По дорозі на Схід волонтери та бійці АТО часто зупиняються в одному із сіл Полтавської області. Тут при дорозі є непримітне кафе "Полтавські галушки". Власник закладу люб'язно та безкоштовно годує всіх, хто робить внесок в захист України. Тут волонтери та бійці їдять смачний зелений борщ та неповторні галушки, слухаючи історії господаря. Замість рахунків бійці пишуть подяку та залишають йому на пам'ять шеврони, які він вішає на стіні.
Далі – вже Дніпропетровська область і Павлоград. Невелике індустріальне місто на сто тисяч мешканців, але в ньому легко заблукати – так широко воно розкинулося. На будинках та стовпах українські прапори та російськомовні вивіски. Місцеві проукраїнські жителі кажуть, що "сєпарів тут більша частина, але вони навіть не висовуються". До зони АТО звідси майже сотня кілометрів, волонтери їдуть "на передок" і до вечора вже повертаються. А бійці тут можуть заночувати, аби не їхати в небезпечну зону вночі.
У Павлограді не відчуваєш мовного бар'єру: ти українською, а вони російською. Дехто зізнається, що йому соромно, що не знає української мови, але проклинають "москалів".
Відеорепортаж КУРСу "Павлоград – залізний тил":
Госпітальєри
Саме в Павлограді дислокується добровольчий медичний корпус "Госпітальєри". Одна дівчина прозвала їх "гестапальєрами". Військові медики лише сміються: ну, справді, вони ж "хунта та їдять дітей". Лише почуття гумору дозволяє тут зберігати здоровий глузд.
Госпітальєри знаходяться в покинутому інтернаті. Зараз там ремонт. Добровольці живуть в голих обшарпаних стінах. Посеред холу стоїть піч. Хлопці та дівчата мають окремі кімнати. До речі, в "Госпітальєрів" чи не найбільше дівчат серед інших батальйонів. Зараз там "тихо", бо немає вишколу.
Наймолодшому госпітальєру 18 років. Саме він і провів нам екскурсію. Ще одній дівчині – 20, позивний – Луна. Дівчина каже, що вже рік в "Госпітальєрах". Спочатку батьки та друзі не розуміли, але з часом прийняли, що такий її вибір. Форма стала для неї немов частиною тіла, а батальйон – родиною.
Госпітальєри кожному автомобілю дають назву. Один із останніх, який їм привезли, – "Руслан", на честь померлого бійця АТО з Івано-Франківська Руслана Юрчишина.
Капелан "Госпітальєрів" з Івано-Франківська Сергій Мороз "Фрост" каже, що до життя на війні швидко звикаєш. Фрост навчався на капелана, але з початком війний пішов в АТО та був поранений. Після поранення продовжив навчання. Зараз він є ще й водієм "Госпітальєрів".
"Ти до цього привикаєш. Привикаєш до людей. Привикаєш до цього ритму та темпу життя. Бачиш потребу в тому, що ти робиш", – говорить Сергій Мороз.
Капелан каже, що на війні немає таких забобонів, як серед цивільних.
"Їдуть в АТО і сміються: заповідаю свою водичку тобі, – розповідає капелан, та додає, що чорний гумор – як ноги: він або є, або його нема".
"Кулінарна сотня Павлограда"
Валентина Шаламай із своєю мамою, яку всі з любов'ю називають мама Тая, готують сухі борщі для бійців. Розповідають, що коли почалась війна, то вони думали, як допомогти. Передавали речі, харчі та все, що могли. Згодом взяли приклад із волонтерів Дніпропетровська, які готують сухі борщі. Купили сушарку та вишукали в інтернеті, як готувати. Валентина навчалась на повара, тож така робота їй знайома. Каже, що іноді допомагають місцеві дівчата, але рук дуже бракує. Дякує волонтерам з Франківська, які регулярно їй надають продукти.
Бійці ледь не щодня просять борщі. Кажуть, що дуже смачно. Ми також спробували. Це найсмачніший борщ, який я їв у своєму житті.
Валентина каже, що вони вже передали в АТО тисячі пакетів із сухими борщами. Кілька місяців тому навіть перестала рахувати. Зізнається, що якби не війна, то зараз була б із своєю родиною, десь за кордоном. Але немає на кого це лишити, не може…"коли там українські бійці нас захищають".
"Бронетанковий завод"
В селі Вербки поблизу Павлограда розташована автомайстерня, її тут називають "бронетанковим заводом". З самого початку війни працівники автомайстерні почали допомагати українським військовим. Вони ремонтують автомобілі для них – вантажівки, джипи, швидкі. Тут стоїть і позашляховик з Донецького аеропорту. Власник майстерні Віталій Сенченко каже, що хлопці вибрались на ньому живими, але автомобіль зараз служить як "донор" для інших машин.
Всього за час війни на цій автомайстерні відремонтували 36 різних автомобілів. Віталій на пам'ять зберігає у себе автомобільні номери, шеврони, прапори та хвалиться фотографіями авто, які відремонтували. На фото показує знайомих бійців. Декого вже немає серед живих…
Віталій каже, що працює і допомагає всім, кому треба, не розчаровуєтся.
"В чому розчаровуватись? Люди хай поїдуть туди – і їм стане все зрозуміло! Людина знаходиться в окопі. Її в будь-який момент можуть вбити. Вона ж там за нас. Якщо б їх там не було, то Бог знає, що було б тут з нами і нашими сім'ями", – говорить Віталій.
"Багіра"
Анна Балакшій "Багіра" спочатку була волонтером, збирала з друзями допомогу та передавала бійцям. На "бронетанковому заводі" познайомилась із легендарним комбатом батальйону "Джохара Дудаєва" Ісою Мунаєвим та стали спілкуватись. Згодом пішла воювати у батальйон.
"Іса Мунаєв – така людина була, поряд з ним зовсім не страшно було. В нього аура така була. Ти знав, що це як оберіг, як тотем. Я знала, що поки він поряд, то нічого не станеться. Що він в будь-який момент прикриє собою і не дасть загинути. Він завжди йшов спереду, коли йшли кудись. Коли повертались – йшов в кінці. Це була людина із великої букви", – розповідає Анна.
Читайте також: Багіра з батальйону Дудаєва: Амністія для сепаратистів – це плювок в обличчя бійців
Після загибелі Іси Мунаєва під Дебальцевим вона та багато інших бійців покинули батальйон. Зараз Анна продовжує займатись волонтерством. Розповідає, що волонтери з Західної України, зокрема з Івано-Франківська, дуже багато допомагають місцевим волонтерам. Проте відзначає, що активінсть української громади, на жаль, пішла на спад.
"Хресний батько" – Анатолій Токарєв "Дєд"
"Дєд" пройшов вже не одну війну. Був в Афганістані. З початку війни на Донбасі захищав Україну. У Павлограді "Дєда" всі знають та поважають.
Коли почалась АТО, "Дєд" взявся возити бійцям допомогу – продукти харчування, форму, бронежилети. Потрапив у полон. Пробув там два місяці: витримав тортури, але переконання не зрадив. Мав можливість звільнитись на місяць раніше, але не хотів покидати товариша. Його другові бойовики відрізали вухо. Як вийшов з полону? – Секрет.
Він і зараз займається волонтерством, допомагає бійцям отримати статус учасника бойових дій, визволяє хлопців з полону.
"Павлоград знаходиться на самій передній лінії. Коли почались всі ці рухи і АТО, то Павлоград найперший поставив блокпости. Ми самі їх побудували, бо очікувалось, що підуть і сюди. І в нас хотіли "Руську весну" зробити, і в нас були мітинги, але ми прижали", – розповідає "Дєд".
Питаємо його: коли закінчиться війна, як? Відповідь: "Це буде ще дуже довго. По-перше, я не пробачу, не пробачу за те, скільки хлопців моїх там загинуло з 25-ої і 93-ї бригади. Я вважаю їх усіх моїми".
У Павлограді досі стоять блокпости. Там носять синьо-жовті стрічки і проводять українські ярмарки. Там, врешті, як і по всій Україні, хочуть миру, бо відлуння війни там чують дуже добре.
Текст, фото і відео Юрія Паливоди
