субота, 16 лютого

Обмінінники

Після "русской вєсни" поняття "референдуму" в світі мимоволі асоціюється з деструктивністю, тероризмом, зловживаннями, фальсифікацією, загрозою для миру й порядку.
Ростислав Чопик, літературознавець, доцент кафедри української літератури Львівського національного університету імені Івана Франка. Ростислав Чопик, літературознавець, доцент кафедри української літератури Львівського національного університету імені Івана Франка.

"І за те хвала Роберту Брюсу, – / Він борцем за рідний край з’явився. / Так! Одваги і завзяття в праці / Він в малого павука навчився. / Він здобув собі велику славу. / І не вмре та слава, не поляже. / В пісні, в слові буде вічно жити / І про себе світові розкаже".

Так завершується поема Лесі Українки "Роберт Брюс, король шотландський", де герой, майже втративши віру в успіх своєї справи по шести поразках від англійського війська, спостерігає за впертістю павучка, якому аж на сьомий раз вдається прип’ясти до стіни павутинку. Роберт і собі пробує всьоме, скликає народ під свої хоругви й у вирішальнім бою здобуває незалежність Шотландії.

Поема є у шкільній програмі як хрестоматійний зразок одержимости в боротьбі за національний ідеал. Особливо резонансно Лесин твір діє у парі з культовим фільмом "Хоробре серце", де функцію "павучка" поповнює легендарний Вільям Воллес у виконанні харизматичного Мела Гібсона. Від нього на Роберта Брюса переходить пасіонарний імпульс. Одержима упертість, фанатична цілеспрямованість виступають як візитівка шотландського духу. Таку націю підкорити не можна, бо після "останнього" шансу вона неодмінно віднайде іще один. Ви вже, звісно, здогадуєтесь, що я веду до шотландського референдуму.

Ще донедавна годі було й уявити, що тут можна вболівати якось інакше. Перемога прихильників незалежности очікувалась як торжество історичної справедливости. Неспроста час референдуму було приурочено до 700-річчя битви при Баннокберні, отієї самої, в якій Роберт Брюс реалізував свою остаточну спробу. Однак по проведенні квазіреферендумів в Україні ми на боці… юніоністів… "і нема на то ради"…

Ми не хочемо, аби українські сепаратисти та їхні московські ляльководи здобували ще один аргумент у своїй шулерській "грі" (абсурдний мітинг в Донецьку на підтримку шотландської незалежности). Ми розуміємо, що, якби не події у Криму й на Донбасі, то й в Единбурзі результат міг бути зовсім інакшим. Адже після "русской вєсни" поняття "референдуму" в світі мимоволі асоціюється з деструктивністю, тероризмом, зловживаннями, фальсифікацією, загрозою для миру й порядку…             

Звісно, проведені під дулами автоматів, без спостерігачів, з наперед заповненими бюлетенями, "референдуми" кримський та донецько-луганський схожі до шотландського, наче Путін до англійської королеви (за В. В’ятровичем). Про це багато писалось, тут "розумному досить", але ж там, де працює московська пропаганда, розумні явно не в більшості. Крім порушення міжнародно-правових "правил гри", крім руйнації світової системи безпеки, крім усього, після чого вже не конче щось додавати, все ж додам, перенісшися з юридичної сфери в етичну.

Тут руйнація ще страшніша, бо полягає в підміні святого – грішним, доброго – злим… Мов той Кай, у серце якому влучив осколок фатального дзеркала… мов укус упиря, по якім зовні жертва не змінюється, однак під привабливим виглядом ховає підступні ікла… мов "ікони" серійного вбивці Онопрієнка, де крізь упізнавані риси Спасителя моторошно проступає зачаєна сутність Його антипода… Все, у що потрапляють злобоносні московські осколки, перетворюється на свою протилежність…

Козаки – уособлення волелюбного духу України, "землі козаків" (за П. Халебським), чеченці – "гвардія Кавказу", символ його нескорености, "лицарі великі, Богом не забуті" (за Т. Шевченком)… Нині у цих понять конотація явно інакша. "Казачькі" з Дону й Кубані (особливо болить) та "чєчєни Кадирова" душать волю, яку Бог їм велів захищати, поганять "славних прадідів великих"… Те саме обмінінництво (дуже точний гуцульський термін) і в підміні святого права націй на самовизначення – грішним колективним егоїзмом регіональних спільнот, штучно збитих докупи тим чи іншим збігом обставин, амбіцій, нечистих замірів.   

Коли за самовизначення виступають українець чи кримський татарин, то їм йдеться про самозбереження  нації (мова, культура, спосіб життя), неможливе де-інде, ніж на своїй землі, тобто тут речі альтруїстичні: людська одиниця переймається долею спільноти, готова на вівтар громадського покласти своє-особисте… Коли ж про "самоопрєдєлєніє" заявляють донецькі чи кримські ново- чи мало-роси, то тут ходить про елементарне міщанське "удобство" (це ж так обтяжливо раз на рік заповнити українською декларацію про доходи); жлобство, готове за шмат гнилої московської "зряплати" відчинити браму перед напасником; лінощі духу, "неспроможного" за десятиліття вивчити "братню" мову, чи тим більше нагадати свою, рідну, примусово забуту батьками/дідами; хамську зарозумілість ("а зачєм ето нам!"), агресивну ностальгію по імперській гордині ("нас тогда всє боялісь!")… Тобто тут ходить про речі, засадничо егоїстичні, "шкурні".

З цього місця позашлюбні нащадки Артьома і князя Потьомкіна загукають про "русскій мір", православно-слов’янську чи совєтську "общность", задля "продвіженія" котрої вони, мовляв, і витворюють "плацдарми" своїх квазі-республік, офірують і шкуру, і душу…

Аж ніяк не збираюся відмовляти комусь у праві на його ідеали, навіть коли ті ідеали – безсоромні банкрути історії. Кожен може сходити з розуму на власний копил, жити й вмирати задля того, задля чого вважає потрібним. Однак у випадку тотальної підміни гинуть будь-які ідеали. Ото мов кохання і зґвалтування: зовні той самий статевий акт, але в першому випадку він веде до найвищої (ідеальної) насолоди, а у другому – до межового збридження.

Організатори і натхненники донецько-лугансько-кримського "референдумів" самі ж і заблокували, знецінили довіру до їх результатів, поставивши воза перед кобилою – спершу збройно захопивши владу, а відтак вже "спитавши" підвладних, чи їм це подобається… Чому така послідовність? Чому не навпаки? Адже в депресивних регіонах Донбасу і Криму, при мінімальному, а то й "нульовому" рівні української самосвідомости, за масованої артпідтримки московських грошей, яких кремлеві на "святоє дєло" аж ніяк не шкода, диверсійній діяльності п’ятої колони, світоглядному "матеріялізмі" та вавилонській етнічній строкатості місцевого населення тощо, можна було провести відповідну агітаційну кампанію й "продвігати" ідею отієї самої "новоросії" в руслі каталонсько-бельгійсько-шотландському, а не придністровсько-осетино-абхазькому, – тобто сподіваючись на визнання світовою спільнотою, плекаючи шанс, а не порючи все на самому початку…

А тому що, насамперед, вони самі не вірять у свої "ідеали". Добре знають, що алгоритм процесу світової історії полягає у поступовому переході від імперського до національного принципу державотворення. Тільки ж нація – спільнота, об’єднана довготривалою історичною долею, спільною генетичною запрограмованістю (це ж родина, що розрослася), містичною єдністю "і мертвих, і живих, і ненарожденних", – а соціяльну базу горезвісних квазі-республік витворюють чинники тимчасові та випадкові. От, наприклад, вугілля та пов’язаний з його добуванням триб життя, супутні риси характеру…

Безумовно, вони "теж мають значення" і на їхній підставі можна було б говорити про якусь донбасівську ідентичність, якби не одне "але": вугілля неминуче закінчується, а заразом із ним – політичне майбутнє тутешньої "пролетарської нації" (Детальніше про це див. у моєму есеї "Пролетарська нація", що ввійшов до нещодавно виданої книги: Р. Чопик. Менталітети. – К.: УВС ім. Ю. Липи, 2014).

Верх цинізму – заганяти кілька мільйонів зубожілих, збитих з пантелику людей у безперспективний криміналізований анклав, штучно інспіроване злоякісне гео-утворення і в той самий час розгортати послідовну дискримінацію кримських татар – повноцінної історичної нації, котра з честю витримала жорстокі випробування, зберегла "не позичену, а власну" унікальну ідентичність, довела, що заслуговує усілякої підтримки своїх мирних націєтворчих дужань, адже злочином буде, коли це пропаде… Замість цього отримала "референдум" – "юридичне" закріплення наслідків депортації… Головний послідовник "еффектівного менеджера" довершив його справу: так воно вже "історічєскі сложилось", що татар у Криму – меншість…

Шотландці обов’язково здобудуть суверенітет на цивілізованому, чесному референдумі. Такому, як і цьогорічний, та за кращих, ніж зараз, часів. Часів, коли на десятках, а може, й сотнях, народних Референдумів буде покладено край ганебній історії московського обмінінництва. І кожен стане Собою. І речі набудуть первісного, властивого, сенсу. І терміни будуть вживатися без "лапок". І без жодних застережень можна буде казати учням, чому вчився у свого павучка Роберт Брюс і за що покарав відступників Вільям Воллес – "Хоробре серце".

 

Ростислав Чопик, літературознавець, Львів 

КОМЕНТУВАТИ