Вже не перший рік сусідка намагається переконати мене, що зайве трачу сили й час, випікаючи паску вдома: "Дивись-но, скільки їх продається! Нащо тобі того клопоту?" Клопоту дійсно багато – господині знають. Паска ж бо – цілий ритуал, що розтягується на весь день, від розчини й до виймання з форми. І не дай, Боже, їй чимось "не догодити"! Ні галасу не любить, ні протягів, ні чужих людей в хаті. Її народження – подія, що трапляється лише раз на рік. Мабуть, тому й не можу відмовитися від традиції, яку передала мені у спадок ще бабуся. А може, в такий спосіб не лише готуюся до особливого свята, але й бережу світлу пам’ять про рідну й дорогу людину…
Взагалі Великдень і вся підготовка до нього всуціль пронизані обрядами й ритуалами, значення яких, на жаль, не завжди усвідомлюємо – призабулося, затерлося за часи войовничого атеїзму. Відтак деколи старовинні українські звичаї сприймаються як гарна, приваблива форма, позбавлена… змісту. До чого це призводить, напевно, найкраще проілюструє подія, котру в одну з минулих Страсних п’ятниць на всю країну продемонстрували в телевізійних новинах. Журналісти захоплено розповідали глядачам, як відзначили цей день на одному з відомих українських гірськолижних курортів. Заради розваги й забави туристів місцеві мешканці показували їм, як розмальовувати писанки, співали й танцювали з дорогими гостями коломийки…
Вам не причулося. Все це відбувалося саме в Страсну п’ятницю – день надзвичайно суворого посту й великої скорботи, коли віруючі люди навколішки йдуть до Плащаниці, яку в цей день виносять в пам’ять про страждання і смерть Христа. Ось так, мотивуючи свої вчинки "популяризацією народних традицій", виявляється, можна ці самі традиції паплюжити й нищити. Й за певну суму срібняків можна залучити до цього тих, хто мав би бути їхніми зберігачами, охоронцями. Адже наводиться "вагомий аргумент": туристи поїдуть – і додатковий прибуток не потрапить до кишені. Тим часом в Ізраїлі, приміром, нікому на думку не спаде заради туристів порушувати Шабат, але країна від того не втрачає своєї привабливості для них – навпаки, іноземці розповідають про своє перебування тут у суботу (коли ніхто тобі нічого не продасть і не зробить) як про екзотичний досвід і окрему пригоду.
А ми? Що втрачаємо, коли зрікаємося спадщини предків? І чи набуваємо щось, приймаючи її? Над цим питанням давно замислюються науковці, зокрема фахівці з етнопсихології, що вивчає особливості психіки різних народів та культур, національного характеру, світосприйняття та національної самосвідомості. І доходять вони цікавих висновків. Виявляється, традиції (насамперед народні, а також пов’язані з ними релігійні, сімейні) виконують дуже важливу функцію у нашому житті. Це спосіб передачі досвіду попередніх поколінь, зміцнення родинних стосунків, це ще й дієвий засіб виховання дітей, становлення їх особистості. Адже людина, тим більше в наймолодшому віці, відчуває гостру потребу в безпеці, стабільності, в приналежності до якоїсь спільноти, частиною якої вона почуватиметься. І цю потребу задовольняє як здорова сім’я, так і родина в найширшому розумінні цього слова – твій народ, зв’язок із яким підтримується, зокрема, через традиції, звичаї, обряди. Усвідомлювана причетність до нього забезпечує те, що науковці називають етнічною ідентичністю – коли людина точно знає, хто вона, якого роду-племені, де її корені, а відтак має твердий ґрунт під ногами і певність щодо свого місця в житті.
Ну, а що коли з такою самоідентифікацією не склалося? Є вона чи нема – яка різниця? Щоби дати собі на це відповідь, давайте згадаємо казку великого Андерсена "Гидке каченя". Пригадуєте, як маленьке лебедятко потерпало від неприйняття товариством курей-гусей? Як шукало собі пристановища? Як воно уявлення не мало про свої потенційні можливості, а тим більше перспективи? Яким вразливим воно почувалося! Той стан, до якого його довела "безрідність", можна порівняти зі станом хворої на депресію людини. І тільки випадкове віднайдення відповіді на ключове питання "хто я?" зробило його щасливим. Мовою психології – підняло зранену й катастрофічно занижену самооцінку лебедя, дало можливість усвідомити даровану йому природою красу, бути своїм серед своїх і насправді стати на крило.
Щось подібне відбувається і в людському суспільстві. Коли ти сам не знаєш свого роду й відірваний від нього, будь-яка "курка з пташиного двору" скористається нагодою повідомити, що "ти – ніхто і звать тебе ніяк". Причому за цим принципом події можуть розгортатися як у царині "великої політики", так і на побутовому рівні, в міжособових стосунках. За прикладами також ходити далеко не треба. Учасниця одного з телевізійних кулінарних шоу, що їх так полюбляють глядачі, запропонувала увазі авторитетних експертів своє творіння – традиційну ковбаску-кров’янку з часничком. Один із них, мало обізнаний на той час з українською кухнею іноземець, одразу вказав на "мінус" в роботі жіночки, мовляв, цій ковбасі бракувало… кориці. Інша, можливо, й розгубилась би перед заморським гостем, але ця господиня відповіла – як відрізала: "До чого тут кориця? Українська кров’янка має бути з часником, а інакше це вже не кров’янка!" І на тому крапка. Так обстояти свою позицію ніколи не спромоглася б людина з низькою самооцінкою, зі слабкими знаннями в кулінарії чи не знайома з традиціями національної кухні, яку вона представляла, або із несформованою етнічною ідентичністю.
І слід зауважити, що в цьому випадку йдеться зовсім не про дріб’язок. Етнопсихологи з’ясували, що система харчування, страви є символом певної культури, вираженням етнічної самосвідомості, в якій відбивається етнічна ідентичність. Особливості харчування різних народів – надзвичайно стійкий елемент традиційної культури саме тому, що рецептури страв зберігаються в їхньому первісному вигляді з покоління в покоління. Більше того, люди несвідомо віддають перевагу певним продуктам, споживання яких було притаманне їхньому народу ще сотні років тому. Навіть перебуваючи в міграції, змінюючи деколи мову та одяг, куховарять так, як і їхні… прадіди.
А чи помічали ви, що спостережливі медики часто радять пацієнтам у лікарнях: "Не варто їсти банани-апельсини. Краще кажіть родичам, аби приносили вам печені яблучка й бурячок. Що їли ваші предки – те й вам буде на користь, і одужаєте швидше"? Ці зауваження – з багаторічного практичного досвіду. Коли ж мова про здорових людей, то самі подумайте, як це українці впродовж всієї своєї історії затовкували борщ салом, їли галушки, вареники зі шкварками й безліч інших, з погляду сучасної дієтології, "шкідливостей", проте були дужими козаками, які прославили Січ? Науковці недарма наголошують на необхідності враховувати етнокультурну та регіональну специфіку харчування, замість встановлювати один "збалансований" раціон на всі народи й континенти. Саме у змінах традиційного способу харчування та у впровадженні в нього нових продуктів дослідники вбачають причини багатьох сучасних "хвороб цивілізації".
До речі, можна стверджувати, що не тільки фізичних. Бо й на рівні душі виникають негаразди. Адже їжа і спосіб її споживання – традиційний, з виконанням освячених часом обрядів – виконують також нормативно-регулятивні функції в суспільстві, поліпшують якість спілкування. Дуже вдало цей феномен описав американський психоаналітик Роберт Джонсон, згадуючи про свій досвід спілкування зі стареньким євреєм, який поскаржився на те, що з його дому "щезло життя" – він став порожнім і холодним, відколи діти виросли й пішли від батьків, а сам чоловік, з огляду на вік, перестав працювати: "Я відчув, що тут щось негаразд, і спитав, чи існують в його домі якісь ритуали. "Немає ніяких ритуалів, – відповів він, – багато років тому ми перестали їх дотримуватися. В них немає ніякого сенсу". Я порадив йому попросити дружину запалити Суботні свічки ввечері наступної п’ятниці. "Пусте!" – вигукнув він. Але я наполіг і був дуже здивований тим, що він розповів мені наступного тижня, коли ми зустрілися знову. "Я не знаю, що трапилось, – сказав він, – але коли я попросив дружину запалити Суботні свічки, вона розридалась і зробила те, про що я просив. Відтоді дім змінився для нас і став зовсім іншим!" А трапилось от що. По-перше, вдома був відновлений старовинний ритуал, а по-друге, жінка знову набула своє давнє право створювати м’яке світло, що зігріває, одухотворює та привносить сенс".
Слід сказати, що згаданий Джонсоном ритуал є одним із найважливіших для іудеїв, бо щотижневе відзначення Суботи вважають найбільшим своїм святом. І супроводжують його не лише незмінне запалювання свічника, але й низка відповідних страв, і особливий порядок їх приготування й споживання. Є всі підстави вважати, що таке безумовне дотримання традицій дуже допомогло євреям залишитися собою, самозберегтися навіть у найнесприятливіших умовах. Психоаналітик дав людині дуже слушну пораду щодо способу відновлення гармонії в сім’ї і влучно наголосив на ролі господині дому в цьому священнодійстві.
Власне, це місія кожної жінки – зберігати звичаї свого народу, нести їхнє світло в свої родини й відновлювати в них тепло і взаєморозуміння. Психологи вважають це важливим чинником формування міцної, дружної сім’ї, котру об’єднує не лише спільне прізвище, але й певна психологічна спільність, в якій немає місця для конфлікту поколінь, натомість панує взаємоповага. Дотримання традицій дає відчуття впевненості у майбутньому (існує щось постійне, вічне – конкретні ритуали повторюються із заздалегідь відомим інтервалом з року в рік у незмінному вигляді) та позитивний образ майбутнього (адже, попри всі життєві перипетії, за Різдвом прийде Масляна, згодом буде Великдень, потім – Трійця і т.д.). Тим, кому подібне життя видається архаїзмом у ХХІ столітті технічного прогресу, нагадаю слова знаного дослідника української етнопедагогіки, академіка Мирослава Стельмаховича: "Прогресивний суспільний поступ нерозривно пов’язаний із збереженням природного в природі та людського в людині через спадкоємність поколінь. Якщо ж порушується духовний зв’язок поколінь, ламаються народні звичаї, традиції, свята, то на зміну їм приходить безпросипне пияцтво… Знищення традиційних… звичаїв та обрядів народу… знещасливлює сім’ю".
Хіба про таке мріємо? Тим більше зараз, на порозі великого і світлого дня! Адже ми – спадкоємці великої та багатої спадщини нашого роду й тільки нам самим вирішувати, чи хочемо довідатися про неї більше і чи бажаємо "вступити у право власності". Час Воскресіння Христового – також чудова нагода воскресити в собі себе, справжнього. Відродити дух свята, яким його знали наші предки. Аби на столі замість імпортних смаколиків були традиційні українські страви, а при столі – молитва і взаємна приязнь, аби звучали цього дня призабуті гаївки й барвисто цвіли вишиванки.
…Для себе давно вирішила: скільки Бог дозволить, робитиму все так, як заведено в моїй сім’ї. А заведено, щоби у Страсний четвер або п’ятницю вдома пахло випічкою. Тому замішу тісто сама й поставлю на підйом із благословенням "Рости, хлібцю, на славу Богу Отцю; рости, хлібино, на славу Богу Сину; виростай, пуху, на славу Богу Духу"; а згодом розкладу його в старенькі, ще бабусині формочки. Печі нема – звичайна духовка. Але й туди, як робили українки в давнину, саджатиму паски зі словами "Господи, благослови! Дух святий з нами", хреститиму тричі й чекатиму щорічного, але кожен раз нового дива народження Великодньої Паски.
Наталія Ясинська, практичний психолог
