Сьогодні полеглий Герой повернувся додому. Франківськ прощається з одним із кращих своїх синів. Втрата болить всіх – тих, хто знав Семена, і тих, хто знав про нього. Побратими не ховають сліз. Воїни – як називав бійців Батя, – плачуть, мов діти. Воїни з передової, яким випало супроводжувати Семена в останню дорогу, стикають кулаки, кусають губи і відвертаються від фотокамер. Горе…
Григорій Семанишин "Семен", 42-річний начальник штабу окремої тактичної групи імені Генерала Воловика, її командир і розвідник підірвався на розтяжці, коли група вже поверталася із завдання.
"Він був командиром групи, що мала неофіційну назву "Семінарія". Майстер спорту з боротьби. До літа минулого року ми були одним підрозділом – ОТГ-1 ДУК ПС. Хоча безпосередньо пліч-о-пліч із Семеном я ніколи не воювала – вони завжди якось діяли своєю командою, – написала на своїй сторінці у Фейсбук відома волонтерка, а тепер боєць Олена Білозерська. – На передку "семінаристи" мали славу відчайдушних вояків. З району ДАП не вилазили, навіть коли там ставало дуже сутужно – і через атаки супротивника, і через полювання влади на добровольців. Ми з літа – на інших ділянках фронту, а вони так і залишилися в районі ДАП. Загибель Семена – серйозна втрата для українського добровольчого руху…"
На фото Семен – справа. Опитне, березень 2015.
Коли розпочався Майдан, Григорій Семанишин залишив грошовиту роботу дальнобійником і став активним учасником подій спротиву. Під час Революції Гідності примкнув до "Правого Сектору" і після перемоги разом із побратимами пішов на війну у складі ДУК ПС. "Бо вважаю себе націоналістом, патріотом", – пояснив Семен в останньому інтерв'ю, яке дав у січні цього року в Івано-Франківську.
Перед тим, як піти на війну, розписався з дружиною, з якою багато років перед тим жив у щасливому шлюбі.
"На початку червня поїхав на Схід на базу у Покровське. Перший мій бій був за Карлівку. Був вдалий. І другий був вдалий. Потім були Піски – пробули там днів десять, відступили з незрозумілих причин. Потім другий раз зайшли в Піски, закріпилися. Потім ходили в диверсійну розвідку на Мар'їнку, там атакували їхній блокпост. Два тижні – у Старобєшевому. Амвросіївка: звідти наша ДРГ ходила під Шахтарськ, 20 км вглиб території. Знайшли, де вони робили окопні споруди, дали коректування нашій артилерії. Вона відпрацювала. Взяли полоненого, передали військовим…" – Семен розповідав про війну як про роботу, називав географічні назви, ніби позначав прапорцями воєнну мапу.
Іловайськ. Степанівка, де на дорозі поламалася "таблетка" (автомобіль – ред.) медиків, яка везла 200-х у лікарняний морг в Амвросіївку. Знайшли автобус із водієм, відвезли убитих. В складі групи "Барса" були у Донецькому аеропорту.
"На позиції було п'ять днів дуже жорсткого бою, але втрати в нас були мінімальні – троє вбитих, один поранений. Нас було 18 чоловік, приїхали підсилити 93 бригаду. Контужені були всі – танк по нас стріляв з 50 метрів в упор. Підбили танк. Потім стріляв БМП. Підбили БМП. У ворога, за їхніми зведеннями, були великі втрати – більше півтори сотні вбитими, але позиція наша згоріла. Відійшли на старий термінал – і так залишилися живі", – за стриманістю Семена вгадувався вир емоцій.
Та куди тільки поділася та стриманість, коли мова зайшла про побратимів.
"То звичайні люди, звичайні хлопці – патріоти. Нормальні люди, яких не цікавлять заробітки чи щось таке, а для яких важлива доля країни, – продовжив з гордістю, але без пафосу. – Патріотизм на нашій землі живе століттями, він – у нашій крові. Цей дух, патріотизм, вибити з України неможливо, він щоразу відроджується. Дивіться, скільки у нас патріотів, скільки воїнів – реальних воїнів. Не тільки наша Західна, а вся Україна!"
"Не один бій, і не сам один бій робить з хлопців воїнів. Коли надзвичайно складна, ризикована ситуація, коли міни рвуться біля тебе, а кулі свистять над головою і по боках і не знаєш, куди себе діти, а треба атакувати, – і коли так раз і другий, третій і десятий, і вже позбуваєшся страху, аж тоді…" – небагатослівний Семен.
"Колись в Опитному Семен зібрав групу і сказав таку річ: "Я завжди іду першим, я завжди прикрию". Просив не залишити його ворогові і не розчарувати його в бою. І подякував за роботу зі словами: "Без вас я би не зміг…" – написав у Фейсбук побратим Руслан, боєць "Стрілок". – Зараз ми розбиті в душі страшенною втратою, втратою, яка коштує тисячі ворожих голів.
Так важко. Розгублені, але не зламані, не покорені, ми встанем… Більшість встане в ім'я Батальону Захід-3 СЕМЕНІВЦІ. Так саме "семенівці", бо нас всі називали "Семінарія".
Батя вболівав не лише за своїх, за "Семінарію".
"Та прийдіть ви в окопи, побудьте тиждень, подивіться, як хлопці живуть, – звертався він в інтерв'ю до верховної влади. – Хлопці місяць бані не бачать, по коліна в болоті. Постіратися – ну добре, а в що перевдягтися? Добре, що хоч їсти є що – тушонка, хліб. Стояли на Нєвєльському: хлопці просять лісу, щоби в землі накритися. Це нульова зона, далі – ворог. Командування каже: нема лісу. Я не розумію, як так можна! Дзвоню до колєгів у Франківськ, пацани мені привозять 20 кубів лісу. Бо той ліс, що через державні закупівлі для армії, він просто туди не доходить…" – розповів про один з випадків командир.
Десятки таких і подібних випадків підштовхували Семена до дій. В останній час він замислився, як рухати Україну далі – щоби не розгубити, не зрадити ті ідеали, за які став у Вогнехреща на Майдані, які відстоював зі зброєю в руках на Донбасі.
"ДУК буде стояти, поки ми стоїмо. Патріоти мають підштовхнути, а народ має підтримати", – до останньої хвилини вірив друг Семен.
"Друже "Семен", ти став справжнім батьком для сотні воїнів на фронті.. Таких як ти одиниці.. Ти виживав в найгарячіших боях.. сміливо вів за собою десятки бійців.. Тебе любили і поважали…" – звертається до полеглого друга на своїй сторінці у Фейсбук франківський волонтер Василь Андріїв.
"До самої смерті Семен ніс ідею побудови УССД – Української Самостійної Соборної Держави, – і не відрікся від своїх ідеалів. Семен для багатьох – легенда. І це велика Людина", – відкриває він для нас свого товариша і однодумця.
"Боляче! По-справжньому! Боже, мені казали, що ти милосердний! Чому ти дозволив проклятій війні нагло забрати такого бійця, друга, брата, нашого Семена!? Загинув не просто українець. Загинув Бог Війни. Я рідко коли від хлопців чула такі слова про побратима. Всі в один голос мені розповідали, яку він мав неймовірну чуйку, його так поважали, як командира! Він не просто Батя, хлопці з його ОТГ буквально молилися на нього!" – розповідає про Григорія Семанишина франківська волонтерка Наталія Долик – Аулісі Котик.
Вона пригадала свою останню зустріч з Семеном у Водяному-Опитному.
"Коли ми приїхали, його група була на завданні. Поки ми виносили ящики з допомогою, звечорілося. Повертаються хлопці. Заходить Семен, я одразу до нього, "Гріша! Привіт! Ми приїхали до тебе! Рідненький!" Він дуже стримано поздоровався. Здивувалася: "Семене, ти що не впізнаєш?" І зазирнула йому в очі. На мене дивилася сама безодня війни – і цей погляд я запам’ятала назавжди. Щойно з завдання, він навіть не знав, чи всі повернулися, з одним ще не могли зв'язатися… "Дай мені 20 хвилин, я відійду…" І справді, за якийсь час Семен уже тішився подарованому прапору, казав, що буде носити його замість броніка. Ми їли холодну тушонку, хтось грав на гітарі з обірваними струнами. Не могли наговоритися, бо люди там рідко бувають… Коли я кажу, що ТАМ завжди залишала шматочок свого серця, то згадуватиму в першу чергу його. Безстрашного, Справжнього!" – пише волонтерка.
Помоліться за його рідних, для яких звістка про смерть є тяжча, ніж свинцеве небо, яке впало на той Святий вечір, просить вона.
"Вічна пам'ять! Бережи своїх побратимів тепер з ангельськими крилами!" – звертається Наталя до Семена.
Григорій Семанишин з родиною мешкав у селі Горохолина Богородчанського району. Сиротою залишилася дочка Вероніка. Невдовзі у нього має народитися друга дитина.
Підготувала Наталія Кушніренко