У московському аеропорті Внуково, куди Олег Іваночко прибув як приватна особа, його затримала прикордонна служба. Треба сказати, що летів чоловік у гості до свого земляка, високого чина російського МНС. Той разом із ним саме повертався додому від батьків, яких під час відпустки провідував у Надвірній. «Їду на відпочинок до друга», – пояснював Олег російським прикордонникам, що недовірливо вивчали його паспорт. Друг був поруч, підтверджував. Не допомогло.
«Тричі перепитували, звідки я. Офіцери допитувалися, де саме мешкаю. Коли чули «Западная Украина», давали зрозуміти, що краще в Росію не пхатися», – пригадує Олег. Врешті після тривалих переконувань у благовидній меті візиту котрийсь із них, зваживши на присутність колеги у формі, пішов перевіряти паспорт українського гостя. Повернувся з круглими очима в супроводі старшого за званням. «Ми не пускаємо просто так, – рубанув старшой. – Ваша причина перебування в нашій країні є недостатньо вагомою». Вже пізніше молодший офіцер тихцем пояснив «своєму» генералу, що в базі даних Олег Іваночко чомусь позначений червоним і що проти його прізвища стоїть відмітка «стрєлок». «Заборонено пропускати, розумієте», – утовкмачував він не менше ошелешеному еменеснику.
«Я не летів як спортсмен і тому не задіював своїх зв'язків по цій лінії, – розповів надвірнянець. – Не хотів створювати проблем товаришу і погодився повернутися. Але ситуація виглядала на «отвєтку» – своєрідну війну між Росією і Україною на рівні депортації людей, які видаються підозрілими чи неблагонадійними». Справа в тому, що з київського аеропорту Жуляни цим самим рейсом, що ним летів Олег, до Москви доправили сімох російських журналістів. Їх вислали з України за підозрою в шпигунстві. Прикордонники у Внуково, виглядало, лютували у відповідь – затримали українців і так само винесли рішення їх депортувати. Разом із 40-річним спортсменом «під роздачу» потрапили два заробітчани з-під Києва – молоді чоловіки 25-ти і 27-и років їхали працювати на будову. Їх рекрутував і мав зустріти в аеропорті «майстер» – громадянин Росії українського походження, який спеціалізувався у постачанні робочої сили на приватні будівельні майданчики Підмосков’я. Не цього разу.
«Видали офіційний папір про те, що «у в'їзді відмовлено через недостатню інформацію для перебування в країні», тобто не підтверджена причина візиту», – продовжує свою історію Олег Іваночко. В багатогодинних розмовах з офіцерами російської прикордонної служби він з'ясував, що жорсткий режим прийому-повернення українців з Росії ввели одразу після інавгурації нового президента України. Тепер так просто північний сусід не пускає на свою територію. Українцю, який перетинає російський кордон у приватній справі, треба мати на руках кипу документів, яка мало чим відрізняється від тієї, що супроводжувала би візу – гостьове запрошення, нотаріально завірене зобов’язання приймаючої сторони взяти на себе відповідальність за гостя і забезпечити його матеріально у випадку потреби, а також зворотний квиток в Україну. Інакше пришиють «недостатню аргументацію причини перебування» і витурять геть. Поїздка в справах бізнесу, відвідини виставки, форуму чи семінару мають так само бути підтверджені приймаючою стороною.
Переліку вимог, як і переліку документів, що потрібні для безперешкодного в’їзду до Росії, марно шукати в українській чи в російській прикордонних службах – такого попросту немає. Саме тому паспорти депортованих залишають чистими. «Жодної відмітки в паспорті, – підтверджує Олег. – Так ніби й не літав до Москви, ніби й узагалі не було нічого».
А була таки жесть. Після того, як російські прикордонники відмовили Олегу Іваночку у в'їзді до Москви, його затримали і спровадили в КПЗ. Більше 12-ти годин чоловік пробув в ув’язненні без пояснення причини. «Дванадцять чоловіків: троє українців, решта – азербайджанці, у яких вийшов термін 180 днів перебування в країні. Тісна темна кімната, кілька ліжок, стіл і класична відкрита параша. Пити не давали. Їжі не давали також. Купити воду чи щось їстівне не дозволяли. У проханні вийти в закритий туалет відмовляли. Хамили: мовляв, хай вас годує, напуває та доглядає ваша авіакомпанія, яка своїм коштом назад доправлятиме, – згадує деталі ночі в московському КПЗ Олег Іваночко. – І ніхто з офіцерів не давав жодної конкретної відповіді на запитання, чому нас затримали. Або уникали, або кивали на якесь міфічне начальство, з яким раніше треба було щось там вирішувати. Просто путінська країна в мініатюрі».
Коли депортовані прилетіли до Львова, їх зустріли прикордонники і працівники Служби безпеки України. «Мене прикро вразило те, що на контроль спочатку запросили росіян, а потім вже українців. Росіяни в таких випадках завжди дають першість своїм громадянам. Зрештою, так буває у всіх випадках, коли йдеться про Росію і Україну. З нами в сусідній країні поводяться, як з другим сортом, і в нашій країні з нами поводяться так само, – висловлює те, що відчуває, Олег Іваночко. – Я, зрештою, звик до такого ставлення як спортсмен, коли мусив своїм коштом брати участь у міжнародних змаганнях. Коли тільки на піднятий рідний синьо-жовтий прапор перемоги з’являвся міністр, щоби збирати лаври. А тут сприйняв так боляче – певно, це в мене після російського КПЗ почуття загострилися…»
Олег розповів, що став свідком драматичної дзеркальної ситуації у Львівському аеропорті. Двадцятирічний росіянин прилетів до місцевої україночки на перше в їхньому житті побачення. Молоді люди познайомилися в Інтернеті, довший час спілкувалися скайпом і нарешті домовилися зустрітися. Тепер уже українські прикордонники повважали візит закоханого юнака недостатньо вмотивованим і відмовили йому у можливості побути у Львові. Росіянина вислали з України. Війна.
Наталія Кушніренко
