У новій книзі журналіста Олега Криштопи Івано-Франківськ того буремного десятиліття постає як територія випробувань і надії, де робилася добра література і первісний капітал, де бандити захищали рухівські демонстрації і церкву, що саме вийшла з підпілля, не менш завзято, ніж вибивали борги… Дивна, безжальна і прекрасна епоха, яка вже вислизає від нас, застигаючи в ностальгійних міфах і комерційних шаблонах масової культури. Книга Олега Криштопи "Ліхіє дев'яності: Станіславський феномен" – наче машина часу, яка дає можливість повернутися й пережити 90-ті наново. І, як сподівається автор, краще їх зрозуміти.
– Олеже, коли ти брався за цю книгу про Франківськ, рідне тобі місто, що тебе мотивувало? Ну, окрім гонорару видавництва?
Найперше – моє постійне бажання розібратися з минулим – і своїм, і людей, які мене оточують, і своєї країни, і свого міста. Тому що я запам’ятав його в достатньо специфічний спосіб. На початку 90-х я ще був школярем, з середини 90-х – студентом. Місто невелике, і я в той чи інший спосіб дотикався до різних середовищ, хоч і не дуже добре деякі знав. І мені хотілося з’ясувати те, чого я не побачив ще своїм дитячим і юнацьким розумом.
– Сама назва серії "Ліхіє 90-ті" не дратує тебе? Здається, що це більше має стосунок до російської маскультури, до усіх цих серіалів про ментів і бригади, ніж до реалій західноукраїнського міста. Наскільки, на твою думку, взагалі 90-ті у Франківську відповідають оцьому "ліхіє"?
Нещодавно дивився серіал від National Geographic про 90-ті роки. Він називається "Десятиліття, яке нас об’єднало". І от американський міф 90-х – це були веселі, радісні роки, коли нарешті впала залізна завіса, закінчилася холодна війна, у них, на відміну від нас, був економічний підйом, і стільки всілякої музики з’явилося… Натомість як я запам’ятав 90-ті і як їх більшість українців пам’ятає? Це була перманентна криза, бідність для одних, для небагатьох інших – раптове збагачення.
А щодо назви серії, наскільки я зрозумів, це більше жарт, іронія над отим російським міфом. Я тут нічого вже змінити не міг – всі міста у серії будуть "ліхіє".
– Наскільки взагалі, на твою думку, 90-ті роки проговорені, прописані, продумані в Україні – в літературі, публіцистиці.
Власне, чому я за це взявся теж і чому це зараз важливо. Вже навіть зараз про ті роки говорити не так легко, люди, які були безпосередніми учасниками і очевидцями, вже плутаються в датах, у зв’язках і причинах подій. І чим швидше це відартикулювати, тим більше залишиться про той час об’єктивного матеріалу, наскільки це взагалі можливо. Бо чим далі, тим більше це все буде перетворюватися на міф. Це вже фактично сталося.
І так, загалом артикуляції бракує. От наче часто про ті роки згадується, але дуже мало ґрунтовного осмислення: що насправді відбулося, чому пішло в цьому напрямку, а не в іншому.
Олег Криштопа, лекція для студентів журналістики в УКУ.
– Протягом самого писання ти зробив для себе якісь відкриття чи лише підтвердив якісь здогади і спостереження? Тобто ти на початку відчував, бачив, яким буде твій Франківськ 90-их, чи ти його перевідкрив для себе?
Я його перевідкрив для себе тільки в одному… Пам’ять має властивість забувати найелементарніші речі, які здаються ніби непорушними. От місто стояло і стоїть, а ти йдеш по ньому – і воно змінилося до невпізнання. І зовні, у дрібницях, і у важливих речах. Ті зміни почалися у 90-ті, тривали у 2000-ні і розвивалися в 10-ті. І найбільше відкриття якраз у тому, наскільки змінилося місто, наскільки того Франківська вже не існує. А щодо того, якими були саме 90-ті, то я навряд чи відкрив щось абсолютно нове. Були дрібниці, які, власне, і творять історію. Але глобально, як концепт – то ні.
– А не було такого відчуття, що пам’ять не стільки помагає, скільки заважає?
Було, багато разів. Здавалося, що от наче щось точно пам’ятаю, а виявилося – ілюзія. Але це властиво всім: люди, з якими записував інтерв’ю для книги, також інколи плутали події і дати. Людина схильна створювати собі якесь уявлення про щось і цим уявленням послуговується, наче вставляючи спогади про події в цю вже сформовану суб’єктивну модель.
– А як, на твою думку, змінився Франківськ? Я питаю не про колір фасадів чи квадратні метри бруківки, а про зміни в людях, у стосунках, стилі життя.
Що вражало в 90-ті – це якась готовність до змін. Чим Франківськ відрізнявся від східних наших міст – тут цієї готовності до змін було більше. А зараз, як не парадоксально, стало більше консерватизму, якоїсь потреби в стабільності. Ностальгія в людей з’являється за речами, які вони вже і пам’ятають погано і які навряд чи мали б викликати цю ностальгію. Якщо вони ностальгують за минулим, за тими ж 90-ми, то, очевидно, їх не влаштовує теперішнє і вони не бачать просвітку, не бачать майбутнього, тому ховаються в минулому.
Але в позитивний бік місто змінюється однозначно також: є громадські рухи, яких не було в 90-ті. Тоді були окремі середовища, вони перепліталися, але не було уявлення про громадянську спільність. Мені здається, що зараз це почало з’являтися.
Олег Криштопа і Тарас Прохасько.
– Тобі не здається, що твій Франківськ 90-х вийшов, може, надто шармовим? Таким інтелігентним, романтичним – бандити дружать з письменниками і художниками і тому подібне.
Ну, можливо, щось у тому і є. Але це не моя лише проблема як автора. Справа в тому, що й інші саме так про ті роки згадують. Знову ж таки – ностальгія. Насправді були і цілком неромантичні стосунки, всяке було. Але, мені здається, у книзі є і про темний бік достатньо.
– Ти старався триматися достовірності чи свідомо дозволяв собі якусь відносно вільну реконструкцію?
Щоб бути абсолютно достовірним, навіть не знаю, чим треба було послуговуватися. Хіба матеріалами кримінальних справ, які зараз невідомо де. Певною мірою це так – реконструкція, це образ. І він мусив вміститися в 300 сторінок. Думаю, інша людина могла б написати книгу про Франківськ 90-их – і вона б відрізнялася значно.
– За що ти любиш, а за що не любиш Івано-Франківськ?
Я люблю Франківськ, тому що не можу його не любити. Люблю за те, що тут живуть мої рідні і мої друзі. А за що не люблю? Можливо, за потворну і чим далі потворнішу архітектуру. І за галицький консерватизм.
Розмовляв Сергій Борис