понеділок, 20 травня

Оксана Забужко: "Україна здає екзамен на відчуття реальності"

"Війни XXI століття – це вже не бомбардування міст, це бомбардування мізків", – наголошує письменниця Оксана Забужко у своєму виступі на Безпековому форумі, що відбувся у Києві 12 квітня. Пропонуємо повний текст виступу.
Оксана Забужко. Оксана Забужко.

Усі ці п’ять років, які йде війна проти моєї країни, я з настійністю Касандри намагаюся попереджати про головну, як на мене, загрозу 21 століття – про новий тип тоталітаризму, неооруелівський, який уже тут, уже з нами, і про новий тип війни. Не тільки генерали зазвичай готуються до минулих воєн – всі ми мислимо війну в термінах минулого і, відповідно, не завжди належним чином реагуємо на ті виклики, які нам приносить сьогодення.

Тому я не втомлююся повторювати при кожній нагоді, що війни XXI століття – це вже не бомбардування міст, це бомбардування мізків. Сучасні інформаційні технології дозволяють новим загарбникам і новим диктаторам значно дешевшим позірно коштом завойовувати і підкоряти країни й перетворювати демократії (і нові демократії, як-от моя країна, і старі демократії) на симулякри методом виїдання зсередини їхніх смислів.

Саме тому я дуже насторожено ставлюся до такої традиційної західної поблажливості на адресу пана Путіна, котрий, мовляв, не такий страшний, як Гітлер і Сталін. У Гітлера не було телебачення. У Сталіна не було інтернету. Сьогоднішні технології дозволяють досягнути тих результатів, при яких (зачитаю фрагмент із своєї останньої книжки, яка власне є про цей новий тип війни – і саме письменники мають тут щось сказати, бо ми знаємо, як пишуться сценарії і як відбувається ось цей синтез політики і шоу, синтез Луб’янки і Голлівуду, який так блискуче демонструє на міжнародній арені сьогоднішній Кремль) "епоха розбомблених міст минулася. Почалася епоха розбомблених мізків, війн тонкого плану, в яких ментально завойована з відповідно розваленою картиною світу в голові жертва, на полегкість і втіху завойовникові, ліквідовуватиме себе сама. І найефективнішою зброєю масового знищення в XXI столітті буде вже не атомна бомба, якою Росія традиційно лякає світ, а цілком промислові, наразі ще грубі й недосконалі, технології доведення цілих країн до масового божевілля і масового самогубства".

Це звучить як фантазія – але все починається з фантазій, а вже потім стає дійсністю. І от власне у цей момент, коли я тут виступаю, коли перший тур президентських виборів в Україні закінчився – а українські інтелектуали, експерти і міжнародне експертне середовище ще не усвідомили, що мають у цій ситуації справу з новим викликом, який можна порівнювати з тим, що відбулося два роки тому в Великій Британії. Маю на увазі Брекзит і сподіваюся, ви бачили фільм, який у січні показали в Британії, – там є аналіз технологій, якими індукується на масову аудиторію стан тимчасового потьмарення, коли більшість не здатна прийняти адекватне рішення в інтересах власної безпеки. А окрім оцього моменту, в фільмі показано ще дуже важливий емоційно-психологічний результат такої атаки (називаймо речі своїми іменами) – це ворожнеча всередині самого британського суспільства, розсварення, розкол, поділ, розпад єдності й індукція емоційного хаосу. Щось дуже подібне після першого туру президентських виборів переживає Україна.

Наважуся ствердити, що цей експеримент, якому було піддане українське суспільство, є певним чином безпрецедентний – і наразі Україна знову виявляється фронтиром гібридної війни. Трохи про це вже писав Тімоті Снайдер у книжці "Шлях до несвободи", в якій він аналізує початок нової втрати глобальної безпеки – процесу, котрий почався 2014 року з російсько-українського конфлікту. В цьому ж контексті він розглядає і Брекзит, і ситуацію з американськими виборами.

Насправді зараз під загрозою не тільки Україна і її незалежність, а й загалом майбутнє демократії всього західного світу. Вперше внаслідок демократичних виборів у другий тур вийшов один із кандидатів, котрий є абсолютно віртуальним. П’ять з половиною мільйонів виборців проголосували за кандидата, якого можна порівняти, користуючись аналогіями з фантазійних фільмів, із ведмедиком Волдо. У третьому сезоні серіалу "Чорне дзеркало" є епізод, коли анімаційний синій ведмедик здобуває популярність і врешті стає кандидатом на виборах (займає, щоправда, друге місце) коштом того, що актор, який озвучує цього ведмедика на екрані, весь час нещадно критикує чинних політиків. І от "to give the finger" чинному політикові на екранах, присутніх у кожному домі, – це те, що самозрозуміло викликає захват, радість і схвалення широкої аудиторії. У висліді ведмедик Волдо – цей великий віртуал, цей набір пікселів, про котрого насправді не можна нічого сказати, про котрого ніхто нічого не знає, ні хто його озвучує, ні хто пише йому сценарії, ні хто є режисером цієї п’єси, – вступає на політичну арену в ролі політичного симулякра.

Це саме те, що відбулося в Україні. І це технологія, котра триває аж ніяк не з початку нинішньої президентської кампанії – кампанії, в ході якої відбулося злипання кандидата Зеленського з персонажем, якого він грає у серіалі "Слуга народу". Я не кажу, що 5,5 мільйона українських виборців є настільки наївними, що переплутали актора і персонаж – все значно складніше. Технологія множинна, і різні групи населення отримували специфічний месидж. Відповідно, визначити соціологічно мотивацію цього вибору дуже і дуже складно. Зате коли користуватися не політологічними, а письменницькими, сценарними методиками, то можна побачити сюжет, можна побачити, як твориться ця "фікшн". З одного боку, є технологія створення постійного негативного тла – і це те, чим спеціально займалися українські телеканали не тільки в ході війни й останніх п’яти років – це процес, який почався із двотисячних, коли Україна втратила контроль за своїм інформаційним полем.

Всі розмови про українську безпеку і український захист для мене весь цей час впиралися в те, що як можна виграти війну, коли країна не контролює свого інформаційного поля? Власне тут і є ті моменти вразливості демократичної системи, про які ще два роки тому головний редактор "Die Zeit" сказав: "Яким чином підпалювач гібридної війни атакує демократію в тих місцях, де вона не захищена? Свобода слова перетворюється на свободу дезінформації, свободу вкидання фейків, свободу маніпуляції громадською думкою". Тільки зараз старі європейські демократії починають працювати над законодавством, яке захищатиме врешті інформаційне поле країни.

В українському випадку маємо удар по самій системі демократичних виборів, котрі на позір демократичні – якщо не знати, що одночасно країна не контролює свого інформаційного поля. І в цьому інформаційному полі створено постійний негатив, відповідно роздражнено латентну агресію в суспільства, яке є і без того знервоване п’ятьма роками триваючої війни, каналізовано цю агресію на адресу чинної влади – і постійно вносять у масову свідомість мем про те, що "потрібні нові обличчя". Якщо користуватися метафорою з історії фотографії, то це як створення заляпаного полотняного чорного задника з отвором посередині. Паралельно відбувається розкрутка отого умовного телевізійного ведмедика Волдо, який показує середній палець чинній політиці. Кіногерой Зеленського теж показує середній палець чинній владі – і Зеленський набирає позитив, бо це обличчя асоціюється зі сміхом, гумором, відпочинком, відпруженням, зрештою, із якимись речами, позитивними в консюмеристському суспільстві: і "тобі личить моє кохання". Позитив набирається й асоціюється з певним обличчям. І в якийсь момент у цей отвір чорного задника оце саме обличчя і вигулькує.

А далі ви запрошуєте до співучасті. Далі ви запрошуєте аудиторію написати вам програму – і люди пишуть вам програму. Далі ви запрошуєте різні групи самим інвестувати в ось цей отвір свої найкращі надії, мрії і сподівання. І що більше публіка інвестує, то більше вона стає залежною вже від власної інвестиції – вона починає любити те, в що вона інвестувала. А інвестувати можна до нескінченності: "намалюй собі президента", "придумай собі президента", наповни ведмедика Волдо своїми позитивними емоціями, своїми надіями на краще… І от цей фантастичний фільм стає реальністю.

Можна говорити про це більше. Ця п’єса розгортається на очах у цілого світу. В цьому фільмі ми всі живемо. І це насправді дуже і дуже серйозна й загрозлива тема, дуже загрозливий сюжет. Бо, як в усякому тоталітаризмі – нехай навіть у тоталітаризмі з усміхненим обличчям, тоталітаризмі не орвеллівському, а гакселіанському, комфортному, тоталітаризмі в масці клоуна, карнавальному тоталітаризмі – ми не можемо вийти. Ми не можемо вимкнути цей телевізор. Ми у цю п’єсу силоміць вміщені і ми змушені грати в цьому реаліті-шоу до кінця.

Є істотний момент, який об’єднує аудиторію, що голосує за ведмедика Волдо, – це довірливість. А ще віра в обов’язковість змін на краще. Це суто західна (Тімоті Снайдер називає її переважно американською) світоглядова характеристика. Віра в прогрес, в лінійність, в детермінований успіх, в те, що завтра буде краще, ніж сьогодні, – і такою, мовляв, є логіка історії: треба тільки стати на правильний шлях, і далі все буде йти краще і краще само собою. І от у цьому сенсі українці, котрі повірили "ведмедикові Волдо", парадоксальним чином продемонстрували свою належність до західної культури і західного світу. Тільки це означає, що виклик, перед яким стоїть сьогодні Україна, стоїть і перед західним світом.

І 21 квітня Україна здає екзамен, тест на відчуття реальності. Якщо ми цей текст провалимо, то це для всіх нових і старих демократій, для телевізійних демократій і для потенційних диктатур означатиме, що двері для ведмедиків Волдо з невідомими режисерами і сценаристами навстіж відкриті. Якщо ж ми витримаємо цей тест – це означатиме, що у людства в XXI столітті є шанс зберегти свої мізки цілими – а значить, свою культуру, свою цивілізацію, природу, довкілля і цілу цю планету живою і здоровою. Хотілося б сподіватися на це друге…

Джерело - Збруч

КОМЕНТУВАТИ