На Сторожинецький загальновійськовий полігон у Чернівецьку область добиралися три години. Там останні дні проходить бойове злагодження новосформованого Батальйону територіальної оборони Івано-Франківської області. Після них військові повернуться у постійне місце дислокації і чекатимуть наказів керівництва.
Погода паскудна: дощ, вітер, вологість. Дорога – суцільне болото. За 50 метрів перед КПП машина грузне. Йдемо пішки. На території батальйону нас зустрічає командування: офіцери неговіркі, серйозні, стримані.
Сам батальйон повністю сформували з «нуля», але з бійців, що вже мають досвід військової служби. Чимало з мобілізованих чоловіків залишили вдома дружин і дітей. Для інструктажу і навчань запрошували «афганців». Зараз військовослужбовці перевіряють згуртованість колективу, бойові навички та вміння. Проводять тренувальні стрільби зі штатної зброї. Сформували снайперське відділення. Відпрацьовують безпосередньо ротні тактичні навчання.
Кажуть, що обладнанням і технікою забезпечені на 100%. Єдина проблема – вона досить часто ламається. Харчуються добре. Дякують людям, які збирали кошти на одяг, взуття, спальні мішки.
Потрапляємо якраз на шикування 1-ї стрілецької роти. Такі різні обличчя: від 20-річних молодих хлопців до суворих, битих життям 50-річних чоловіків. На плечах – їхня особиста зброя. У когось автомати, у когось кулемети, а в когось гранатомети. Шикуються, отримують інструктаж і вирушають на полігон.
В бойових умовах бійці будуть забезпечувати охорону державного кордону, важливих об’єктів та ліквідовувати розвідувально-диверсійні групи.
Ми – за ними. Їдемо, бо наше взуття зовсім не підходить для тутешніх умов – суцільне багно. Доїжджаємо до полігону, чуємо гучні вибухи. Водій каже, що то гранати. Перед в’їздом на полігон нас зупиняє хлопець у формі. Передає по рації, що приїхали журналісти. Відповідь: «Нехай чекають». Кілька секунд – і чуємо десь поруч сильний вибух.
"Пропускай", – говорить голос у рації.
Їдемо далі. Ще кілька хвилин – і вже на самому стрільбищі. Полковник Ігор Павлюк, обласний військовий комісар, запрошує нас у командний пункт, щоб не мерзли. Тут усі у комбінезонах, бушлатах, рукавицях і шапках. Ми – в кросівках, джинсах і светрах. Військові з нас піджартовують. "Щось так тягне по капронках", – чую від одного з мобілізованих, поки підходжу до сходів.
Піднімаємося в командний пункт. Посеред приміщення стіл. На ньому кілька телефонів. Чекаємо подальших вказівок.
Поки гріємося, військові в командному пункті між собою обговорюють події на Сході, збитий гелікоптер під Слов’янськом. Говорять про шістьох хлопців з Івано-Франківщини та генерала Кульчицького. «Я його знав. Це жах», – каже полковник Павлюк.
Час від часу чути вибухи гранат. Оглядаємо полігон з командного пункту. Нам показують чеку. Кусок металу – це все, що залишається від вибуху гранати.
Солдати стрілецької роти підійшли до стрільбища, стали в чергу перед складом за набоями. Ми спустилися до них. Підійти ближче нам не дозволяють. Кажуть, військова таємниця.
Поки чекаємо, говоримо з солдатами, які стоять поруч. Один із них весь час жартує. Йому за 40. Просить в мого колеги цигарку. Той дає. «Атракціон небаченої щедрості», – коментує солдат. Пізніше він нам розказує, як вони стріляють з гранатометів, показує фото на телефоні. Каже, що один постріл коштує 1,5 тисячі гривень. Вони задоволені, бо нарешті мають можливість випробувати зброю.
За цей час бійці стрілецької роти отримали патрони і вийшли на стрільбище. Нам дозволили підійти на безпечну відстань. Тут все відбувається за командою. Нема команди – стій на місці.
Військові підходять на рубіж, заряджають калаші. «До стрільби готовий», – рапортують вони і за командою керівника розпочинають стрільбу по мішенях.
На все це збоку дивиться керівництво батальйону. Стріляли близько 15-ти хвилин. Потім знову вишикувалися. «Все добре, ми не опозорилися?» – питає один з військових свого керівника. Той киває головою, мовляв, все добре. Стають в шеренгу і вертаються до казарм.
Нас садять до автомобіля і везуть назад. Напрошуємося подивитися на казарми, на побут військовослужбовців. Керівництво погоджується.
Першими до казарми заходить полковник Ігор Павлюк. «Струнко», – лунає команда. Потім заходимо ми. Казарма невелика. Вона повністю заставлена двохповерховими ліжками. На стільцях стоять зібрані наплічники. Військові здивувалися, коли побачили журналістів. Підходить один, питається, звідки я і що буду писати. Розповідаю, що бачив. Оглядаю кімнату і кажу йому, що хотілося би кращих умов. На це солдат ледь не нападає на мене. «Які кращі умови? Стріляємо кожен день. Всі, хто тут є, усі служили. Які кращі умови? В нас все є», – говорить він.
На столі один з мобілізованих чистить свій автомат. Він йому як рідний.
Говоримо з військовими, вони жартують і усміхаються. Почуття гумору тут на вагу золота.
Пізніше у коментарі для журналістів полковник Ігор Павлюк розказав, що солдатам вкрай не вистачає бронежилетів. З ними, він впевнений, військовослужбовці батальйону територіальної оборони успішно виконають усі поставлені керівництвом завдання.
«Вважаю, що вишкіл, який ми пройшли по бойовому злагодженню, показав, що люди готові виконувати завдання за призначенням. Але зараз нам необхідно їх більше підготувати до захисту наших людей. Треба бронежилети. Зараз їх просто нема. І пускати людей на виконання бойових завдань без захисту немає сенсу. Наш батальйон повинен бути на найвищому рівні, боєздатним. Щоб він міг успішно виконувати поставлені завдання і щоб у нас за них серце не боліло», – каже Павлюк.
Протягом останнього тижня він переконався, що бійці готові. Деякі підходять і питають, коли уже поїдуть в Донецьк. «Я кажу: хлопці, не спішіть», – говорить полковник.
Володимир Кушніренко
