малюнку обов’язково був прапор український – і нам на серці теплішало".
Із українськими прапорами у вишиванках зустрічали колону конвою, якою ішли десантники 95-ї від Савур-могили, у селах під Лисичанськом. "То була найбільша радість за весь час моєї служби, – каже Василь Боднар. – Коли місцеві бачили, що їдуть бетеери з українською символікою, то бігли назустріч. По дорозі розгортали звідкись добуті синьо-жовті прапори, натягали через голови вишиванки. Шикувалися вздовж дороги, плескали, кричали "Слава Україні!", "Дякуємо, що прийшли!", гімн співали. І так сотні людей у більш як десяти селах".
Прикарпатські спідниці
Василь вважає війну тяжкою, ретельною і виснажливою працею. "Війна – як робота: наймаєшся захищати Україну, і надалі ця мета підпорядковує собі все твоє життя. Свідомо відмовляєшся від усього іншого, крім речей, які наближають тебе до цієї мети. Нам зараз треба землю свою українську відстояти. Всю – до східних кордонів. Не далі, бо українцям чужого не треба. Ми це розуміємо і готові цю роботу робити, – говорить від себе і від імені своїх побратимів Василь Боднар. – Але приїхали у відпустку і зіштовхнулися з нерозумінням: не йдуть прикарпатські хлопи в армію, не хочуть нас на передовій поміняти…"
Розказує, що минулого тижня в одному з населених пунктів Богородчанського району чоловіки вночі бусами зі села виїжджали – тікали від мобілізації.
Як у казці Івасика-Телесика, коли змії явора гризли, вдається до порівняння вояк. Не хотіли гуси хлопця на крила брати й рятувати, казали: нехай тебе інші візьмуть. То й у нас так виходить: летять наші лебедики і курличуть – нехай вас на війні інші поміняють.
Василь Боднар з матір'ю
"Ми з товаришами вирішили, що виступимо на віче в Надвірній, – каже десантник. – Звернемося до матерів і дружин, до сестер і доньок, бо знаємо, що від жінок у нас в Галичині дуже багато залежить. Пояснимо, що так не робиться: не тільки у них за спинами чоловіки, за нами теж – матері і дружини. Свого часу вони нас підтримали – без сліз і стогонів. А тепер нам треба просто відпочити, щоби повернутися в стрій – і ви мусите своїх чоловіків так само підтримати. Зрештою, призиває на службу не військовий комісар, не голова району чи області. Прикликає своїх захисників Україна. Сьогодні вона кличе на Схід, щоби завтра не довелося захищати Захід".
Чим краще воює українське військо, чим міцніше стискається кільце АТО довкола сепаратистів, тим більші сумніви і неспокій навмисно сіються у суспільстві. Так бачить теперішню ситуацію з мобілізацією на Прикарпатті Василь Боднар.
"Росія навмисне поширює в Україні збурення і зневіру, – говорить спецназівець. – Але ми знаємо, і найголовніше – це відчувається в нашій армії, що ситуація буде остаточно переламана на користь України у наступні два тижні. Ці два тижні вирішать перебіг війни і долю країни. Тому нам треба зібратися і завершити війну – поставити в ній крапку до Дня Незалежності. І це буде справжній, правдивий День Незалежності, бо саме зараз українці реально виборюють незалежність своєї держави. Ми здобули відчуття власної гідності на Майдані. Ми здобуваємо відчуття гордості за Україну тепер. І тому хочемо попросити наших жінок: не ховайте чоловіків під спідницями. Вони мусять газдувати у своїй хаті – нарешті, і так, щоби назавжди".
Наталія Кушніренко
