Пуп землі і Terra incognita
– Не Єрусалим і не Мачу-Пікчу пуп землі, а Японія. Так бачать себе японці на географічній карті світу. На відміну від мап, до яких ми звикли, японська версія відцентрово інша. Обидві Америки і Євразія з Африкою розпростерті, як крила, довкола островів Країни, де сонце сходить. І в центрі світу – Японія.
Подібний підхід у японців майже до всього. І до туризму також. Під час навчання, яке було нам запропоноване урядовим Агентством з розвитку туризму Японії, кожен з учасників нашої команди мав скласти маркетинговий план, орієнтований не на свій туристичний, а на японський ринок.
Вчитися організації туризму в Японії їхали керівники туристичних відомств та представники міністерств з Камбоджі, Македонії, Філіппін, Боснії і Герцеговини, Палестини, М'янми, Єгипту, Йордану, Косово, Албанії та України. Нам показували, як усе влаштовано і працює, та пояснювали, чого від нас очікують японці, якщо виберуться до нас туристами. Наголошували: "якщо ви зможете прийняти японських туристів і задовольнити їхні очікування, то зможете прийняти і всіх інших туристів".
Трохи зарозуміле, на перший погляд, твердження виявилося обґрунтованим. Японія – це технології для життя. Дрібниці роблять японське життя надійним, впорядкованим і комфортним. В цьому сенсі нам добре було би стати хоча би трохи японцями.
На рівні комунікації Японія – це вихованість і максимальна чесність. Японці принципово не дають і не беруть чайові. Наша, європейська, звичка залишати дріб'язок уважається образою. Здачу японці віддають до єни, тобто до копійочки. Якщо ти її забув, то наздоганяють і наполегливо повертають – з традиційними поклонами. Думаю, та кількість різних поклонів – більше десяти, від легкого нахилу до поклону в пояс, – яку з поваги до співрозмовника демонструють в Японії, сама по собі зумовлює ввічливість. Ну, не будеш же ти кланятися і матюкатися водночас?
До 1960-х років Японія була країною в собі. Подорожувати за кордоном японці почали лише з 1970-х. В останні десятиліття на державному рівні підтримують виїзний туризм. Це здивувало: для чого? З бізнесової точки зору, так з країни вивозяться гроші. Нічого подібного, якщо це японський ракурс. По-перше, так японці поширюють в світі Японію – культуру, цінності і спосіб життя, та ще й так, що всі інші мусять це враховувати. По-друге, готуючись до подорожі, японці залишають свої гроші в Японії.
Зараз Японія на державному рівні фінансує сотні різних навчальних програм, тривалістю від кількох тижнів до кількох років. Працює з країнами, які потребують допомоги в розвитку. Це країни Африки, Східної Європи та Середньої Азії. Україну підхопили порівняно недавно. У 2012 році у нас побувало 2500 туристів із Японії – трохи більше одного відсотка всіх гостей. Гості з японських островів – люди вибагливі. Перш за все до питань безпеки. А імідж України в цьому сенсі не найкращий. Плюс Україна не веде за кордоном активної рекламної кампанії своїх туристичних принад. Тому для більшості японців Україна – Terra incognita. Щоправда, екзотична. В сенсі означення наших доріг. А я би ще додала – і туалетів.
Переворот у голові
– Ніде правди діти: японські туалети українську голову перевертають. Фото японських вбиралень я постила у Фейсбуці, певно, частіше за туристичні атракції. Для мене це не перша поїздка за кордон, я була більш як у двох десятках країн Європи та Америки. І вже досить спокійно ставлюся як до відмінностей, так і до різних побутових зручностей. Але що в Японії насправді здивувало – це кількість дрібничок, які впорядковують життя і додають йому відчутного комфорту. Таке враження, ніби про тебе весь час дбає якась невидима вища японська сила, якій відомі твої найменші потреби.
Як на нас, то японська вбиральня – побутовий комплекс. Багато кімнат. Власне туалет і типова кімната з умивальниками, дзеркалами, сушками для рук. Окрема кімната, де пудрять носик і поправляють макіяж. В цій на всіх чотирьох стінах встановлені різновеликі дзеркала – так, що бачиш з усіх боків свою зачіску, костюм і взуття. Кімната з біде. В громадських туалетах зазвичай є біде – гаряча і холодна вода, різні режими її подачі. Кнопками регулюють напір і розпилення – струменем чи спреєм.
Японці дуже дбайливі батьки, всюди з дітьми. В поїздки беруть малюків від народження. Їхня культура не передбачає діда-бабу в якості няньок до закінчення внуками вишу. І ті, хто придумував, які мають бути туалети в Японії, врахували присутність діток – для мамочок передбачені окремі кабінки. В них до стіни кріпиться відкидне кріселко, куди з "кенгурушки" можна пересадити дитя і мати вільні руки.
А ще кльовий такий гендерний підхід – хлопчиків у Японії змалечку ростять чоловіками. В туалетах для них є маленькі пісуари. Я спочатку навіть не зрозуміла, що це таке на рівні наших колін. Може, ноги мити? А на малюнку – у них всюди наліплені інструкції з користування в малюнках – "спеціально для хлопчиків".
Чистота – в туалетах, магазинах, готелях, в автобусах і на вулицях – мало не стерильна, вже сотні разів усіма, хто в Японії хоч раз бував, описана. І так в кожному з міст, де нам довелося пожити: Токіо, Мацумото, Хаконе, Кіото, Канагава.
Мушу кілька слів присвятити водіям у автобусах – вони, як на українське око, просто фантастичні. Біла випрасувана сорочка, краватка, фуражка і – увага! – білі рукавички. Цілий день у білих рукавичках за кермом і з усмішкою на обличчі. Водії в японських автобусах порядкують будьте здорові: слідкують, щоби пасажири брали квитки – біля них знаходяться квиткові автомати, регулюють рух пасажирів в салоні, оголошують зупинки і розповідають про місто, а ще виходять, щоби подати руку жінкам із малечею та бабусям-кульбабкам.
А японські потяги! Дуже жваво в Фейсбук обговорювали моє фото з міжміського потяга. Знімала нижній ракурс ряду крісел, які повертаються по ходу чи проти нього – залежно того, в який бік потяг їде. Писала про вайфай і про те, що в вагоні – тиша і повний штиль, вода в склянці під час руху не колихнеться. А люди зразу побачили підлогу – "як в нашій українській операційній". На завершення теми чистоти: в ресторанах, на екскурсіях у замках і музеях, в громадських бібліотеках усі ходять босі. Шкарпетки по-японському повинні також бути майже стерильними.
Досвід, що закарбовується
– Ще одна болюча українська і впорядкована японська тема. Курити в Японії у громадських місцях не можна ніде – ні просто так на вулицях, ні в кафешках, ні в помешканнях чи на балконах. Тільки у призначених для цього місцях.
У Кіото штраф за куріння на вулиці один із найменших – 1000 єн, приблизно 10 доларів. За спиною миттєво стають поліцейські і з поклоном та шанобливим звертання на "-сан" карають на місці. В житлових будинках на кожному поверсі є спеціальні кімнати для куріння. Була така й у гуртожитку Міжнародного Центру Токіо, де ми жили: м'які меблі попід стінами і тумба-попільничка посередині. В ній – ємність з водою, куди належить кидати недопалки. Це також і до теми безпеки.
Кабінки для куріння завжди були біля великих ресторанів і торгових центрів. У метро на станціях бачили спеціальні стенди з картою smoking area в тій частині міста, куди виходилося. Кабінки для куріння дивовижно різні. Десь це місце з усіх боків обгороджене, проте згори не накрите. Десь це кут під дашком. Витяжки – ніякої. Як на мене, це швидше демонстративна річ, аніж екологічна споруда – загнати курців у резервацію, відділити цих заручників шкідливої звички від решти людей, що практикують здоровий спосіб життя. Місто Мацумото у ставленні до курців було найбільш демократичне – на вулицях без жодних огорож стояли попільнички і курити дозволялося біля них.
Що для Японії важливо і чого просто катастрофічно бракує Україні, це зручності для людей з обмеженими фізичними можливостями. Там інваліди серед здорових обмеженими не почуваються. Усюди, де ходили, ми натрапляли на жовті доріжки з візерунками. Повздовжні і поперечні лінії, крапочки, кола – маркери, на які відгукуються тростини незрячих. Кожен маркер інформаційний. Повздовжні лінії – "можна вільно йти". Коли вони змінюються на крапочки, а так завжди перед сходами чи переходами на вулицях – "увага" або "небезпека".
Плюс озвучка. Звучить все, що може бути озвучене. В усіх ліфтах повідомляють напрям руху, поверх, вибачаються, якщо ліфт затримується під час посадки людей. На кожному світлофорі називають колір, дію і відраховують секунди до їх зміни. В громадському транспорті на касових автоматах, що біля водія, – написи шрифтом Брайля. Такі самі позначки мовою сліпих є у метро.
Бачили, як в метро допомагають людям на візках. Коли потяг зупиняється, до вагона, куди сідає така людина, біжить працівник метро. Звідкись витягає – опа, і вже в руках, як фокус ілюзіоніста, – розкладний місточок, і робить перекидку з платформи у вагон, щоби людина на візку заїхала.
Сміття японці збирають роздільно, це – як закон. За цим слідкують охоронці на вході в будинки, де зазвичай стоять сміттєві баки. За порушення перший раз – зауваження, далі – штраф. Подекуди кілька тисяч єн – досвід, що закарбовується. А технологія японського прибирання то й узагалі заслуговує на українські дослідження і дисертації. По-перше, прибирають непомітно – прибиральники для решти людей реально невидимі. По-друге, це робить команда, в якій кожен виконує одну свою функцію. Не бігає по готелю тітонька з ганчіркою, пилососом, спреєм для вікон і шваброю для підлоги. Ідуть один за одним кілька працівників: перший виносить сміття, другий витирає меблі, третій перестилає ліжка, четвертий – пилососить, останній – миє. Кожен по кілька хвилин – і все, прибрано. Блискавично. І так не тільки прибиральники працюють.
Національні "фішки"
– В Японії дуже виразний культ роботи і дуже відчутний страх її втратити. Ми були в туристичній агенції. Офіс – як ангар, ряди столів – на весь простір. Це – відділи: довжелезні ряди столів, останнього майже не видно. Жодних перегородок, ніяких кабінетів. Перед працівниками – монітори, на їхніх вухах – навушники. Сидять лікоть в лікоть. В торці ширший стіл і більший монітор – місце керівника відділу. Для переговорів із клієнтами спеціально відділені кілька ніш зі столами вздовж стін. Фірма-фабрика. У приватних розмовах працівники цієї фірми зізналися, що бояться мати тривалу – це вони про 14 днів на рік – відпустку. Бо можуть повернутися і застати свій стіл уже зайнятим. Тому ділять відпочинок зазвичай на два по тижню. І мандри вибирають швидкі й насичені – за принципом "встигнути побачити".
Плануючи подорожі, японці шукають "нових відчуттів і вражень" – їхній термін у прямому перекладі, а ще полюють на гарні фото. Тури у місця з гарною природою чи колоритною архітектурою так і називають "фотографічними". Але на першому місці в Японії історичний туризм – поїздки в країни Європи та Північної Америки до об'єктів світової спадщини ЮНЕСКО. Активно подорожують за кордоном дві категорії японців – покоління "бебі-бумерів" і молоді жінки 25-30 років. Перші – пенсіонери, з числа тих, що народилися одразу після Другої світової війни. Тоді Японія оголосила "відновлення націїї" і матеріально стимулювала родини до п'ятьох і більше дітей. Відпрацювавши 30 років, тяжко заробивши свої статки, бебі-бумери готові надолужувати втрачене в молодості і охоче катаються світом. Другі – "жінки в пошуку досвідів і відчуттів", дослівно з японської. Вони вже закінчили навчання, але ще не стали до роботи. І перед тим, як запрягтися в кар'єру, – а далі "фабрика" на довгі роки, – дозволяють собі тривалі подорожі.
Не повірите, але японці – великі прихильники кулінарного туризму. За враженнями від поїдання смаколиків до інших країн їдуть більше 40% японців. У цьому сенсі дуже вдячна тема – гуцульська кухня. Розповідь про наші гуцульські страви викликала фурор – і під час презентації України, і в інших місцях, де про це говорилося. Японці слухали, прицмокували і зауважували – "цікава здорова їжа". До речі, у своїй більшості японці алкоголю не п'ють. І навіть не попивають у нашому розумінні. Віддають перевагу натуральним продуктам. Майже всі бігають. Або займаються якимось командним спортом. Вечорами на спортмайданчиках у студмістечках та в мікрорайонах яблуку ніде впасти – товчуться і малі, і старі, від 6 і до 80 років. Товсті в Японії – рідкість. Надлишкова вага вважається хворобою, з якою мерщій до лікаря.
Активність японців викликає повагу і стимулює переглянути своє дозвілля. У вік-енди вони подорожують країною – автобусами. Влаштовують прогулянки на велосипедах, ходять горами. Японські гори довкола Кіото дуже подібні на наше передгір'я. Це місто оточують два невисокі гірські хребти – Хієй з вершинами до 850 м і Кітаяма з піком Атаго, 924 м. Майже Покутсько-Буковинські Карпати. Лише не дикі, а ретельно промарковані маршрутами – пішими, велосипедними й автомобільними. Велодоріжкам у горах варто позаздрити.
У передмісті Кіото, біля підніжжя гори Арасіяма, 480 м, знаходиться відома пам'ятка природи Японії – бамбуковий гай. У ньому для туристів прокладена "бамбукова алея", яка веде до давнього дзен-буддистського храму. Це місце культове для роверистів. До речі, кіотський бамбуковий гай дуже схожий на карпатський буковий праліс. Паралелі напрошуються аж так, що можна запропонувати японцям туристичний маршрут на Заході України. Токіо має пряме сполучення з Віднем. З Відня можна організувати автобусну подорож місцями європейської "королівської історії" – аж до Львова, чий історичний центр є спадщиною ЮНЕСКО. Франківщина також має такі пам'ятки – дерев'яні церкви. Можна здивувати японців Церквою Святого Духа в Рогатині і відправити в Карпати на прогулянку буковим пралісом, світовим природним надбанням. Назад відправити через Закарпаття, щоби відмітилися в Центрі Європи у Рахові. Ця пам'ятка викликала жваву цікавість у японців, попри те, що подібні знаки є в сусідніх з Україною країнах. Японці, виявляється, готові подорожувати також і задля того, щоби зібрати колекцію пам'яток – як фото на стінку. Подібно вони подорожують у себе в країні по давніх буддистських і синтоїстських храмах, які об'єднані в "туристичне коло". Мусять об`їхати всі – така японська "фішка".
В стилі "теплого міста"
– "Фішки", тобто те, що відрізняє від решти і вирізняє з-поміж подібних, є у кожному японському місті. Особливості, притаманні території та спільноті людей, бережуть і переводять в унікальні історії. Щось подібне є в нашій концепції "Теплого міста". Такі "теплі" історії у японських містах поєднують давнє й сучасне. Як от у Хаконе.
Гірський курорт Хаконе завбільшки з Яремче, за 80 км від Токіо, біля підніжжя культової гори Фуджі-сан. Японці наполягають саме на такій назві, бо визначення Фудзіяма, тобто "гора Фуджі", не відповідає, на їхню думку, величності національного символу. Хаконе лежить на відрогах згаслого вулкану, це територія Національного парку – "японська Швейцарія". З одного боку міста – чорні гори з гарячими гейзерами. З іншого – озеро Асі. В Овакудані, "долині кипіння", місцеві ділки придумали "яйця довголіття" – у гарячих озерцях варять курячі яйця. За кілька хвилин у вулканчному окропі ті з білих стають чорними. Подаються як такі, що додають до життя цілих 7 років – кожне по 5 доларів. Увесь туристичний бізнес в Хаконе – родинний. Діти продовжують справи батьків і дуже пишаються, що при цьому без змін зберігають місцеву природу. Бізнес для них – це відповідальність за місце, де живеш. Тому в Національному парку Хаконе не може з'явитися жоден великий інвестор, хоч би які вигоди він пропонував для місцевих мешканців.
Мацумото за величиною можна порівняти з Франківськом. Це також місто в горах, колишня поштова станція. Японські "поштові міста" на відстані "дня на коні" одне від одного тепер – сучасні мегаполіси, але з недоторканим середмістям. Воно зберігається без змін вже кілька століть, там заборонено добудовувати й перебудовувати, відкривати кафе чи магазини – так каже місцевий закон.
Власники давніх будинків не мають права продавати їх чи здавати в оренду. Споруди успадковують з "хвостом" обов'язків щодо збереження, але це дуже престижно. Бо "старе місто" для японців – дуже цінна річ.
Сучасні райони Мацумото дивують сотнями джерел. Раціональний японський урбанізм блякне перед оазами з бюветами і фонтанами, квітниками і рокаріями.
Для містян ці місця мають ще й утилітарне значення: кілька разів на рік воду перевіряють на придатність для пиття, і люди п'ють її замість бутильованої.
У колишній японській "столиці світу" Кіото, де кожен гість з-за кордону мусить побачити імператорський палац, замок Нідзьо, "Золотий павільйон" та ще пару десятків давніх пам'яток і музеїв, мене вразила кількість книгарень. Біля однієї зі станцій метро ми нарахували 10 магазинів з книгами. В них – дивани, кавомати і чайні столики, стелажі "для читання" з документальною і довідковою літературою, періодикою. Здавалося би, в Японії всюди мають панувати голограми і гаджети, а в них у метро читають книги й газети. Щоденний тираж японських газет – 5 мільйонів. Найкрупніша токійська газета має 500 тисяч тиражу. Виглядає специфічно: фото, малюнки, графіка і невеликі тексти як підписи-пояснення.
Ні "електронне місто" магазинів із останніми технічними новинками в Токіо, ні найточніший у світі потяг і навіть не "Небесне дерево" – японська ейфелева вежа не вразили мене так, як Тoshiba Science Museum в Канагаві. Це музей для дітей, куди ті приходять гратися і знайомитися з історією техніки та сучасними винаходами. Дорослим там не менш цікаво. Перший комп, завбільшки з кілька шаф, пралька – як металева діжка, дівіді із серійним номером 000001. Лампи, радіо, вентилятори, холодильники, пічки, ліфти, лазери, якесь дуже складне медичне обладнання – від найперших зразків до теперішніх. Автоматичні іграшки, прообраз сучасних роботів, демонструють, як влаштований і працює механізм. А поруч – десятки атракціонів на основі останніх технічних досягнень: сенсорні ігри, віртуальні подорожі в шоломах 3 D, мультимедійні дошки та інші технологічні розваги. І знову характерна деталь – поки діти бавляться з велетенськими дисплеями, батьки сидять у холах і читають книжки.
Україні потрібна Японія. Питання в тому, чи зможе привабити і втримати Японію Україна. Ми отримали попередню згоду команди JICA, представників туроператорів, мас-медіа та видавців путівників на участь в ознайомчому турі до України в 2015 році. Представники Турецьких авіаліній висловили готовність у разі потреби відкрити маршрут Токіо – Київ через Стамбул. Якщо йти за алегоріями, то поки що Україна у візку переїжджає місток, який у метро їй розклала Японія. Треба ставати на ноги.
Наталія Кушніренко