Уже не панк – можна подумати, кинувши оком на теперішній стиль Сергія Жадана. Тут більше не від анархістів, а від креативного класу.
Колись андеграундний письменник for students only тепер знаний усіма шкільними вчительками. Колись авангардний поет, а зараз пише щось подібне до проповідей.
Можливо, Жадан втратив у запалі та оригінальності, але точно набув у глибині. Спілкування з людьми – різних достатків, різних поглядів, різних соціальних статусів – для теперішнього Сергія точно не менш вартісне, ніж написання текстів. Жадан небагатослівний, але дуже щирий.
Він ніколи не оминає суперечностей. Але продовжує промовляти про принципи та переконання. Заповнювати порожнечу.
Мандрівка на вінтажних жигулях
– Для мене ця книга [Життя Марії] особливо цінна, тому що писалася в такий тривожний для нас час. Ми з видавцем вирішили не сидіти вдома, а поїздити країною, побачити наших читачів, поговорити з ними. Щойно була дуже цікава, гостра та динамічна розмова з франківськими студентами.
Тур країною розпочався зі східноукраїнських міст, а нині дістався Заходу. Мабуть, Сергій Жадан єдиний письменник, якого радо приймають "за свого" в усіх куточках України.
– Останні два тижні я бачу за вікном усю країну. Ми рухаємося на вінтажних жигулях, повз нас пропливають неймовірні краєвиди та ландшафти. Просто фантастично, коли ти бачиш це на власні очі, коли відчуваєш кожен кілометр українських доріг та бездоріжжя… Так проживаєш всю країну.
Ці поїздки – ще одна нагода для Жадана говорити про спільне та відмінне різних міст: як вони пережили революцію, як переживають нині війну. Свої спостереження автор фіксує в колонках на "Українській правді".
– Встигли збагатитися враженнями для матеріалу про Франківськ?
– Тут я як удома, мені й приїжджати не треба, щоб написати. Але щось цікаве траплялося бачити, так що чекайте.
Згодом Сергій до глибокої ночі блукав містом із Тарасом Прохаськом і не тільки з ним.
Історії бідних людей
"Життя Марії" – нова книга віршів Сергія Жадана, на більшість з яких наклала відбиток війна.
Прийде час – і яка–небудь наволоч
обов’язково прийде писати про це героїчні вірші.
Прийде час – і яка–небудь наволоч
скаже, що про це взагалі не треба писати.
Для уродженця Луганської області та мешканця Харкова Жадана ця війна – те, що зовсім близько, те, за що відчуваєш безпосередню відповідальність. У його віршах нема героїзму, але є багато співчуття. Можливо, саме тому в них складно вловити фальш – хай і пишуться за гарячими слідами подій, в яких ніхто достоту ще не може розібратися, хай і є художнім вимислом, в якому, утім, багато правдивого болю.
…цвинтарна тиша, гамір комендатур,
списки загиблих, друковані без коректур,
такі безкінечні, що навіть часу не стає
шукати в них щоранку ім’я своє.
Крім власних віршів, у книгу вміщені й переклади циклу "Голоси бідних людей" польського письменника та Нобелівського лауреата Чеслава Мілоша.
– У Мілоша, який писав про Другу світову, присутнє відчуття катастрофізму, відчуття кінця часу. Мені здалося важливим перекласти ці вірші і нагадати про них українському читачеві. Сьогодні багато хто відчуває цей стан: розгубленості, напруги, зневіри. Зараз важливо нагадувати, що будь–яка війна закінчується, а життя триває. Нам потрібно триматися один одного і вірити, що після війни ми лишимося разом. І дуже важливо, щоб після завершення цієї ситуації нам не було соромно дивитися один одному в вічі.
Окрім віршів про війну, у книжці присутня й інтимна лірика. Життя Богородиці – невипадковий лейтмотив усієї збірки. Далекий від релігійності, Жадан усе ж намагається писати поезії, подібні до псалмів: так щоб усім читачам закортіло взятися за руки з ближнім:
Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя,
Не кажучи вже про смерть.
У книзі багато голосів, багато персонажів – як каже Жадан, він навмисне намагався вивести автора в тінь. Хоча куди подінешся від фірмової образності та метафоричності. Письменник також поділився планами створення більш "реалістичної" прози про події на Сході: мовляв, надто багато побачив, надто багато почув, аби це лишилося забутим.
Терапія культурою
У кожному місті Жадан збирає повні зали людей, охочих слухати про війну, про біженців та переселенців, про страшну дійсність, яку зазвичай намагаються не помічати.
– Сергію, як у вас справи? м перше питання на франківській прес-конференції.
– Як і у всіх. Певно, що недобре. Багато друзів і знайомих зараз на Донбасі, багато були змушені виїхати зі своїх міст. Це все особливого оптимізму не додає, але разом з тим додає мотивацію щось робити. Включатися в ситуацію, не зупинятися, не мовчати.
Здатність говорити про всі труднощі, не впадаючи в істерику, а навпаки, надихаючи на боротьбу – якраз те, чим підкуповує публіку Жадан. У цьому є загадковий терапевтичний ефект: не дивно, що якраз у терапії Сергій вбачає основну роль культури в часи війни.
– Культура має бути терапією, а не зброєю. Така функція культури мені більш симпатична і близька. Культура не повинна виходити за свої межі: письменник має писати, співак співати, танцюрист танцювати. І така функція зараз ще важливіша, ніж у довоєнний час. Багатьом із нас зараз важливо триматися за речі, які були важливими до війни. Відсутність цих речей означає, що звільнилася якась частина твого простору, вона спорожніла. І цю порожнечу заповнюватимуть інші речі: недовіра, страх, зневіра, відчай, агресія.
Жадан переконаний у потребі митців працювати у прифронтових територіях: місцеві цього дуже потребують. Хоча й скептично ставиться до подібних ініціатив Міністерства культури, як загалом і до всього, чим воно займається. Найчастіше Жадана запрошують місцеві активісти – люди з Северодонецька, Слов’янська, Краматорська, які прагнуть змінити соціокультурний ландшафт депресивних міст.
Строкатий Донбас
Жадан є рупором українського Сходу, а часом і адвокатом Донбасу. У часи, коли демонізувати цю територію та її жителів стало дуже модно, він акцентує увагу на численних протиріччях:
– Там дуже різні люди. Є такі, хто ще недавно не міг мислити себе поза Україною. А посидівши півроку під обстрілами, у них щось трансформується, змінюються погляди, переконання, принципи. Ще півроку тому люди не поділяли сепаратистських ідей і чекали, коли повернеться українська влада, а зараз говорять про незалежність так званих республік. На Донбасі дуже сплутаний клубок всіляких протиріч, комплексів, страхів, образ, невпевненості, дезінформації.
На думку Жадана, важливо зберігати співчуття до тих, хто звідти виїхав, як і до тих, хто з багатьох причин там лишився. Аби гідність не розповсюджувалася лише на ту більшість, яка поділяє наші погляди.
– Настрої на Донбасі сьогодні одні, завтра інакші. Хто зна, як поведе себе населення, коли в них почнеться голод. А він цілком ймовірно може початися, бо Україна оголосила окупованим частинам Донбасу економічну блокаду. Ціни там дуже високі, грошей немає, купа жебраків. А в той же час там працюють бібліотеки, в театрах досі український репертуар. Ми просто багато чого не знаємо про те, що там відбувається. Україна часто демонізує цей регіон, цих людей, автоматично всіх зараховуючи до зрадників і сепаратистів. Хоча, безперечно, там є ті, хто всерйоз поділяє ці ідеї.
– Донбас ніхто не чув? Чи Донбас не говорив?
– Мені здається, що не чули нікого. Прикарпаття, підозрюю, також не чули. А кому в нас добре було? У цьому є інфантилізм: ми взяли зброю, але ж ми не винні, бо нас не чули. Але не можна перенести на один регіон усю провину. Усе набагато складніше. Сказати, що їх не чули, – неправда, сказати, що вони диктували країні, як їй жити, – також неправда. Хто диктував? Роботяги, які з шахт повилазили?
З західноукраїнськими письменниками, які сумніваються у можливості співіснування з Донбасом – Андруховичем, Прохаськом, Бойченком, – Жадан не розсварився. Просто намагається довести свою думку.
– Доки люди говорять, доки вони відкриті до спілкування – є можливість порозуміння. У протилежному випадку виникає дуже багато простору для порожнечі.
Маршрут легкий, рятунок вчасний
Постійно перебуваючи в дорозі, Жадан з неабияким сентиментом говорить про рідний Харків:
– Мене найбільше надихає те, що я бачу за своїм вікном. Я живу на вулиці Червонопрапорній, і в мене вікна виходять на три боки. Одне на політехнічний університет, де колись викладав академік Ландау, друге – на літературний музей, де я колись жив і працював, а зараз там моя експозиція, третє – на будинок Блакитного, де мешкали письменники двадцятих років. Це те, чим я цікавлюся, що люблю.
Фото, де закривавленого Жадана виводять із захопленої Харківської ОДА, багатьом досі міцно тримається в пам’яті. На щастя, місто лишилося українським – але тривожно там досі.
– У Харкові нині тривожно і неспокійно. Постійно вибухають бомби, палять автомобілі людей, які мають стосунок до армії. Харкову постійно нагадують, що він мав би бути частиною Новоросії. Але люди, які виступали проти Януковича, включені в процес і далі щось роблять. У Харкові дуже сильний волонтерський рух, багато активістів. Є великий госпіталь, де багато поранених солдатів, їм усі допомагають. Є багато військових частин. Відчувається, що це прифронтове місто. А ще в нас страшенно специфічна міська влада. Тому що революція революцією, війна війною, а на минулих виборах Харківщина проголосувала за "Опозиційний блок".
– Що ви робитимете, якщо прийде повістка?
– Я б пішов. Безперечно, я відчуваю бар’єр до того, щоб вбити людину. Можливо, тому я не записувався в добровольці. Але є відповідальність перед країною. Косити від призову нечесно стосовно тих, хто там воює.
Сергій читає вірші цілу годину, а вся паства зачаровано слухає.
…хай буде маршрут легким, хай буде рятунок вчасним.
Розуму всім щасливим. Радості всім нещасним.
Євген ГРИЦЕНКО,
фото Ростислава ШПУКА