середа, 24 квітня

Станіславів Тадеуша Ольшанського: Вулиця Сапєжинська

Розділом про вулицю Сапєжинську (сьогодні – Незалежності) з книги «Креси кресів. Станіславів» знаного польського журналіста і письменника Тадеуша Ольшанського КУРС починає серію публікацій вибраних фрагментів його мемуарів.
Вулиця Сапєжинська, сьогодні - Незалежності. Готель "Уніон". Вулиця Сапєжинська, сьогодні - Незалежності. Готель "Уніон". Вулиця Сапєжинська, сьогодні - Незалежності. Вулиця Сапєжинська, сьогодні - Незалежності. Так виглядає сьогодні на вулиці Незалежності будинок № 29, де мешкала родина Ольшанських. Так виглядає сьогодні на вулиці Незалежності будинок № 29, де мешкала родина Ольшанських. Вхідні двері до будинку збереглися. Вхідні двері до будинку збереглися.

Тадеуш Ольшанський написав дві книги спогадів про Станіславів, у якому він народився і мешкав до 1943 року,  «Креси кресів. Станіславів» (2008) і «Станіславів однак живе» (2010). З польської текст переклала поетеса і літературознавець Наталія Ткачик. Досі станіславівські спогади Тадеуша Ольшанського українською не публікувалися. 

 

…На Сапєжинську до гарної триповерхової кам’яниці під номером 29 ми переїхали з вулиці Пелеша либонь під кінець 1939 року. Це була головна презентабельна вулиця Станіславова, а наш будинок знаходився в самому центрі, неподалік перехрестя Сапєжинської та вулиць Третього травня й св. Юзефа. То був і сьогодні залишається центр Станіславова, і наш переїзд,  безсумнівно, підносив статус мого батька. Це були, мабуть, його найкращі роки, адже він, ставши до спілки зі своїм другом, відомим фармацевтом Зигмунтом Теодоровічем, на задвірках його аптеки «Під срібним орлом» облаштував лабораторію, в якій проводилися медичні аналізи. Аптека знаходилася на другім розі Сапєжинської по діагоналі, буквально в двох кроках. Батькові було близько до лабораторії, яка стала його новою пристрастю. А коли він закінчував сліпати над мікроскопами, йшов на ІІ поверх того ж будинку: там знаходилося Офіцерське Казино, де батько зустрічався з друзями та знайомими і грав у бридж.

Фасад нашої кам’яниці з гарною дубовою брамою був багато оздоблений. Над вікнами першого поверху виднілося шість лев’ячих голів. Вікна вищих поверхів прикрашено архітектонічними елементами, різноманітними гірляндами та кесонами, а увінчувало все це декораційне піддашшя. Щоправда, наше житло на третьому поверсі  було менше, ніж на Пелеша, і складалося з чотирьох кімнат, проте дуже просторих і високих. Для батька найважливішим було те, що в своєму кабінеті, від підлоги до стелі оббитому полицями,  він розмістив усі книжки, яких назбиралося кілька тисяч томів. Батько невтомно їх купував і часто в день получки замість зарплати з’являвся з в’язанкою книг і радісно повідомляв розгубленій мамі: «Дивися, Катінко, що мені вдалося купити!» І з гордістю розставляв по полицях 22 томи нової «Великої ілюстрованої енциклопедії Польщі» Тшаскі, Еверта і Міхальського.

Кам’яниця на Сапєжинській, 29, до якої маю великі сентименти, принаймні її фасад, залишилися такими ж, як колись, що з приємністю зауважую при кожних відвідинах Станіславова. Адже вся вулиця Сапєжинська ‒ звана сьогодні Незалежності ‒ подібно як і передвоєнний центр міста, є для влади Івано-Франківська зіницею ока: дбайливо відреставрована і перетворена на презентабельний променад. Щоправда, зі сходовими клітками, тилом кам’яниць і подвір’ями гірша справа, однак Незалежності стала гордістю міста.

У тридцятих роках Сапєжинська виблискувала, адже на ній знаходилися найелегантніші магазини. Відразу коло нашої кам’яниці у вітринах фотографічного закладу пана Тенети красувалися світлини офіцерів станіславівського гарнізону, а також фото з різних урочистостей і шлюбів. Навпроти аптеки Теодоровіча, на розі Сапєжинської й Третього травня, був магазин із порцеляною з Карлсбаду, у величезній вітрині якого виднілися не тільки обідні сервізи, філіжанки і дзбаночки, а й безліч кумедних фігурок. Поруч, на вулиці Третього травня, знаходився дуже важливий для мене магазин пана Гжегожа Тиндика «Народний базар» із канцелярським приладдям. Там ми купували зошити, крейду, чорнило.

Повернімося на Сапєжинську. Біля аптеки знаходилося кіно «Уранія», яке вважалося одним із найкращих і куди ми з мамою ходили на фільми про Тарзана. Від рогу Третього травня до площі Галлера, де закінчувалася Сапєжинська, обабіч вулиці одна за одною манили вітрини двох спортивних магазинів – Гембаровського і Юліана Поляка, де батько встиг мені купити перший і єдиний справжній футбольний м’яч, котрий пережив усю окупацію. Окрасою вулиці були магазин із білизною Гельманна, а також салон одягу Самуеля. На цьому відрізку знаходилася повздовжня будівля ІІІ Міської Гімназії та репрезентабельного готелю «Уніон», перший поверх якого займала облаштована по-віденськи кав’ярня Кровіцького, де зустрічалася міська еліта. Саме до цього приміщення колись на коні в’їхав, подібно як генерал Болеслав Вєнява-Длугошовські, один із офіцерів розміщеного у Станіславові 6-го Полку канівських уланів. Пліткували, що це був командувач 11-ої Дивізії й усього станіславівського гарнізону, генерал бригади Казімєж Лукоскі-Орлік, який користувався загальною повагою. Мабуть, хтось, хто терпіти не міг легіонерів, хотів таким чином напакостити командувачу і на лету вигадав факт. Проте завдяки цій події цукерня Кровіцького стала такою ж легендарною, як варшавська «Адріа».

Помітним місцем відразу ж при гімназії був бакалійний магазин Квятковського, поєднаний із залою для сніданків, тобто маленьким рестораном. До цього приміщення заходилося через магазин, в якому пахло кавою, шоколадом, цинамоном і різними прянощами. За різноманітними малими делікатесами у вузькій залі стояло кілька столиків для вибраних гостей. Поєднані із магазинами зали для сніданків були особливістю передвоєнної гастрономії і до наших часів взагалі зникли. Я детально запам’ятав цю кімнатку, бо батько забирав мене з собою до Квятковського кілька разів, і тоді вперше в житті я був у ресторані. Напрочуд люб’язно нас обслуговував завжди один і той самий кельнер – пан Еміль у бездоганно білому піджаку. Замовлена для мене мачанка по-львівськи складалася з хрумкої, повздовж перерізаної булки, щедро присмаченої м’ясним соусом зі скибкою печінки всередині, і дуже мені  смакувала. Вдома зазвичай такої страви чомусь не подавали на обід, не кажучи вже про лимонад. Батько забирав мене до Квятковського переважно тоді, коли вдома відбувалося велике прибирання і не робили обід. А після такого обіду у пана Квятковського ми переходили навпроти до мого улюбленого маленького магазинчика Метз Пауліна зі солодощами, де я собі вибирав шоколадки або один із видів пахкої халви, тому й запам’ятав це на все життя.

На Сапєжинській двері в двері ми жили з єврейською родиною подружжя Вейсбергів. Пан Вейсберг був віце-директором одного з банків і мав трьох синів: мого ровесника Маріана, якого називали Маньцем, старшого на чотири роки Ришя і найстаршого Адашя. На відміну від інших єврейських хлопців, вони мали польські імена. Мама ‒ пані Ружа ‒ була дуже красивою жінкою. Із Вейсбергами ми відразу заприятелювали, особливо я з Маньцем, який став моїм щирим другом.

Поверхом нижче мешкало подружжя Васильків. Вони мали двох синів – старшого від мене і Маньця на півроку Разька, а також майже дорослого Степана. Васильківи були українцями. Пан Васильків був важливою особою в українському кооперативі «Маслосоюз», який займався виробництвом і продажем молочних продуктів. І ми, і Вейсберги їх купували, бо то й справді були найкращі молоко, сметана чи масло. Наскільки Вейсберги були вкрай сполонізовані, настільки Васильківи були затятими українцями.  Ми з Разьком разом гралися на подвір’ї, неодноразово один одного підколювали, позичали книжки, але в гості не ходили. На відміну від Маньця, який приходив до мене так само часто, як і я до нього.

Ми жили на три різні родини: з Вейсбергами як із рідними, з Васильківими як із сусідами, але аж ніяк не як з противниками. Як три вежі на гербі Станіславова, наданому королем Яном Казимиром, котрі мали символізувати спільне життя трьох націй – поляків, українців і євреїв – у заснованому Потоцькими місті. І справді, у ІІ Речі Посполитій, у Станіславівському воєводстві, на Покутті, на відміну від Львова і Волині, було значно слабше напруження між польським і українським населенням і практично жодних ексцесів. Ті інші воєводства потерпали від конспіраторів і прихильників української незалежності, їхніх замахів, а також від арештів і репресій з польського боку. Закривали українські школи, забороняли й цензурували українські видавництва. Натомість у Станіславові не закрили жодної школи, діяв український народний театр, українські легальні і нелегальні партії – про що повсюди знали – вороже налаштована до Польщі ОУН (Організація Українських Націоналістів), котра здійснювала замахи на території всього краю. Найважливішим було Українське Освітнє Товариство «Просвіта», а також українське харцерство, український «Сокіл», спортивні клуби, виходила газета і часописи. На вулиці Третього травня знаходився презентабельний, пульсуючий життям Народний дім, з українським і польським прапорами при вході, в якому проводилися різноманітні заходи.

Кожна професійна група мала свої структури. Скажімо, колом українських лікарів керував гінеколог доктор Констянтин Воєвідка, котрий часто зустрічався з моїм батьком. Адже з його дружиною, угоркою єврейського походження Ілоною, яка вважалася однією з найкрасивіших дам Станіславова, моя мама дуже приятелювала. Воєвідки були дуже заможні, мали гарне помешкання на вулиці Липовій, переіменованій на Пєрацького, в кам’яниці, де знаходилося кіно «Варшава». Воєвідки не мали дітей, тому неодноразово мама забирала мене до них у гості, де я детально запам’ятав салон з сучасними меблями. Доктор Воєвідка був повсюди знаний не тільки тому, що його вважали найкращим гінекологом, але й тому, що був політиком і діяв в українській демократії, яка співпрацювала з польською владою. Поляки казали про нього: «це наш українець», але він мав зв’язки і з ОУН. У будь-якому випадку був значною фігурою. Українці мали представників на всіх щаблях влади Покуття, а отже, й своїх радників, послів до сейму і свого сенатора. Багато українців було солтисами і війтами. Щоправда, це не зовсім відповідало пропорціям населення, бо в тридцятих роках приблизно на 70.000 мешканців Станіславова припадало близько 22.000 поляків, 20.000 жидів, 18.000 українців і 5.000 німців, але кожна з цих національностей мала своїх представників, які стояли на сторожі їх прав. На території воєводства, яке налічувало півтора мільйони мешканців, пропорції були інші. Українське населення становило більшість, проте не завжди воно ідентифікувало себе з українцями, як, наприклад, гуцули.

Взаємостосунки поляків і українців у Галичині й на Волині, на відміну від південно-східної Польщі, були настільки вирішальними, що саме Станіславів відіграв вагому роль у польсько-українській війні 1918-1919 рр. для української сторони. У листопаді 1918 року австрійці владу в Галичині передали Українській Центральній Раді, яка проголосила Західноукраїнську Народну республіку зі столицею у Львові. Коли поляки за великої участі львівської молоді, названої Орлятами, оборонили своє місто, український уряд під кінець листопада перенісся до Станіславова і там у січні 1919 року оголосив об’єднання з Республікою України зі столицею в Києві. Тоді на Покутті змобілізували стотисячну армію січових стрільців, які боролися за цю Україну. Тоді Станіславів, який віками був вписаний в історію Польщі, вперше ввійшов у історію України. На півроку. Бо в середині червня до Станіславова вступили польські війська під проводом генерала Луціяна Желіговського. Проте Україна втратила свій шанс на незалежність не в результаті війни з Польщею, а внаслідок більшовицького наступу, що реалізував споконвічні інтереси російської імперії. Коли в квітні 1919 року впав Київ, один із головних ідеологів незалежності України, командуючий збройними силами отаман Семен Петлюра з рештками своєї дивізії знайшов притулок у Польщі! Саме тоді для багатьох українських політиків стало зрозумілим, що не Польща, а радянська Росія є їх найбільшим ворогом. Історичні конфлікти з Польщею були дуже глибокі, а останні рани і травми все ще свіжі.

Однак у Станіславові, де було проголошено приєднання до України, про них ніби забули і радше прагнули порозуміння. Принаймні в моєму середовищі. І мені це закарбувалося в пам’яті. Бо коли одного разу ми з Маньцєм заспівали Разькові: «Гімно жовте, срака синя ‒ в дупі буде Україна», а пан Васильків прийшов і розповів моєму батькові цю історію, я вперше і востаннє в житті дістав прочухана. Подібно, зрештою, вчинив батько Маньця. Тиждень ми уникали Разька, але потім знову почали грати на повір’ї в мого м’яча три на три: я з Васильківими проти Вейсбергів. І все було добре. Хіба що пан Васильків перестав нас помічати, а я з Маньцем перестали йому кланятися.

Маньцьо ходив до польської школи на площі Міцкевича, до того самого класу, що я в Завданівці. Натомість його брати навчалися в єврейській гімназії на вулиці Вірменській. Часто ми разом відпрацьовували уроки, переважно арифметику, в якій Маньцьо був дуже вправний. Ще ми разом святкували. Адже час від часу по п’ятницях я ходив до Вейсбергів в шабас на халву, рибу по-єврейськи, цимес, кугель та інші смаколики. Після молитви в їдальні запалювали свічі в розставлених на столі срібних семисвічниках і було дуже урочисто. У відповідь Маньцьо приходив на наші свята. За згодою своїх батьків він сідав з нами за різдвяний стіл, а під ялинкою його завжди чекав подарунок. Клопоти бували з великоднім сніданком, бо Маньцьо дуже любив шинку і копчене, на що неохоче дивилася пані Вейсбергова. Врешті вона дозволяла синові яєчко в Ольшанських, і Маньцьо з’являвся завжди урочисто одягнений. У чорному костюмчику, білій защепленій під шию сорочці, кіпі на голові ‒ у такому ж одязі, в якому сідав до столу в шабаш ‒ і залюбки з нами грішив. Адже у Старому Завіті й Талмуді серед 613 заборон і заповідей є також правила, що забороняють споживання свинини. Хоча Вейсберги й були дуже відкриті й сучасні, вони дотримувалися своїх релігійних правил і ходили до синагоги. Саме Вейсберги завели нас до своєї святині небаченої краси, що загалом було не таким легким. Адже на відміну від відкритості католицьких костелів і церков, єврейські божниці були зачинені для чужих. Але Катінці страшенно хотілося побачити синагогу, і пан Вейсберг отримав на це згоду від само́го головного рабина Станіславова Мойжеша Хоровітца…

КОМЕНТУВАТИ
  • 0 Відповісти Наскільки мені відомо, ентузіасти, що перекладають Ольшанського, планують видати книгу протягом року. Але потрібні кошти.
  • Lawriwska Sara 0 Відповісти Відмінно ! А яким чином придбати книжку і чи є це видання в аудіокнигах ?