Тут проводив свiй лiтнiй вiдпочинок Михайло Коцюбинський iз сином Юрком. Сюди приїздила Леся Українка зi своїм тодi ще нареченим Климентом Квiткою. А Михайло Грушевський навiть придбав собi в цьому селi (тепер цей присiлок називають Грушiвка) вiллу з 3 моргами городу, звiдки мав чудовий краєвид на долину Жаб’я та центральне пасмо Чорногори. Протягом 14 рокiв майже щолiта бував тут Iван Якович Франко. Зважаючи на популярність села серед вітчизняної творчої еліти, відомий етнограф Володимир Гнатюк назвав Криворівню “українськими Атенами” (Афінами).
Криворівня. Садиба-музей Михайла Грушевського. Світлина А.Яковенка.
Власне, Iван Франко й етнограф Володимир Гнатюк стали піонерами літнього відпочинку у Криворiвнi. Хоча хто знає, як би все склалося, якби на ринку в Косовi панi Гнатюкова, дружина фольклориста, не зустрiла свою сестру, паніматку пароха Криворiвнi отця Олекси Волянського. На запрошення сестри Гнатюкова поїхала погостювати до верховинського села, а до компанiї взяла собі Ольгу Хоружинську – дружину Франка.
Уже наступного року Франки вiдпочивали в Криворiвнi цiлою родиною, зупинившись у хатi мiсцевого газди Проця Мiтчука (по-мiсцевому Цiмбюка) на Зарiччi. Про умови, на яких перебували тодi “літники” у господарiв, зараз мало що вiдомо. Але так видається, що приймали гостей гуцули не задарма. Принаймнi у своїх спогадах син Iвана Франка Петро згадує, що батько допомiг Мiтчуку з придбанням землi, а той натомiсть дозволив жити у нього щолiта.
Отець Олекса Волянський з родиною.
Починаючи від 1903 року, до Криворiвнi приїздили курортники не лише з Галичини, але й з Надднiпрянської України. Вакацiї на Гуцульщинi перетворилися на неодмiнний атрибут лiтнього вiдпочинку української iнтелiгенцiї. Отець Волянський, садиба якого у Криворiвнi стала популярним осiдком для “лiтникiв”, писав у спогадах, що ще у травнi до нього починали надходити листи, в яких його запитували про можливiсть лiтнього перебування в Криворiвнi та умови, на яких тут приймають гостей.
Великий наплив таких вiдомих курортникiв до Криворiвнi стурбував австрiйську владу. Щоби якось контролювати ситуацiю, цiсарськi урядники зобов’язали ґаздiв, якi приймали у себе туристів, протягом 24 годин реєструвати новоприбулих в органах державної влади. Невиконання цього припису каралося штрафом у 10 корон.
У бiдному гiрському селi було зовсiм непросто прохарчувати всiх, кому полюбився тутешнiй вiдпочинок. Часом Олекса Волянський вiдраджував гостей вiд приїзду, застерiгаючи, що двiчi на тиждень вони мусять бути вегетарiанцями, бо худоби немає i м’ясо дороге. Та заради краси тутешнiх гiр криворiвеньскi “лiтники” були готовi терпiти будь-якi незручностi.
Колишня хата Василя Якіб’юка, нині музей Івана Франка.
Зрештою, довколишнi лiси були багатi на гриби та ягоди, у Черемошi непогано ловилися головачi та морена, а в його притоках-струмках не переводилася форель чи, як кажуть гуцули, пструги. Тож чи не кожного ранку Франко з кошелем та палицею в руках босонiж iшов у гори по гриби. Iнодi його лiсовi трофеї дуже дивували мiсцевих селян. Зроду-вiку горяни не їли нiяких iнших грибiв, крiм “правдивих” (бiлих), запечених печериць і маринованих рижикiв. Скуштувати приготовлену з Франкових грибiв страву господарi наважувалися лише пiсля того, як сам Iван Якович поїв i йому нiчого не сталося.
Iншим захопленням Франка була риболовля. До речi, Iван Якович не визнавав вудки, а ловив рибу саками та сiтками, якi робив власноруч. Щоправда, йому не вiдразу вдалося оволодiти мистецтвом риболовлi на гiрських рiках. Але якось вiн поїхав порибалити на Серет, i там його навчили гуцульського способу полювання на пстругiв. Для риболовлi горяни робили на рiцi загати, де риба гнiздилася i потiм легко давалася в руки.
Потiм, повернувшись до Криворiвнi, Франко домовився з мiсцевим газдою Василем Якiб’юком, в якого тодi вже жив, щоби той зробив такi засiки на одному з потокiв бiля своєї хати, пообiцявши за це заплатити чи то 300, чи то 500 корон. Але мрiя Франка не здiйснилася. Виявилося, що для цього йому треба або бути власником цього потоку, або отримати дозвiл на риболовлю в цьому районi. Можливо, Франко, домiгся би того чи iншого, але в той час його спiткала страшна недуга – артрит скрутив йому руки, а фiзична слабкiсть ще й надломила душу поета.
Кабінет, в якому працював Іван Франко.
Є легенда, що, саме рибалячи в холодних гiрських потоках, Франко застудив собi руки i пiсля цього заслаб на артрит. Хоча таке видається не зовсiм правдоподiбним. Але, ймовірно, Франко вже в час своїх перших приїздiв до Криворiвнi вiдчував хворобу. Бо ж недаремно мiсцями для свого лiтнього осiдку вiн обирав оселi Проця Мiтчука та Василя Якiб’юка, які мали в селі славу цілителів, які вміють лікувати і людей, i худобу.
Гуцульська атрибутика в будинку Франка.
Вiдомо також, що Франко разом iз товаришем вiдвiдував якогось ворожбита, що жив біля Криворiвнi. Супутник Iвана Яковича вдав iз себе хворого i, коли знахар почав щось бубонiти, Франко тихцем записав це секретне замовляння.
А в останнi роки свого перебування в Криворiвнi Франко часто навiдувався до джерельця бiля сiльської каплички. Вiн мочив у джерельнiй водi покрученi артритом руки, сподіваючись у такий спосiб подолати недугу.
Зрештою, кожен iз лiтникiв у Криворiвнi шукав у гiрському клiматi насамперед оздоровлення. Недарма гуцули називали своїх гостей із мiста “холерниками”, бо ж кожен сподiвався знайти тут лiк вiд якоїсь хвороби.
Відкриття музею І.Франка у Криворівні, 1956 р.
Богдан СКАВРОН, Збруч
