– Ти затятий “урбаніст”, людина міста, а тут раптом – сільський фактично округ. Чому?
Оскільки центральні округи міста, де я зазвичай присутній фізично і ментально і дещо впізнаваний, були зайняті іншими, більш достойними і досвідченими кандидатами, то я вирішив винести себе у заміську зону округу – в село Микитинці, яке мені досить нечуже й симпатичне.
Перш за все тому, що, якщо я здійсню кампанію по-своєму, з мінімальною кількістю зовнішньої візуальної реклами і без лукавства нездійсненних обіцянок, то матиму менше провини за поразку перед партією, яка мене висунула і всім забезпечила. Тому що у цей округ потрапляти ніхто не хотів, окрім “свободівців”.
А коли мої зображення висять привселюдно – для мене це як акт нудизму. Ну хто я такий, щоб мої портрети повсюдно височіли над головами і примушували людей нашпортуватись на себе поглядами? Це якось незаслужено, навіть у фейсбуці я цього ніколи б не робив, а вулиця – це не стрічка фейсбуку, її не промотаєш, стовп з портретом не забаниш.
І оскільки я став “приміським” кандидатом, то й мій білборд, який забезпечила партія, опинився винесеним за місто. Мені дуже кортіло запостити його фото у фейсбук з перефразованою цитатою Пєлєвіна: “Коли джип ще їздить, а смерть здається далекою і абстрактною, в голові у чоловіка здійснюється своєрідна хімічна реакція. В ньому прокидається почуття безмежної величі, і він замовляє собі рекламний борд”. Цього я таки не зробив з етичних міркувань.
З другого боку, вуличні портрети – це об’єктивна необхідність для кандидатів-початківців, що має урівняти умови стартової впізнаваності з іншими претендентами. Цього важко уникнути, бо так прийнято. Добре б законодавчо обмежити хоча б надмір, хоча б габарити візуальної політичної реклами. Притомні кандидати, що вимушені в час кампанії “торгувати” доглянутими обличчями, доглянутішими, ніж то є насправді, тільки зітхнули б з полегшенням. Але ці обмеження навряд чи колись будуть прийняті, бо марнославство вже стало нашою національною притаманністю, причому катастрофічною, бо, як писав Густав Водічка, “громадянам хочеться не просто безсмертя, а нескінченного жлобського життя. Де завжди буде щось занадто жирне на чомусь страшенно золотому…”
– Не секрет, що виборець сьогодні озлоблений і розчарований. А хто, за твоїми спостереженнями, очолює рейтинг негативу у масовій свідомості?
Статистику негативу стоїчно очолюють “жиди”. Я був заскочений, коли з цим зіштовхнувся як з явищем не дискретним, а масовим. Тоді написав у FB (вибачте за самоцитування, але те, що написане по свіжому – найточніше): “Вони винуваті досі й безперезмінно, польова фіксація у дохристиянській фазі – в розпалі. Євреї за цей час понавинаходили і понавигадували стільки всього, що отримали сотні нобелів, тюрингів і букерів, а в наших окремих зонах чорноротозем’я за весь цей час навіть не винайдено інших винуватців. Ніби й вся проблема лікування України – лише в неправильно обраному діагнозі, шляхом голосування цілого санаторію. І от цим окремим лідерам “українського спротиву”, щоб закріпити їхній намір ігнорувати голосування, я тишком, на вушко підкидаю: “Ходити на вибори – це взагалі вигадка й улюблене заняття жидів” – в надії, що вони твердо завжди чинять не “по-жидівськи” і хоча б цього разу не врятують вчергове Варавву… Бо все-таки іноді обирати повинен не лише виборець з-поміж кандидатів, а й кандидат з-поміж виборців”.
Це таке ж автоматизоване уявлення, як у східняків про бандерівців. Відмінність у тому, що здобуте воно без “кісєльових”, своїми силами. Спрощено шукаючи архетипічних винуватців – ми репресуємо власне майбутнє, бо це все одно, що ходити з головами, постійно повернутими вбік і назад: неминуче наступиш в якесь гімно.
– Що більше впливає як на виборців, так і кандидатів – емоційна чи раціональна сфера?
Обидві, але найбільше – чутки, інформація від своїх. Є таке поняття – емпатійність – сприйнятливість до чужих переживань “у відчуттях”. То головне – щоб в результаті ми отримали емпатійну владу.
– Бруду на виборах завжди вистачає, не було інакше й цього разу. Але здебільшого в цьому контексті говорять про суб’єктів процесу – кандидатів, партії. А як тобі поведінка виборців?
Єдиним проявом негідної поведінки виборця був результат голосування (це жарт, звичайно).
Те, що не всі хотіли комунікувати, а дехто не хотів комунікувати по-хамськи, – це свого роду нормально, бо таких були одиниці, але “з дробами”. Якийсь дядечко на городі довго ставив питання, на жодне не чекав відповіді, а потім кричав: “Встаньте з колін! Чому ви на Них працюєте?”. Ми з колєгою перезирнулись, я випрямив ноги так, що коліна мало не вигнулись в протилежну сторону, не помогло, крики продовжувались. Хочеться вірити, йшлось про коліна Бога, на яких ми сиділи в його уяві.
По свіжому у FB я зафіксував, що “дивився на виборців своїми очима, а на себе – їхніми. Висновок: людина – це сукупність незворотних процесів, що прагнуть розголосу. Кандидат – це сукупність психічних процесів, що прагнуть голосу.
А “голос приходить, ніби хвороба,
крізь непричинені кимось ворота,
легко, мов пошесть або суховій” (Жадан).
А щодо брудних технологій з боку кандидатів, то, наприклад, наболілі “лавочки” я теж вважаю брудною технологією. Причому дуже наочною. Бо лавка коло під’їзду – це ще й повнокадровий символ плітки, своєрідне матеріальне вираження готовності до морального осуду, тому до виборів допасовується відверто-прямолінійно. Найбільш точно суть цього всього передає російський фразеологізм “пічки-лавочки”: він означає щось дуже несуттєве, спосіб убивства часу.
Підозрюю, наступ передвиборчих лавочок тільки розпочався. Якщо вибори почастішають – окупація прибудинкових просторів ними стане тотальною, доведеться створювати підземні паркінги для лавок.
Я серйозно не розумію, як може кандидат, який балотується на безоплатне представницьке місце, вкладати гроші в майданчики для малих і лавочки для старих. Ці гроші треба буде відмити, а як тільки відбудеться один “порск” цього відмивання – цей потоковий відмив неможливо буде спинити.
В рамках закону – це якщо б кандидат мобілізував виборців на вирішення проблеми, організовував їхні й свої вільні руки чи знаходив відкриті джерела інвестицій “з відробкою” для побудови чи ремонту чогось там…
Якщо ж кандидат показує фокуси чарівної появи блага – то будьте певні, в міськраді фокуси будуть значно масштабніші і ви, як кожна добровільна жертва ілюзіону, так і не зрозумієте, що звідки взялось і куди ділось. Якою може бути рада, до депутатства в якій призводять такі “контрабандні” шляхи?
– Тоді загострюю: виборець у масі своїй мудак?
Толерантніше було б мені казати, яким є кандидат-мудак. Наприклад, мудрість – вона завжди містить почуття гумору, вона на ньому базується, це тонка, але дуже міцна захисна плівка. І якщо кандидат їде на погрозах і пафосі – не варто голосувати за таку машину, це – мудак.
А серед виборців виділив би категорію людей, яку по-свіжому зафіксував у FB: “які з порогу оголошують, що не підуть на вибори і за жоден гріх не голосуватимуть за бандитів, що при владі, бо і без того їхніми голосами скористається Порошенко, то чого йти? І помітно, що складають цю категорію ті, у кого коло хати найзанедбаніше. Вони найвідвертіші, їм нічого приховувати, у них не зачиняються хвіртки. Для них не існує нічого обов’язкового, кожен життєвий крок – це очевидний прогон. Жертовність для них – не місія, а побутовий момент, позбавлений величі. Відправляючи себе у безбережне плавання на тошнотворних хвилях ненависті, вони намагаються прихопити, як на профспілковий курорт без вигод в Кароліно-Бугаз, якомога більше нащадків і всього, що зрозуміле їм до затерплості. Вони не чують: вони говорять, у них не зачиняються…
Єдине, чим залишається поливати тріскуче шкварчання розпеченої пательні їхнього патерналізму, – це прощальне: щоб забезпечити старість – приходьте на вибори молодими!”
– Чітко видно важливість виборів на Сході, де йде боротьба між українськими і антиукраїнськими силами. Для нас така гострота не настільки актуальна. Чи не означає це, що виборчий процес тут позбавлений масштабної інтриги?
Ми теж були свідками “боротьби” з уявними антиукраїнськими силами в Микитинцях. Там стався такий нічний випадок, який міг увінчатись кримінальною справою.
Більшість комісії була місцевою, “свободівською”. Підрахунок вона здійснювала повільно, вникаючи у суть справи вже тут, “в час справи”. Відповідно до закону, під час сортування бюлетенів оголошувати, за кого який з них, повинен хтось один. Решту членів пересвідчуються і сортують їх у купки, а спостерігачі “слідкують за руками”.
Але тут спочатку утворилось кілька епіцентрів “оголошення”. І один з наших спостерігачів зробив відповідне зауваження російською мовою: він міжнародний моряк високого класу, вчився колись в Мурманську, в Україні буває лише у час відпусток, а робоча мова його англійська. Тому там, де присутня вузька термінологія, йому простіше російською, що не применшує рівня його патріотизму і відданості всьому українському.
У відповідь хтось із членів комісії огризнувся: “що ти, кацапе, тут нам вказуєш?” І почали хапати його за руки у спробі фізично виштовхати із дільниці – офіційного спостерігача від “Солідарності”, котрій напередодні закидали тотальний контроль над дільницями!
Аргументація взагалі була вершиною “свободолюбивості”: “там на сході ваші кацапи нашим хлопцям руки відрізають, то ми тобі тут їх зараз попереломлюємо!” І це не п’янички з кнайпи навпроти, де продають на розлив “пшеничний сік”, – відібрані учасники закритого процесу підрахунку голосів, процесу торжества права й справедливості.
Вигнання не вдалось тому, що він там був від “Солідарності” не один, і ще миттєво прибули партійні юристи з тележурналістами. То сутичка одразу несміливо погасилась без розголосу, комісія на зауваження таки зважила і діяла за правилами. Конфлікт зам’явся, але “пам’ятний слід” напружено консолідувався.
Хочеться передати шановним борцям за чистоту мови, що мова передається довгим “повітряно-крапковим” шляхом, а не вдовблюється, як матюки. І звернути їхню увагу на ту вражаючу легкість, з якою тривіальний робочий момент стає детонатором ненависті і рукоприкладства, на готовність до насильства, в яку переросло навіть не побутове, а звичаєве хамство, властиве низькокалорійній освіченості.
Цей випадок на тлі “питань до жидів” натякнув, що наші “кришталеві ночі” не такі вже й примарні, вони тихцем поблискують таки з околиць. Ми явно отримуємо їхні попереджувальні дзвінки, і наразі вони – пропущені. Бракує навіть не євреїв, які здебільшого давно виїхали: “жиди” і без них знайдуться. Бракує лише харизматичного організатора…
І моя особиста претензія до “Свободи” – в тому, що вона цей посил нетерпимості тонко відчуває і підтримує в натягнутому стані, підкручуючи струну, не даючи їй провиснути, здійснивши сильний крен в сторону етнічного націоналізму, а не громадянського.
Із закликами треба бути обережно: накручуючи людину, яка знаходиться на межі психологічної стабільності, політики тим самим цю межу пересувають, і межовий психічний стан стає позамежовим, загрозливим. Цим не безневинно граються саме “Свобода” і “Радикали” (“свобідні радикали”), працюючи, на жаль, не на єдність, а на розштовхування.
Так сталось у випадку з Гуменюком коло Верховної Ради, і ніхто зі свободівців голосно це не засудив. І після цього така кількість голосів по Україні за них виглядає як легітимізація права на вбивство своїх.
А всі порівняння з передумовами Революції гідності – штучні й надумані: тоді це був вимушений вихід, бо нас позбавляли права власного вибору. Зараз механізми волевиявлення працюють, позитивні закони пишуться, хоч і приймаються в десятки разів повільніше, ніж мало б бути. Влада за свою загальмованість вже почала розплачуватись, втрачаючи голоси і з кожним втраченим голосом позбуваючись влади.
А розпалювання нетерпимості у вибухонебезпечному суспільстві, яке вже є на межі витривалості, все-таки повинно віднестись до кримінально переслідуваних практик. Бо чим більше ознак звичаю набуде ненависть – тим важче буде її витравити. Корупцію саме тому не вдається подолати, що вона давно стала звичаєм, сприймається не як злочин, а як таємна преференція.
Взагалі, клановість (відчуття допущеності до таємниці спільного використання) – це наша біда, це вона не дозволяє реформувати силові структури і перенабрати суди, у підсумку це через неї знову стають мерами Кернеси.
Надіюсь, ця картина з “кацапами і жидами” – не тотальна, в Микитинцях достатньо чудових вдумливих доброзичливих людей, може, й більшість. Вражаюче красиві лиця старших людей. Таких майже не зустрінеш на вулицях міста, вони рідко виходять. І за їхнього обранця “свободівця” Петра Гавриша я й сам не проти голосувати, він гідний і оптимальний для такої згуртованої спільноти.
– Здається, українці гуртуються тільки в якісь форсмажорні моменти, а потім знову стають масою, якою легко маніпулювати. От за твоїми “польовими дослідженнями” – як помінялась свідомість людей після революції?
Моє визначення маразму: це коли на зміну розуму приходять ідеї. Відкат революційного допаміну, здається, теж притупляє громадську думку. Тільки в цьому випадку на зміну рішучості приходять підозри.
– Часто можна почути, що багато перефарбованих регіоналів пройшло в ради під іншими прапорами, в тому числі й в політичній силі, з якою йшов ти. Як вважаєш, чи можливий реванш?
У Франківську регіонали на цих виборах були зосереджені все-таки в окремих “партіях-віходках”. Серед тих, кого обрали, їх начебто не видно. Зате видно тих, хто так часто змінював партії, що плутає їхні назви, як жіночі імена в момент близькості. Небезпечніші не колишні “регіонали”, а сутнісні – ті, хто готовий знищувати і руйнувати заради вигод. І їх у нас вистачає скрізь, просто вони руйнують шляхом побудов і забудов.
– Зараз в тренді піддавати критиці “Блок Петра Порошенка”, і зрозуміло чому. А що би ти позитивного міг сказати про партію?
Правильний тренд. Але давайте об’єктивно згадаємо, діла якої з партій, що отримували владу раніше, були сукупно ефективніші за теперішні дії БПП? І яка партія запам’яталась хоч якимось позитивом? Здається, це виключено апріорі. Може, навіть ті крихти позитиву, яких тепер досягнуто, – це не стільки заслуга БПП, як самої “пануючої парадигми” в цей час, тобто обставин. Критику БПП заслужив дуже серйозну, але й у ній очевидний поверхневий “перебор”, тому я зараз сюди не підкидатиму, всього вистачає. Головне – що ніхто з можновладців більше не може почуватися впевнено у перспективі своєї посади, а партія влади може залишатись такою лише до найближчих виборів.
А люди, які закидають, що нічого не змінилось, не помічають, як змінилась сама основа змін – їхні вимоги: раніше вони такого не говорили. І не припускали. Бо людина росте рівно з такою швидкістю, при котрій не помічає, що вона росте, лише все навколо стає якимось дрібнішим.
– Наскільки людям зрозумілі нові виборчі правила, як голосувати і т. д.?
Глибинно їх не зрозумів майже ніхто з непричетних. Тому “Солідарність” навіть випустила зразки бюлетенів зі “зразковою” галочкою навпроти своїх висуванців. Але нам було ніяково роздавати їх усім підряд, бо в цьому є якийсь елемент спрощення, розумової недовіри, яку легко потрактувати як тиск.
Думаю, ідеальні клієнти таких шпар-галок – ті, чиї життя складаються з “післявчорашніх” днів, тобто днів “після вчорашнього”, і їх всюди немало.
– Я знаю, твоя кампанія була досить нетривіальною. Як ти будував своє спілкування з виборцями?
Мені хотілось, щоб з-за шаблонної біло-червоної реклами вигулькнуло живе лице, засвітився мій спосіб думання. Бо, як на мене, обирати треба перш за все за спосіб думання, а не методику обіцяння.
Ми зіткнулись з рядом проблем. Окрім того, що в Микитинцях моя впізнаваність значно нижча, ніж в середмісті, ще й часу залишалось критично мало, бо як тільки стартували вибори, у мене вперше в житті почалось запалення зі двотижневою температурою – так, ніби хтось згори тримав за руку і казав: “нікуди не йди, врятуй в собі рядового виборця”. Агітатори – розповсюджувачі інформматеріалів зголошувались і пропадали, бо важко працювати на віддаленій і величезній території. Навіть зібрати людей на зустрічі змоги не було жодної: коли ми організовували зустріч з Насаликом, виявилось, що саме оповіщення про неї виборців потребує кількох повних днів кількох худих шустрих людей.
Тому я вирішив, що єдиний вихід – мені самому з друзями обійти побільше домів. А оскільки часу на розмови лишалось мінімум – те, що хотів сказати своїм виборцям і невиборцям, написав у вигляді такого собі “Маніфесту місцевого виборця” і наніс його на тильні сторони різноманітних фотографій свого авторства, природничо-нейтральних за візією і роздрукованих у форматі А4, які роздавав, кому встиг.
Текст навмисне не адаптував до розуміння будь-якого мешканця округу, тому для багатьох він, мабуть, залишився за межами сприйняття:
МАНІФЕСТ МІСЦЕВОГО ВИБОРЦЯ
– Вибори починаються з порівняння.
– Вузький кругозір управлінців – головне гальмо змін. Непотокові голоси в Раді дають тільки особистості. Чим більше депутатів переобирається вкотре – тим менша імовірність зрушення. Якщо й озиратись на минуле – то безповоротно.
– Скупий платить двічі. Якщо скупе керівництво – двічі платить громада. Депутатами і чиновниками повинні ставати люди, діяльність яких матиме позитивне сальдо для міста, а не люди з неправильно вибраною мрією на старті, що дозволяє пристосувати свої біоритми до ритмів нарад і засідань.
– Нинішні вибори – це коли змагаються не десятки партій, а дві антагоністичні групи кандидатів:
– для одних вибори – це громадянська мобілізація, а депутатство – мандатизована громадська діяльність;
– для других господарсько-політична діяльність – не розкіш, а засіб пересування грошей.
Така ситуація – всередині кожного партійного списку, чистих списків не існує. Якість ради залежатиме від цього балансу, а не партійного.
– Не варто обирати тих, хто возлюбив себе в управлінні: людям, які прагнуть трону, – бракує нормального “стулу”.
– Траєкторія руху бюджетних коштів не повинна нагадувати білу смугу від літака, що постійно пролітає мимо. Для контролю суспільства за рухом власних коштів необхідний онлайн-реєстр бюджетних витрат: все має спливати на поверхню само.
– Наразі головний результат українського спротиву – десакралізація влади. Але й це мине намарно, якщо вслід за нею не прийде дебюрократизація управління і децеремоніалізація відомств: чиновники не повинні працювати так, ніби нескінченно заповнюють один і той же бланк.
– Держава повинна лише стояти на кордонах норм допустимого, здійснювати арбітраж, захищати і захищатись, піклуватись про естетичне. Має розімкнути задушливі обійми, залишивши вивільнені руки простягнутими до людей.
– Україна застрягла у фазі “економічного бароко” – з пишною ліпниною “фасадних” податків і складними формами багатошарового обліку. Якнайшвидше потрібен перехід до “економічного функціоналізму” з кількома зрозумілими податками, легкими на підйом держави. Це не питання міськради, але міськрада може і повинна висувати законодавчі ініціативи.
– Дороги повинні вести не від виборів до виборів, а від дому до дому, від міста до міста: з’єднувати точки не часу, а простору.
Вони не мають з’являтись, як висипка, і повинні будуватись не завдяки виборам, а й всупереч, системно.
Дороги повинні не просто бути, а бути для всіх. Ви пробували з Микитинців ровером дістатись до центру міста?
– Рівень життя в країні абсолютно пропорційний до її нічної освітленості – це довів аналіз аерозйомок міст світу. Починати потрібно з найбільш суттєвого: вносити ясність на вулиці і в мізки.
– Стурбований шукає, хто б з ним переспав. Ловелас шукає всіх, хто б з ним переспав. Маніяк же шукає, хто б з ним не переспав.
Ті, хто кудись обираються надто настійливо – спонукувані схожими устремліннями, тільки іншими органами, в іншому сенсі. Перемагають здебільшого треті: у них поле пошуку найширше.
– Щоб забезпечити старість – важливо прийти на вибори молодим.
– Важко вийти з порочного кола, якщо не знаєш його радіус. Новий закон про вибори дозволяє з-поміж двох зол обрати обидва. Не скористаймося цим правом!
– Наостанок – які наслідки будуть мати для нас ці вибори, чи відбудеться перезавантаження влади реальне?
Головним наслідком цих все-таки проміжних по суті виборів мав би бути винесений практичний урок. І він такий, що ми ніколи не вирвемось з мертвої навіть не точки, а петлі, якщо будемо відмахуватися від виборів. Якщо наперед вважатимемо, що ніщо не зміниться, якщо кожен з нас не стане тією краплею, яка “точить”.
Недавня історія нагадує: як тільки виборці проігнорували вибори – наступного разу вибори намагатиметься ігнорувати влада. Більша половина виборців таки проігнорувала. В результаті влада і виборці залишились незадоволені одне одним: виборці хочуть іншу владу, влада хоче інших виборців, і всі залишаються на своїх місцях.
І ще таке: якщо ти не інвалід – звинувачувати природу в тому, як ти виглядаєш, можна максимум до 25 років. Далі – тільки себе: твій вигляд – результат роботи над собою, результат того, наскільки ти зрозумів процеси у собі та навколо і скерував їх. Наша країна – точно не інвалід за фізичними даними. І ця влада – саме та, з якою Україна зустріне своє 25-річчя…
