Останні декілька місяців пані Олена дуже хвилюється – події, що відбуваються в країні, не залишають її байдужою. Спочатку страшенно тривожилась за онука: "Як пояснити дитині, чому на в’їзді до міста стоять міліцейські патрулі з гвардійцями? Чому у військових – зброя?" Зауважу, "малюк" досягає підліткового віку, незабаром ходитиме під вусом і вже цікавиться дівчатами. На це заклопотана пані Олена ще не встигла звернути увагу, інакше переживань, очевидно, побільшало б. А ще жінка щосили вірить. Вірить, що незабаром потік тривожних новин припиниться, "криза минеться і все буде як колись". Цю фразу повторює як мантру й чекає, що "все повернеться на круги своя". Бо інакше як жити? А й справді – як?
Безперечно, коли слово "криза" (політична, економічна і т. д.) тільки горобці не цвірінькають, а ЗМІ наввипередки підвищують градус напруги, недовго втратити емоційну рівновагу. А якщо драматичні події відбуваються в безпосередній близькості чи відчуваються на власній шкірі – то й поготів. Це ті відчайдушні випадки, про які кажуть: "Вам не зрозуміти – ви того не пережили". Хоча насправді будь-яка людина (тільки кожна у свій час) упродовж життя проходить через одне або й цілу низку випробовувань, які сміливо можна назвати кризою. І кожна така особиста історія не схожа на інші й водночас – подібна. Бо, напевно, немає на світі болісних переживань, яких у той чи інший спосіб не зазнавав хтось із смертних. В усі часи були і є люди, які за різних обставин втрачали рідних і близьких, переживали війни та природні катаклізми, опинялися без засобів до існування або на чужині, тяжко хворіли… Але що б не траплялося, завжди були і є ті, хто виходить із кризи зі щитом, і ті, кого "виносять на щиті". Чому так? Чому одних нищить те, що інших… робить сильнішими?
Була здивована, коли довідалась, що японський ієрогліф, який означає кризу, складається із двох частин, з яких одна символізує неминуче руйнування, а друга – можливість, шанс. От і виходить – дві сторони одного явища: небезпека і нагода. Хоча кожен, хто переживав у своєму житті кризи, знає: побачити в них саме нагоду буває найважче. В деяких випадках це навіть дико звучить. Коли твій світ, стабільний і передбачуваний, раптом летить шкереберть, це нагода? Для чого? Шанс на що?
Розповім одну історію. Невигадану. Про реальну жінку, якої зараз, напевно, вже немає серед нас, але яку багато хто згадує добрим словом. Тьотя Валя була кримською татаркою з такої бідної родини, що, розказувала, не мала навіть теплого пальтечка на зиму. Коли на півострів прийшла війна, шістнадцятирічна Валя опинилась під німецьким конвоєм у потязі, який віз її на Захід, назустріч найстрашнішому випробуванню її життя – в Освенцім, де провела нескінченно довгі роки, сповнені жаху і страждань…
Серед радянських вояків, які звільняли концтабір, був і той, що став її новою долею – білоруський хлопчина, за якого вийшла заміж і який забрав Валю на свою батьківщину. На жаль, чоловікова родина невістку не прийняла, і в молодої сім’ї не залишилося вибору – подружжя вирушило до Криму, починати все з нуля. Про те, як жили, тьотя Валя розповідала небагато: працювали, будували свою хатку неподалік залізниці, ростили дитину. Все самі. Нікому навіть було допомогти з маленьким синочком – Валя ж бо залишилася круглою сиротою. Тому хлопчика "гледів" собака, котрому малого припинали до буди за ногу, аби ніде не подівся й ніхто не скривдив. Так вони разом і спали, доки батьки не поверталися додому з роботи. Що тут ще пояснювати? Тяжко було.
Але все минає. Минули й повоєнні труднощі. Коли наша сім’я потрапила до тьоті Валі на початку 1970-х, на її невеличкому подвір’ячку під зеленою стелею виноградного навісу, крім хатки, тулилася ще й "врем’янка". Скрізь жили відпочивальники, дарма, що мешкала тьотя Валя далеко від моря. Це не мало жодного значення – до неї їхали по 10 – 15 років поспіль і хтозна з яких далеких закутків СРСР, навіть з Іркутська. Саме до тьоті Валі! Бо вона приймала до себе тих, кого інші брати на квартиру не хотіли – найгірші випадки. Євпаторія ж – дитячий курорт. От і везли батьки своїх малюків на оздоровлення звідусіль. Було, піде тьотя Валя на вокзал, а там, уже надвечір, сидить жінка з валізами й малям на руках. Куди йти – не знає. Всіх приїжджих місцеві по квартирах розібрали, а їй – відмовили. Дитя криком кричить, дивитися на нього страшно – як шматок м’яса у закривавлених струпах. Екзема. І бридяться люди, і клопоту собі завдавати не хочуть. Тьотя Валя веде до себе нових пожильців. Разом із молодою мамою береться лікувати малюка. Сама ходить на море й приносить додому морської водички, підігріває, а тоді робить дитині купелі, вчить матусю, допомагає їй. Невдовзі – гляди – ранки почитають гоїтися. Десь на третій день малого вже й самого на море несуть. А за кілька тижнів – дитина здорова, сміється, грається.
Люди цього добра не забували. Пам’ятають її і в моїй сім’ї. Мама до сих пір згадує її сердечність і любов до людей, причому всіх – прикрих і хороших, її делікатність у поводженні й фантастичне ставлення до життя. Вона шанувала й цінувала його в усіх проявах: навіть мух в оселі не вбивала, а тільки виганяла на подвір’я рушником. Мені ж, п’ятирічній, вона тоді запам’яталася як взірець спокою й рівноваги. Не знаю, чи хтось колись чув її підвищений голос. Тільки вряди-годи курила цигарку. Так і закарбувалась картина: залізнична колія із сухими травами на узбіччі, знизу доверху всіяними дрібними равликами; неподалік – невеликий світлий будиночок; маленьке подвір’ячко, оповите виноградною лозою, під якою щовечора за одним столом збиралися на посиденьки всі гості тьоті Валі, яку, поза сумнівом, пам’ятають досі.
Чому вирішила розповісти про неї саме зараз? І який це має стосунок до теми криз у людському житті? Безпосередній. Бо приклад однієї жінки з концтабірним татуйованим номером на руці – страшним "бодіартом" колишньої війни – дає кожному з нас, може, більше, ніж деякі аналітичні праці глибокодумних науковців. Бо тоді, коли вона долала свої кризи, з дня на день, роками виживаючи в таборі смерті; коли оплакувала втрату власної родини; коли шукала своє місце в новому, мирному житті, розпочинаючи його, як у прислів’ї, – "боса й простоволоса", навряд чи знала відповідь на запитання "ДЛЯ ЧОГО це все?" (в таких випадках зазвичай питають: "ЗА ЩО?"). Але минули десятиліття, і коли не сама тьотя Валя, то інші люди можуть припустити: все, що з нею трапилось, зробило її такою, як ми її знали, – милосердною, співчутливою, доброзичливою, з унікальною життєвою філософією вшанування Божого творіння в усьому сущому.
Її приклад дає й іншу – не книжкову, а практичну відповідь на запитання, як долати кризи. В тих випробовуваннях, що випали на долю, вона не заперечувала очевидне, не закривала на нього очі й не ховала "голову в пісок" – був це концтабір чи інші важкі події. Речі й ситуації мають називатися своїми іменами, тоді можна виробити адекватне ставлення до них й обрати ефективну подальшу поведінку. А ще тьотя Валя не жила в минулому. Воно залишило карби на її тілі й душі, проте вона не загрузла в ньому довіку. Вона оплакала втрати, але знайшла в собі сили сконцентруватися й за туманом цілковитої невизначеності угледіти свою мету й вирушити до неї. Так поступово збудувала нову сім’ю, новий дім і нове життя. А головне – як їй не було тяжко – не відштовхувала тих, хто потребував її допомоги, й зі свого боку – приймала поміч, яку їй посилало Небо (чи не таким дарунком долі став її чоловік?).
Саме з такою людиною і саме в кризовий період варто було б познайомитися пані Олені, аби зрозуміти: "як колись" не буде ніколи. Кожен новий день не буває копією попереднього, як плин ріки, котра – навіть в одних берегах – щомиті несе нову хвилю; тому й кажуть "двічі в одну воду не ввійдеш". Щоби нарешті помітити: її онук – не якесь нетямуще дитя, а хоч на зріст іще маленький, проте чоловік, а раз чоловік – значить, захисник. Мине кілька років – також служитиме в армії. І до того часу має вже точно знати, чому й заради чого; мусить мати систему цінностей, яка допоможе йому міцно стояти на ногах навіть тоді, коли обставини з ніг збивають. Переконатися нарешті, що в "позі страуса" людина втрачає бачення перспективи. Тому ризики й небезпеки – не привід для паніки, а привід для перегляду попереднього трибу життя. Усвідомлюючи їх, маємо бути обережнішими, мудрішими, поряднішими, зрештою. Навіть у дрібницях. Бо чи прийде в голову, наприклад, комусь із мешканців Ізраїлю поцупити забутий на зупинці чужий пакет? Радше спаде на думку повідомити поліцію, з огляду на можливість теракту. Чи стають люди від того неврастеніками? Ні, вони стають пильними громадянами. Зрештою, легковажним і роззявам в усі часи було складно виживати. Або ти змінюєш свою поведінку, або – нарікай на себе, незалежно від того, яка криза "надворі" – політична, економічна чи будь-яка інша.
А ще кризи вчать відповідальності – за кожен свій вчинок, за себе і за інших. Бо світ такий маленький – ми всі в ньому, як у одному човні. Сьогодні ти підтримаєш когось, а завтра – хтось інший допоможе тобі. Навіть на відстані тисяч кілометрів і десятків років. Як, сподіваюсь, комусь сьогодні допоможе тьотя Валя. Адже ви тепер з нею також знайомі.
Наталія Ясинська, практичний психолог