fbpx

Ростислав Шпук: Польові дослідження прикарпатського виборця

Політика 19:43, 29.10, 2015

Знаний інтелектуал, громадський діяч і бізнесмен Ростислав Шпук спробував себе як кандидат на виборах. Як представник партії БПП "Солідарність" він змагався за мандат депутата Івано-Франківської міськради на окрузі у приміському селі Микитинці. Досвід походу міського до мозку кісток інтелектуала в політику, особливості спілкування з електоратом "в полі" й штрихи до колективного портрета галицького виборця – про це в розмові Ростислава Шпука з КУРСом.

– Ти затятий “урбаніст”, людина міста, а тут раптом – сільський фактично округ. Чому?

Оскільки центральні округи міста, де я зазвичай присутній фізично і ментально і дещо впізнаваний, були зайняті іншими, більш достойними і досвідченими кандидатами, то я вирішив винести себе у заміську зону округу – в село Микитинці, яке мені досить нечуже й симпатичне.

Перш за все тому, що, якщо я здійсню кампанію по-своєму, з мінімальною кількістю зовнішньої візуальної реклами і без лукавства нездійсненних обіцянок, то матиму менше провини за поразку перед партією, яка мене висунула і всім забезпечила. Тому що у цей округ потрапляти ніхто не хотів, окрім “свободівців”.

А коли мої зображення висять привселюдно – для мене це як акт нудизму. Ну хто я такий, щоб мої портрети повсюдно височіли над головами і примушували людей нашпортуватись на себе поглядами? Це якось незаслужено, навіть у фейсбуці я цього ніколи б не робив, а вулиця  це не стрічка фейсбуку, її не промотаєш, стовп з портретом не забаниш.
І оскільки я став “приміським” кандидатом, то й мій білборд, який забезпечила партія, опинився винесеним за місто. Мені дуже кортіло запостити його фото у фейсбук з перефразованою цитатою Пєлєвіна: “Коли джип ще їздить, а смерть здається далекою і абстрактною, в голові у чоловіка здійснюється своєрідна хімічна реакція. В ньому прокидається почуття безмежної величі, і він замовляє собі рекламний борд”. Цього я таки не зробив з етичних міркувань.

З другого боку, вуличні портрети – це об’єктивна необхідність для кандидатів-початківців, що має урівняти умови стартової впізнаваності з іншими претендентами. Цього важко уникнути, бо так прийнято. Добре б законодавчо обмежити хоча б надмір, хоча б габарити візуальної політичної реклами. Притомні кандидати, що вимушені в час кампанії “торгувати” доглянутими обличчями, доглянутішими, ніж то є насправді, тільки зітхнули б з полегшенням. Але ці обмеження навряд чи колись будуть прийняті, бо марнославство вже стало нашою національною притаманністю, причому катастрофічною, бо, як писав Густав Водічка, “громадянам хочеться не просто безсмертя, а нескінченного жлобського життя. Де завжди буде щось занадто жирне на чомусь страшенно золотому…”

– Не секрет, що виборець сьогодні озлоблений і розчарований. А хто, за твоїми спостереженнями, очолює рейтинг негативу у масовій свідомості?

Статистику негативу стоїчно очолюють “жиди”. Я був заскочений, коли з цим зіштовхнувся як з явищем не дискретним, а масовим. Тоді написав у FB (вибачте за самоцитування, але те, що написане по свіжому – найточніше): “Вони винуваті досі й безперезмінно, польова фіксація у дохристиянській фазі  в розпалі. Євреї за цей час понавинаходили і понавигадували стільки всього, що отримали сотні нобелів, тюрингів і букерів, а в наших окремих зонах чорноротозем’я за весь цей час навіть не винайдено інших винуватців. Ніби й вся проблема лікування України  лише в неправильно обраному діагнозі, шляхом голосування цілого санаторію. І от цим окремим лідерам “українського спротиву”, щоб закріпити їхній намір ігнорувати голосування, я тишком, на вушко підкидаю: “Ходити на вибори  це взагалі вигадка й улюблене заняття жидів”  в надії, що вони твердо завжди чинять не “по-жидівськи” і хоча б цього разу не врятують вчергове Варавву…  Бо все-таки іноді обирати повинен не лише виборець з-поміж кандидатів, а й кандидат з-поміж виборців”.

Це таке ж автоматизоване уявлення, як у східняків про бандерівців. Відмінність у тому, що здобуте воно без “кісєльових”, своїми силами. Спрощено шукаючи архетипічних винуватців  ми репресуємо власне майбутнє, бо це все одно, що ходити з головами, постійно повернутими вбік і назад: неминуче наступиш в якесь гімно.

– Що більше впливає як на виборців, так і кандидатів – емоційна чи раціональна сфера?

Обидві, але найбільше – чутки, інформація від своїх. Є таке поняття  емпатійність  сприйнятливість до чужих переживань “у відчуттях”. То головне  щоб в результаті ми отримали емпатійну владу.

– Бруду на виборах завжди вистачає, не було інакше й цього разу. Але здебільшого в цьому контексті говорять про суб’єктів процесу – кандидатів, партії. А як тобі поведінка виборців?

Єдиним проявом негідної поведінки виборця був результат голосування (це жарт, звичайно).

Те, що не всі хотіли комунікувати, а дехто не хотів комунікувати по-хамськи, – це свого роду нормально, бо таких були одиниці, але “з дробами”. Якийсь дядечко на городі довго ставив питання, на жодне не чекав відповіді, а потім кричав: “Встаньте з колін! Чому ви на Них працюєте?”. Ми з колєгою перезирнулись, я випрямив ноги так, що коліна мало не вигнулись в протилежну сторону, не помогло, крики продовжувались. Хочеться вірити, йшлось про коліна Бога, на яких ми сиділи в його уяві.

По свіжому у FB я зафіксував, що “дивився на виборців своїми очима, а на себе  їхніми. Висновок: людина  це сукупність незворотних процесів, що прагнуть розголосу. Кандидат  це сукупність психічних процесів, що прагнуть голосу.
А  “голос приходить, ніби хвороба,
крізь непричинені кимось ворота,
легко, мов пошесть або суховій
” (Жадан).

А щодо брудних технологій з боку кандидатів, то, наприклад, наболілі “лавочки” я теж вважаю брудною технологією. Причому дуже наочною. Бо лавка коло під’їзду – це ще й повнокадровий символ плітки, своєрідне матеріальне вираження готовності до морального осуду, тому до виборів допасовується відверто-прямолінійно. Найбільш точно суть цього всього передає російський фразеологізм “пічки-лавочки”: він означає щось дуже несуттєве, спосіб убивства часу.

Підозрюю, наступ передвиборчих лавочок тільки розпочався. Якщо вибори почастішають – окупація прибудинкових просторів ними стане тотальною, доведеться створювати підземні паркінги для лавок.

Я серйозно не розумію, як може кандидат, який балотується на безоплатне представницьке місце, вкладати гроші в майданчики для малих і лавочки для старих. Ці гроші треба буде відмити, а як тільки відбудеться один “порск” цього відмивання – цей потоковий відмив неможливо буде спинити.

В рамках закону  це якщо б кандидат мобілізував виборців на вирішення проблеми, організовував їхні й свої вільні руки чи знаходив відкриті джерела інвестицій “з відробкою” для побудови чи ремонту чогось там…

Якщо ж кандидат показує фокуси чарівної появи блага  то будьте певні, в міськраді фокуси будуть значно масштабніші і ви, як кожна добровільна жертва ілюзіону, так і не зрозумієте, що звідки взялось і куди ділось. Якою може бути рада, до депутатства в якій призводять такі “контрабандні” шляхи?

– Тоді загострюю: виборець у масі своїй мудак?

Толерантніше було б мені казати, яким є кандидат-мудак. Наприклад, мудрість  вона завжди містить почуття гумору, вона на ньому базується, це тонка, але дуже міцна захисна плівка. І якщо кандидат їде на погрозах і пафосі  не варто голосувати за таку машину, це – мудак.
А серед виборців виділив би категорію людей, яку по-свіжому зафіксував у FB: “які з порогу оголошують, що не підуть на вибори і за жоден гріх не голосуватимуть за бандитів, що при владі, бо і без того їхніми голосами скористається Порошенко, то чого йти? І помітно, що складають цю категорію ті, у кого коло хати найзанедбаніше. Вони найвідвертіші, їм нічого приховувати, у них не зачиняються хвіртки. Для них не існує нічого обов’язкового, кожен життєвий крок  це очевидний прогон. Жертовність для них не місія, а побутовий момент, позбавлений величі. Відправляючи себе у безбережне плавання на тошнотворних хвилях ненависті, вони намагаються прихопити, як на профспілковий курорт без вигод в Кароліно-Бугаз, якомога більше нащадків і всього, що зрозуміле їм до затерплості.  Вони не чують: вони говорять, у них не зачиняються…
Єдине, чим залишається поливати тріскуче шкварчання розпеченої пательні їхнього патерналізму,  це прощальне: щоб забезпечити старість  приходьте на вибори молодими!”

– Чітко видно важливість виборів на Сході, де йде боротьба між українськими і антиукраїнськими силами. Для нас така гострота не настільки актуальна. Чи не означає це, що виборчий процес тут позбавлений масштабної інтриги?

Ми теж були свідками “боротьби” з уявними антиукраїнськими силами в Микитинцях. Там стався такий нічний випадок, який міг увінчатись кримінальною справою.

Більшість комісії була місцевою, “свободівською”. Підрахунок вона здійснювала повільно, вникаючи у суть справи вже тут, “в час справи”. Відповідно до закону, під час сортування бюлетенів оголошувати, за кого який з них, повинен хтось один. Решту членів пересвідчуються і сортують їх у купки, а спостерігачі “слідкують за руками”.
Але тут спочатку утворилось кілька епіцентрів “оголошення”. І один з наших спостерігачів зробив відповідне зауваження російською мовою: він міжнародний моряк високого класу, вчився колись в Мурманську, в Україні буває лише у час відпусток, а робоча мова його англійська. Тому там, де присутня вузька термінологія, йому простіше російською, що не применшує рівня його патріотизму і відданості всьому українському.
У відповідь хтось із членів комісії огризнувся: “що ти, кацапе, тут нам вказуєш?” І почали хапати його за руки у спробі фізично виштовхати із дільниці  офіційного спостерігача від “Солідарності”, котрій напередодні закидали тотальний контроль над дільницями!

Аргументація взагалі була вершиною “свободолюбивості”: “там на сході ваші кацапи нашим хлопцям руки відрізають, то ми тобі тут їх зараз попереломлюємо!” І це не п’янички з кнайпи навпроти, де продають на розлив “пшеничний сік”,  відібрані учасники закритого процесу підрахунку голосів, процесу торжества права й справедливості.
Вигнання не вдалось тому, що він там був від “Солідарності” не один, і ще миттєво прибули партійні юристи з тележурналістами. То сутичка одразу несміливо погасилась без розголосу, комісія на зауваження таки зважила і діяла за правилами. Конфлікт зам’явся, але “пам’ятний слід” напружено консолідувався.

Хочеться передати шановним борцям за чистоту мови, що мова передається довгим “повітряно-крапковим” шляхом, а не вдовблюється, як матюки. І звернути їхню увагу на ту вражаючу легкість, з якою тривіальний робочий момент стає детонатором ненависті і рукоприкладства, на готовність до насильства, в яку переросло навіть не побутове, а звичаєве хамство, властиве низькокалорійній освіченості.

Цей випадок на тлі “питань до жидів” натякнув, що наші “кришталеві ночі” не такі вже й примарні, вони тихцем поблискують таки з околиць. Ми явно отримуємо їхні попереджувальні дзвінки, і наразі вони – пропущені. Бракує навіть не євреїв, які здебільшого давно виїхали: “жиди” і без них знайдуться. Бракує лише харизматичного організатора…

І моя особиста претензія до “Свободи”  в тому, що вона цей посил нетерпимості тонко відчуває і підтримує в натягнутому стані, підкручуючи струну, не даючи їй провиснути, здійснивши сильний крен в сторону етнічного націоналізму, а не громадянського.

Із закликами треба бути обережно: накручуючи людину, яка знаходиться на межі психологічної стабільності, політики тим самим цю межу пересувають, і межовий психічний стан стає позамежовим, загрозливим. Цим не безневинно граються саме “Свобода” і “Радикали” (“свобідні радикали”), працюючи, на жаль, не на єдність, а на розштовхування.

Так сталось у випадку з Гуменюком коло Верховної Ради, і ніхто зі свободівців голосно це не засудив. І після цього така кількість голосів по Україні за них виглядає як легітимізація права на вбивство своїх.
А всі порівняння з передумовами Революції гідності  штучні й надумані: тоді це був вимушений вихід, бо нас позбавляли права власного вибору. Зараз механізми волевиявлення працюють, позитивні закони пишуться, хоч і приймаються в десятки разів повільніше, ніж мало б бути. Влада за свою загальмованість вже почала розплачуватись, втрачаючи голоси і з кожним втраченим голосом позбуваючись влади.

А розпалювання нетерпимості у вибухонебезпечному суспільстві, яке вже є на межі витривалості, все-таки повинно віднестись до кримінально переслідуваних практик. Бо чим більше ознак звичаю набуде ненависть  тим важче буде її витравити. Корупцію саме тому не вдається подолати, що вона давно стала звичаєм, сприймається не як злочин, а як таємна преференція.

Взагалі, клановість (відчуття допущеності до таємниці спільного використання)  це  наша біда, це вона не дозволяє реформувати силові структури і перенабрати суди, у підсумку це через неї знову стають мерами Кернеси.
Надіюсь, ця картина з “кацапами і жидами”  не тотальна, в Микитинцях достатньо чудових вдумливих доброзичливих людей, може, й більшість. Вражаюче красиві лиця старших людей. Таких майже не зустрінеш на вулицях міста, вони рідко виходять. І за їхнього обранця “свободівця” Петра Гавриша я й сам не проти голосувати, він гідний і оптимальний для такої згуртованої спільноти.

– Здається, українці гуртуються тільки в якісь форсмажорні моменти, а потім знову стають масою, якою легко маніпулювати. От за твоїми “польовими дослідженнями” – як помінялась свідомість людей після революції?

Моє визначення маразму: це коли на зміну розуму приходять ідеї. Відкат революційного допаміну, здається, теж притупляє громадську думку. Тільки в цьому випадку на зміну рішучості приходять підозри.

– Часто можна почути, що багато перефарбованих регіоналів пройшло в ради під іншими прапорами, в тому числі й в політичній силі, з якою йшов ти. Як вважаєш, чи можливий реванш?

У Франківську регіонали на цих виборах були зосереджені все-таки в окремих “партіях-віходках”. Серед тих, кого обрали, їх начебто не видно. Зате видно тих, хто так часто змінював партії, що плутає їхні назви, як жіночі імена в момент близькості. Небезпечніші не колишні “регіонали”, а сутнісні – ті, хто готовий знищувати і руйнувати заради вигод. І їх у нас вистачає скрізь, просто вони руйнують шляхом побудов і забудов.

– Зараз в тренді піддавати критиці “Блок Петра Порошенка”, і зрозуміло чому. А що би ти позитивного міг сказати про партію?

Правильний тренд. Але давайте об’єктивно згадаємо, діла якої з партій, що отримували владу раніше, були сукупно ефективніші за теперішні дії БПП? І яка партія запам’яталась хоч якимось позитивом? Здається, це виключено апріорі. Може, навіть ті крихти позитиву, яких тепер досягнуто,  це не стільки заслуга БПП, як самої “пануючої парадигми” в цей час, тобто обставин. Критику БПП заслужив дуже серйозну, але й у ній очевидний поверхневий “перебор”, тому я зараз сюди не підкидатиму, всього вистачає. Головне  що ніхто з можновладців більше не може почуватися впевнено у перспективі своєї посади, а партія влади може залишатись такою лише до найближчих виборів.

А люди, які закидають, що нічого не змінилось, не помічають, як змінилась сама основа змін  їхні вимоги: раніше вони такого не говорили. І не припускали. Бо людина росте рівно з такою швидкістю, при котрій не помічає, що вона росте, лише все навколо стає якимось дрібнішим.

– Наскільки людям зрозумілі нові виборчі правила, як голосувати і т. д.?

Глибинно їх не зрозумів майже ніхто з непричетних. Тому “Солідарність” навіть випустила зразки бюлетенів зі “зразковою” галочкою навпроти своїх висуванців. Але нам було ніяково роздавати їх усім підряд, бо в цьому є якийсь елемент спрощення, розумової недовіри, яку легко потрактувати як тиск.

Думаю, ідеальні клієнти таких шпар-галок – ті, чиї життя складаються з “післявчорашніх” днів, тобто днів “після вчорашнього”, і їх всюди немало.

– Я знаю, твоя кампанія була досить нетривіальною. Як ти будував своє спілкування з виборцями?

Мені хотілось, щоб з-за шаблонної біло-червоної реклами вигулькнуло живе лице, засвітився мій спосіб думання. Бо, як на мене, обирати треба перш за все за спосіб думання, а не методику обіцяння.

Ми зіткнулись з рядом проблем. Окрім того, що в Микитинцях моя впізнаваність значно нижча, ніж в середмісті, ще й часу залишалось критично мало, бо як тільки стартували вибори, у мене вперше в житті почалось запалення зі двотижневою температурою – так, ніби хтось згори тримав за руку і казав: “нікуди не йди, врятуй в собі рядового виборця”. Агітатори – розповсюджувачі інформматеріалів зголошувались і пропадали, бо важко працювати на віддаленій і величезній території. Навіть зібрати людей на зустрічі змоги не було жодної: коли ми організовували зустріч з Насаликом, виявилось, що саме оповіщення про неї виборців потребує кількох повних днів кількох худих шустрих людей.

Тому я вирішив, що єдиний вихід – мені самому з друзями обійти побільше домів. А оскільки часу на розмови лишалось мінімум  те, що хотів сказати своїм виборцям і невиборцям, написав у вигляді такого собі “Маніфесту місцевого виборця” і наніс його на тильні сторони різноманітних фотографій свого авторства, природничо-нейтральних за візією і роздрукованих у форматі А4, які роздавав, кому встиг.

Текст навмисне не адаптував до розуміння будь-якого мешканця округу, тому для багатьох він, мабуть, залишився за межами сприйняття:


МАНІФЕСТ МІСЦЕВОГО ВИБОРЦЯ

– Вибори починаються з порівняння.

– Вузький кругозір управлінців  головне гальмо змін. Непотокові голоси в Раді дають тільки особистості. Чим більше депутатів переобирається вкотре  тим менша імовірність зрушення. Якщо й озиратись на минуле  то безповоротно.

– Скупий платить двічі. Якщо скупе керівництво  двічі платить громада. Депутатами і чиновниками повинні ставати люди, діяльність яких матиме позитивне сальдо для міста, а не люди з неправильно вибраною мрією на старті, що дозволяє пристосувати свої біоритми до ритмів нарад і засідань.

– Нинішні вибори  це коли змагаються не десятки партій, а дві антагоністичні групи кандидатів:
– для одних вибори  це громадянська мобілізація, а депутатство – мандатизована громадська діяльність;
– для других господарсько-політична діяльність  не розкіш, а засіб пересування грошей.
Така ситуація  всередині кожного партійного списку, чистих списків не існує. Якість ради залежатиме від цього балансу, а не партійного.

– Не варто обирати тих, хто возлюбив себе в управлінні: людям, які прагнуть трону,  бракує нормального “стулу”.

– Траєкторія руху бюджетних коштів не повинна нагадувати білу смугу від літака, що постійно пролітає мимо. Для контролю суспільства за рухом власних коштів необхідний онлайн-реєстр бюджетних витрат: все має спливати на поверхню само.

– Наразі головний результат українського спротиву  десакралізація влади. Але й це мине намарно, якщо вслід за нею не прийде дебюрократизація управління і децеремоніалізація відомств: чиновники не повинні працювати так, ніби нескінченно заповнюють один і той же бланк.

– Держава повинна лише стояти на кордонах норм допустимого, здійснювати арбітраж, захищати і захищатись, піклуватись про естетичне. Має розімкнути задушливі обійми, залишивши вивільнені руки простягнутими до людей.

– Україна застрягла у фазі “економічного бароко”  з пишною ліпниною “фасадних” податків і складними формами багатошарового обліку. Якнайшвидше потрібен перехід до “економічного функціоналізму” з кількома зрозумілими податками, легкими на підйом держави. Це не питання міськради, але міськрада може і повинна висувати законодавчі ініціативи.

– Дороги повинні вести не від виборів до виборів, а від дому до дому, від міста до міста: з’єднувати точки не часу, а простору.
Вони не мають з’являтись, як висипка, і повинні будуватись не завдяки виборам, а й всупереч, системно.
Дороги повинні не просто бути, а бути для всіх. Ви пробували з Микитинців ровером дістатись до центру міста?

– Рівень життя в країні абсолютно пропорційний до її нічної освітленості  це довів аналіз аерозйомок міст світу. Починати потрібно з найбільш суттєвого: вносити ясність на вулиці і в мізки.

– Стурбований шукає, хто б з ним переспав. Ловелас шукає всіх, хто б з ним переспав. Маніяк же шукає, хто б з ним не переспав.
Ті, хто кудись обираються надто настійливо  спонукувані схожими устремліннями, тільки іншими органами, в іншому сенсі. Перемагають здебільшого треті: у них поле пошуку найширше.

– Щоб забезпечити старість  важливо прийти на вибори молодим.

– Важко вийти з порочного кола, якщо не знаєш його радіус. Новий закон про вибори дозволяє з-поміж двох зол обрати обидва. Не скористаймося цим правом!


– Наостанок – які наслідки будуть мати для нас ці вибори, чи відбудеться перезавантаження влади реальне?

Головним наслідком цих все-таки проміжних по суті виборів мав би бути винесений практичний урок. І він такий, що ми ніколи не вирвемось з мертвої навіть не точки, а петлі, якщо будемо відмахуватися від виборів. Якщо наперед вважатимемо, що ніщо не зміниться, якщо кожен з нас не стане тією краплею, яка “точить”.

Недавня історія нагадує: як тільки виборці проігнорували вибори – наступного разу вибори намагатиметься ігнорувати влада. Більша половина виборців таки проігнорувала. В результаті влада і виборці залишились незадоволені одне одним: виборці хочуть іншу владу, влада хоче інших виборців, і всі залишаються на своїх місцях.
І ще таке: якщо ти не інвалід  звинувачувати природу в тому, як ти виглядаєш, можна максимум до 25 років. Далі  тільки себе: твій вигляд  результат роботи над собою, результат того, наскільки ти зрозумів процеси у собі та навколо і скерував їх. Наша країна  точно не інвалід за фізичними даними. І ця влада – саме та, з якою Україна зустріне своє 25-річчя…

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter
Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: