"Йой, не переживу, що його забирають. Любчику! Він у мене один, як палець, єдина дитина", – розплакалася старша жіночка під час освячення строю бійців. Її одразу ж оточили інші жінки і почали заспокоювати. Хтось пригорнув за плечі, хтось погладив по руці. Поки священик із кропилом дійшов до кінця вишикуваної лави, це горювання було розділене на багатьох і розпорошилося, здрібніло, минулося. "З Божою поміччю, все буде добре", – раз за разом повторювала жінка.
"Служба – це його доля. І він сам собі таку долю вибрав, – розповідає про наймолодшого зі своїх п’ятьох синів коломиянка Марія Білейчук. – Коли закінчував 9-ий клас, сватали його в технікум. А він затявся: ні, каже, закінчу школу і піду служити. Йду в армію, і крапка".
Три роки Роман Білейчук відслужив за контрактом у військовій частині Збройних сил України, що в Корничах на Коломийщині. У батальйон міліції, як і решта бійців, 24-річний чоловік зголосився добровільно. Т"реба йти і воювати!" – каже Роман. Однією рукою він тримає сина, а іншою обіймає дружину. Оксана ховає заплакане обличчя у чорній форменій куртці на його грудях.
Андрій Романович – так величає свого наступника Роман Білейчук – радісно бавиться татовою кепкою і все намагається вкусити козирок. Родина – а чоловіка прийшли підтримати брат Василь з дружиною і дитиною, бабця й мама – перемикає увагу на малого і через якийсь час вже тішиться обома чоловіками – великим і маленьким. "Хлопці мої, хлопці", – зітхає мама Марія.
"Там наших хлопців убивають. Ми не маємо права тут відсиджуватися", – насуплюється 35-річний Ярослав Кендзьор. Чоловік відходить до побратимів, поки його мама Люба, дружина Ірина й теща Ольга по черзі розказують, як наполегливо він намагався потрапити на передову. "Страшенно хотів на фронт, – схвильовано теребить хусточку мама дружини Ольга Котюк зі села Сопів Коломийського району. – Як почалася війна в травні, то він у військкомат тричі ходив, щоби його взяли. Ми, жінки, всі втрьох його весь час відговорювали. То в останній раз він уже й не казав, куди йде, хоч ми й так уже собі знали. А як повернувся, то повідомив: записався в міліцейський батальйон. І ви собі, сказав, як хочете, а я таки на війну йду".
"Ярослав – добра дитина, совісна, розуміє, що то його обов’язок – боронити рідну землю, захищати нас, жінок. Щоби Україна була соборна і щоби ми жили в добрі", – продовжує мама Люба. Каже, що дуже розстроєна, що син піде на Схід в першій черзі бійців батальйону. "Ви ж розумієте як мама, правда? Вже як вирішив іти, то я його підтримала. Але я не можу бути тому рада", – відверта жінка. "Ярослав дуже м’який серцем. Як він там, на тій війні, буде давати собі раду? Ми дуже переживаємо", – каже дружина Ірина, і губи її тремтять. Хлопчик семи років і п’ятирічна дівчинка, діти Ярослава, туляться до матусі.
"Я дуже пишаюся тим, що мій син іде добровольцем. Задоволений, що він – патріот. Підтримую його рішення", – каже Володимир Хвалковський з Івано-Франківська.
В цей час 27-річний Юрко бавиться з племінницею. Дитина подарувала дядечкові кумедного плюшевого ведмедика – на щастя. Чоловік закинув автомат на плече і грається іграшкою з дівчинкою. Розповідати про себе соромиться, відходить вбік. "Він у нас скромняга", – посміхається батько.
Та скромний у цьому випадку аж ніяк не означає нерішучий. Юрій Хвалковський відслужив армію. "То було його рішення, – наголошує тато. – Я мусив погодитися. І потім зрозумів, що це було його правильне рішення". Юрко пройшов найтяжчі дні Майдану. Разом із батьком-лікарем вистояв на Грушевського. Разом вони вижили на Інститутській. "Я радий, що він є саме таким, – спокійно каже Володимир. – Напевно, це генетично закладено". З батьком погоджується старший брат Юрка, капітан міліції, слідчий Олег Хвалковський.
Родина забирає новобранця на прогулянку – сьогодні до кінця дня всім бійцям батальйону "Івано-Франківськ" дали відпустку. Наступного тижня хлопцям – в АТО. А поки що цей час повністю належить їм і їхнім рідним.
Наталія Кушніренко