"До останнього дня ми не знали, чи будемо прориватися з оточення", – тридцятишестилітній чоловік розповідає про пережите спокійно, розважливо, добираючи слова, щоби точніше відтворити обставини подій. "Виходили 35 бійців на двох Уралах – це все, що залишилося від нашої протитанкової батареї. Чотири з шести пушок іще раніше втратили в бою, дві підірвали самі, бо не мали можливості вивезти", – гранично відвертий Роман Гошій. Каже, що ситуація з оточенням українських частин в Дебальцевому залишила багато відкритих запитань, відповіді на які може дати лише вище командування. Але судячи з подій в ніч з 17 на 18 лютого, коли проривали оточення, операція була контрольована.
"Повний УРАЛ бійців. Офіцер – в кабіні, ми – в кузові. На собі – захист, зі собою – автомати і підствольні гранатомети. Рушили з іншими підрозділами, в колоні – в повній темноті з вимкненими фарами, – описує ніч прориву Роман. – Їхали годин шість повним бездоріжжям – полями, лісами, городами. Колону вела розвідка. В одному місці хвилин 40 стояли, поки отримали сигнал "чисто", і рвонули вперед. На світанку вийшли на трасу і мусили пройти поворот на відкритій місцевості. Тут нас прикрили наші "бехи". "Беха" – це на військовому сленгу бойова машина піхоти, не іномарка. "Бехи" активно стріляли в бік сепаратистів, щоби наша колона пройшла цей поворот".
Скільки разів і де ще зупинялися, каже Роман, не рахували. Весь шлях злився в один дуже розтягнений в часі епізод, який треба було просто пройти, просто перебути. "Було таке, що коли ми рушили, то позаду зразу вдарили ГРАДи. Було, що раптом зупинилися і бачимо – попереду лягають міни. Останні кілометри під обстрілом перетинали територію бойовиків – мчали повз їхні блокпости і відстрілювалися", – пригадує боєць.
Солдат протитанкової бригади Роман Гошій до серпня минулого року був, як він сам означив, "бійцем "диванної сотні". В армії не служив. Коли вчився в Івано-Франківському університеті нафти й газу, військову кафедру оминув. Працював менеджером з корпоративними клієнтами в одній із медичних лабораторій міста. Автомат вперше побачив в "учебці" в Ужгороді, куди був мобілізований. "Сподіваюся, дружина не буде цього читати, бо дістану на горіхи", – посміхається Роман, розповідаючи історію своєї мобілізації. Дружина і двоє його синів, 13 і 6 років, дуже переживають за батька.
У військкомат Роман зголосився сам. "Таємно від родини пішов і подав про себе дані. Я взагалі не служив, тож міг у військкомат не з'являтися і цілком спокійно пробувати собі "диванним революціонером". Так, як це було під час подій на Майдані. Звісно, я ті події переживав, вболівав, але на Майдан не їздив. Громадянський обов'язок у вигляді совісті, який тоді дався був чути, мене і потім не полишав. Плюс наростало відчуття, що йде до гіршого. Морально я вже влітку був готовий іти на війну. Може, це щось таке і на генетичному рівні – дід був бандерівцем, воював в УПА", – каже чоловік.
Прискорену двотижневу підготовку протитанковий підрозділ 128-ї гірсько-піхотної бригади, куди зарахували Романа Гошія, проходив в Ужгороді. Тиждень теорії, тиждень практичних занять на полігоні. І – в зону бойових дій.
"23 вересня ми прибули в Дебальцеве, – пригадує Роман. – Базувалися на околиці міста – метрів за сто від табору вже починалися вулиці і житлові квартали". На той час Дебальцеве було українським – його контролювали частини Нацгвардії і зведені загони міліції з різних областей. Місцеві правоохоронці частково перейшли на бік сепаратистів, частково розбіглися.
"Що ми робили в Дебальцевому п'ять місяців? Хороше запитання, – скептично піднімає брову боєць. – Я сам собі його теж не раз ставив".
128-а бригада, складає пазли в загальну картину Роман, прибула до Дебальцевого на зміну 25-ій Дніпропетровській бригаді, бійців якої відпустили на ротацію. Піхота виступила на дальні рубежі, потіснила сепаратистів і зайняла позиції в Нікішино, Чорнухіно та Попасній. "Там тримали передову. А наше основне завдання було влаштувати базовий табір і забезпечити його охорону", – каже Роман.
Складалося враження, що бригада закріплюється в Дебальцевому всерйоз і надовго. "Ми зайняли територію і розбили табір, в ньому стояла основна частина 128-ї бригади та її командування. Створили обронний рубіж – лінії захисту, бліндажі, місця для укриття пушок і танків. На території табору були медрота, склади з боєприпасами, продовольством і амуніцією. Сюди ж підвозили допомогу волонтери. Звідси на позиції розвозили снаряди, продукти, посилки. Трохи далі базувався штаб командування сектору С", – пояснює Роман. Облаштовувалися майже два місяці, до грудня.
В перший же день відбулося бойове "хрещення", пригадує боєць, – колону, якою військовики прибули в Дебальцеве, бойовики зустріли мінометним вогнем. Пощастило, що накрили те місце, звідки люди й техніка забралися кількома хвилинами раніше. Позиції бригади обстрілювали постійно. "Коли ми з моїм напарником, його теж звуть Роман і він теж з Франківська, вперше стояли на посту, бачили, як спрацьовували розтяжки, і ховалися від мін під Урал, чесно скажу, тремтіли. Було страшно. Це вже потім, у порівнянні з наступними обстрілами, зрозуміли, що той був такий "дитсадковий", – каже Роман Гошій.
З грудня обстріли почастішали, в січні стали щоденними. Били ГРАДами. Спочатку стріляли здалеку, потім почали підсуватися. Вперше прицільно обстріляли табір бригади на День української армії – 6 грудня, запам'ятав боєць. "Я тоді якраз стояв на посту, на КПП при в'їзді до нашого містечка. Це найвище місце в таборі і, напевно, в Дебальцевому взагалі. А Дебальцеве – це найвища точка Донеччини. Тому дуже добре було видно запуски ГРАДів – дивишся, а снаряди летять просто на тебе. Доповів командуванню – і в укриття. На кіно зовсім не схоже", – намагається жартувати Роман. Тоді в таборі були перші тяжкі "трьохсоті".
"Фактично ми весь час стояли на одному й тому ж місці. Прийшли, заняли позиції і тримали на них оборону, чекаючи чогось, – продовжує Роман Гошій. – В останні дні команди "зайняти периметр", "тримати кругову оборону" надходили по три-чотири рази на день. Тримали – до команди "відбій". Але частіше була команда "воздух" – і ми ховалися в укриття".
Відому історію про те, як 128-а гірсько-піхотна бригада захопила ворожий танк, що її свого часу широко розтиражували центральні ЗМІ, Роман Гошій розповів так: "Танк заблукав в тумані. Заїхав на наш пост, бо думав, що то свої. А коли екіпаж побачив наставлену зброю і почув українську мову, почав тікати. З'їхав в рів і заглох. Там його наші вже й вскрили". Не дуже героїчно, зате правда. Роман Гошій каже, що коли порівнювати те, як подають правду війни українські і проросійські, "сепарські", медіа, то видно, як наші в рази применшують, а противник – в рази побільшує. "Наша пропаганда до останнього стверджувала, що в Дебальцевому немає оточення. А їхня ще з початку січня говорила про котел, а приблизно за тиждень до облоги міста оголосила про надуспішну військову операцію в Дебальцевому, де так звані ополчєнці знищили 8 тисяч військових і підбили 150 укропівських танків", – розповідає Роман Гошій. Це було за тиждень до Мінських домовленостей.
В ті дні бойовики обстрілювали Дебальцеве цілодобово. "В останні дні вогонь не вщухав взагалі. Була невеличка пауза тривалістю в одну годину – власне, коли було оголошено перемир'я, з 12 до першої ночі 15 лютого. Потім суцільний обстріл відновився, – каже Роман. – Десь приблизно о першій годині ночі знову почали бити ГРАДи. Наша артилерія довший час вогонь не відкривала, стріляти у відповідь почали вранці".
"Ви собі не уявляєте, як ми всі чекали цього перемир'я! Рахували до нього дні, години, хвилини. І хоч в принципі знали, що ворогу довіряти не можна, що він і раніше порушував домовленості, тож швидше за все порушить і цього разу, але в глибині душі жевріла надія. Дарма", – розказує про переживання Роман.
Тоді Дебальцеве вже було в котлі. Відтворюючи хронологію подій, боєць розповідає, що оточення відбулося ще за кілька днів до перемир'я, коли російські війська взяли Вуглегірськ, Новогригорівку і зайняли Логвинове. "З Логвинового якраз і обстрілювалася траса, що вела від Артемівська до Дебальцевого. Вони перекрили її вогнем в середу, ще до перемир'я. І це було фактично захлопування котла", – вважає Роман Гошій. Пізніше стало відомо, що в Логвинове спочатку зайшла ударна група бойовиків – танк, два БМП і три десятки піхотинців. Можна припустити, що якби українські сили одразу провели операцію зі знешкодження бойовиків, то можна було би утримати Логвинове і відповідно дорогу під контролем для організованого відходу з Дебальцевого всіх підрозділів. Але час згаяли, і бойовики буквально за добу стягнули в Логвинове сили. Так, що батальйон "Донбас", який пробував пізніше їх звідти вибити, потерпів поразку.
Роман стримано розповідає про те, які бійці сприйняли звістку, що оточені. Стверджує, що паніки не було. "Коли нас підтиснули, то була думка: одне з двох – або прийде підмога, або нас будуть виводити. Ми розуміли, що другого такого котла, як Іловайський, Порошенко не допустить. Це для нього був би дуже серйозний передовсім політичний удар з непередбачуваними наслідками. Бо чаша терпіння нашого народу, а бійці – це також народ, за час війни вже майже повна", – каже Роман.
Команда готуватися до виходу з кільця надішла 17 лютого. На той час терористи взяли Вуглегірськ, Новогригорівку, підійшли під Комуну. "Вони вже були настільки близько, що обстрілювали наш табір зі всіх сторін, і ми це бачили", – пригадує Роман. Тоді до оточених прорвалося підкріплення – танки і піхота. Піхота, розповідає Роман Гошій, підтягнулася з дальніх рубежів і почала зачищати Дебальцеве. "Це виглядало як контрнаступ. На найближчих до нас вулицях зав'язалися серйозні бої. Я навіть уявити собі не міг, що ворог підійшов упритул. Якби не піхота, ми би попали в серйозну м'ясорубку. То був, як уже тепер зрозуміло, відволікаючий маневр. Під його прикриттям ми вийшли з Дебальцевого", – розповідає боєць.
Колону, в якій йшли артилеристи з технікою і протитанкова батарея, вели і прикривали. Безпечний шлях прокладала розвідка, сили терористів в місці прориву оточення гасили БМП й артилерія. Завдяки цьому прорвалися всі. "По тому, як ми виходили, було видно, що операція підготовлена, – каже Роман. – Ми вискочили на територію, зайняту бойовиками, цілком неочікувано. Вони розбігалися. Ми вели постійний вогонь з автоматів і мчали вперед. Нагородити треба наших водіїв – ми пролетіли ці кілометри по окупованій території менше ніж за півгодини. І коли налетіли на черговий блокпост – знов "беха" і солдати, знову треба стріляти, а вже нічим, і холодок десь у животі, – то невимовною радістю було побачити з того боку три зелені ракети. Наші! Рідні! Свої…" То вже був Артемівськ.
Роман каже, що весь цей час, коли смерть зазирала в лице, переживав дивну роздвоєність. З одного боку, максимально викладався як боєць. З іншого, ніби якась інша його частина спостерігала за всім, що відбувається. "Я здоровий!" – сміється він.
Разом із Романом позавчора додому на Франківщину з-під Дебальцевого повернулися близько 100 бійців 128-ї гірсько-піхотної бригади. Попереду у хлопців – 18 днів відпустки і розпорядження прибути на місце служби. Боєць Гошій каже, що незалежно від результатів медкомісії повернеться в стрій.
"В мене сім'я, двоє дітей. Мені є для кого жити. І жити я хочу у Франківську, бо моя душа – тут. Не потрібна мені Донеччина чи Луганщина, відверто – я би за тими територіями не плакав. Але там залишаються наші люди, українці. Це я кажу без жодного пафосу, – погляд Романа став жорстким. – І вони дивляться на нас із надією. Чи варто боротися за них? Якось нам привезли посилку з окупованої території. В ній були кілька каструль, сковорідка, ложки-виделки, синя ватяна куфайка і синьо-жовтий прапор, пошитий вручну. А в кишені куфайки – записка: "Дорогие воини! Если можете, простите нас, жителей Донбасса. Україна понад усе!"
Наталка Кушніренко