Настав такий час, коли роль автора дуже применшена
В ідеалі автор є таким, яким він є у своїх текстах. Так само, як актор, наприклад. Насправді нема сенсу знати, що актор робить поза сценою, але письменник, ще й до того, – це особа, яка наразі є публічною. Я взагалі вважаю, що відбулася еволюція. Спочатку письменники були тими, хто міг собі дозволити і хотів розповідати. Був такий період, коли вони ставали публічними, потому був час, коли письменники вважалися громовідводами. Тобто це були люди, яким дозволялося жити "погано", "неправильно", "грішно", "паскудно", тому що вважалося – це каста, яка бере на себе оце всьо, щоби потім описати.
І література в певний момент часу була розповіддю про те, від чого усі стримувалися. Цього всі хотіли, але стримувалися. І в такому сенсі письменник був сапером якимсь, мінером, який ішов по вибуховому полю. І чим більше "паскудства" було всякого у його житті, тим більше сатисфакції отримували читачі, тому що вони знали, що він розкаже про то, і йому можна було. А тепер я вважаю, що настав такий час, коли роль автора взагалі дуже применшена. Автором може бути майже кожен. Тому такого значення, як колись мав, письменник уже як публічна чи суспільна особа не буде мати.
Це великий привілей – мати можливість говорити
Кожна людина, а особливо це характерно для України, вважає, що вона знає щось таке, щоби могло помогти всім іншим, якось зарадити. І це є величезна спокуса. Письменники дуже часто на цю спокусу ведуться, оскільки вони мають право говорити.
Це великий привілей – мати можливість говорити. Є тисячі людей, які не можуть виговоритися. Тепер маємо Facebook’и і всякі інші методи, але все одно ще є такий традиційний спосіб "самозванський": от я – письменник, я вам про це розкажу. Письменники у кращій ситуації, тому що вони мають доступ до цієї трибуни, щоби говорити. І от ця спокуса поради комусь стає "я знаю, як рятувати ситуацію (якщо не світ), і я вам зараз скажу, а ви можете робити так, а можете робити сяк, але знайте, що я про це казав ще у вересні 2012 року. І всьо було передбачено. А то, що ви це проґавили, – ну, нічого не поробиш".
Велика пастка
Дуже важливим є, що у суспільстві шукаються передовсім впізнавані маркери. Оскільки частина письменників стає, так само, як і частина співаків чи акторів, людьми, про яких говорять й імена яких знають, то завжди дуже зручно для подальшої "ескалації", чи лавиноподібної реакції, щоби було впізнаване, знане прізвище. Тому звертаються до письменників, до рок-музикантів. Вважається, що письменники нібито думають і гарно формулюють, хоча дуже часто це гарне формулювання нічого спільного з достовірністю не має.
Я все пам’ятаю, що то є така велика пастка. Я часто про це говорю – чому письменник має бути експертом? Письменник є людиною, яка справді щось проговорює, формулює у певні фрази, але ці фрази абсолютно не є експертними. Вони є тою первинною обробкою, те, що вдається злапати з нічогості, з повітря. То якісь перші конструкції. А над ними вже мали би працювати експерти й різні аналітики, технократи та інші механіки.
Запам’ятовування і забування
Виявляється, що у житті є дуже багато таких речей, які не просто не пам’ятаєш, як було чи що було, а просто забуваєш, що таке щось було. І от щоби не забути, що щось таке було, я маю свою систему якихось тезових криптографічних записів. Дуже добре розумію, наскільки це всьо зникає, пропадає, і пригадати себе давнішого є досить тяжко, якщо не робити собі позначок. Людська пам’ять складається з двох чудесних штук – запам’ятовування і забування. І одна, і друга є надзвичайно цікавими, вони вже самі по собі – величезна історія людини.
Для всіх художніх текстів, які написав за своє життя, я дуже багато скористався з цих коротких записів. Тому що все, що я писав у художній літературі, було зі мною. Не буквально, але якось так, що було. Тобто я знаю, про що я пишу. Я не написав нічого такого, до чого б не торкнувся якимось чином. Оскільки всьо моє життя у літературі, як виявилося тепер, є очікуванням того моменту, коли я напишу свою найголовнішу книжку, то ці всі нотатки є нібито убезпеченням того, що ця найголовніша книжка у моєму житті ще буде. Але я наразі є якимсь рекордсменом в українській літературі за відкладанням найголовнішої книжки.
Файно – пережити досвід чекання
Я розумію, що від мене чекають тексту, і я відчуваю, що це є певною пасткою. Тому що я вірю у то, що потрібно давати, що очікують від мене, цим мучуся. Видумую собі, от, може, хтось і справді хотів щось таке, а я відкладаю і відкладаю. З іншого боку, я розумію, що ці очікування є файними, але помилковими, якщо перетворюються у якусь таку настирну вимогливість, що "от давай, давай!" А чого давай? Треба чекати. Тут є особистий, індивідуальний шлях.
Навіть якщо ти когось любиш, вимагати від нього підтвердження: "роби шось, щоби я повірив, що ти мене любиш і мені всьо готовий віддати" – воно є якось недобре і нездорово. Тобто очікування тим і добрі, що вони є очікуваннями. Файно – пережити досвід чекання, а не знати, що от зараз все одно автобус приїде. А якщо він ніколи не приїде на ту зупинку? Тому я розумію, що насправді не мушу цього робити, якщо не відчуваю, що готовий.
Я починав усі важливі твори у себе в Делятині
Принаймні на кілька днів приїздив у Делятин, хоча би "для зачину", чи як то називається. Мені це було важливо. Делятин – це місце, в якому я побачив світ. Я там не народився. Але от коли, як песенятка, новонароджені діти також ще пару місяців всьо бачать і всьо пам’ятають, але вони ще не до кінця мають відкриті очі, вони ще не розуміють, де вони, їм ще потрібно ближчого контакту якогось. А коли вони починають розуміти цей простір, то він стає тим, яким є базова модель світу.
Я світ побачив саме в Делятині. Там пройшли мої перші кільканадцять місяців свідомого життя. І оці уявлення про то, як що має виглядати, вони власне сформувалися там. І тому він мені є абсолютно рідним якраз тим, який говорить, як різні речі мали би виглядати в ідеалі.
Це передгір’я, початок гір. Всі ці відчуття горбистої місцевості, горів, дерев, покриття трави, ґрунтів, доріг, смаку води і безліч всіляких рухів, які пов’язані з перебуванням у контакті з цими всіма штуками, – вони для мене є правдивими. Навіть такі штуки, як, скажімо, що зимою має бути холодно, я це приймаю абсолютно беззаперечно, тому що знаю дійсно ще з того Делятина, що зимою має бути холодно. А для того, щоби було тепло, треба якось за то тепло боротися – палити в печах, треба бути близько коло вогню. Але цей вогонь все одно не нагріває так, щоби можна було ходити легко по цілій хаті.
З таких от базових речей складається мій Делятин. І він не є якимось унікальним, надзвичайним місцем, але він є просто, так би мовити, абеткою. От то, з чого складається уже потому читання життя, з тих букв, складів, з яких все одно, які б складні слова не були, вони все одно складаються з певних літер. І оці літери для мене – це є делятинське відкриття, дитячі переживання.
Я ціле своє життя думаю про то, що треба би було там пожити довше. І ціле моє життя виходить так, що це переважно не вдається. Через різні штуки, які є дуже простими. Тепер не можна, бо треба то, тепер не вийде, бо ще треба оце закінчити, і тепер не можна, бо когось не можна залишити або ще шось там. І це ціла така забава. Я думаю, що у моєму випадку вже в цій забаві так життя і пройде. Хоча ще думаю собі також про те, що мій тато, який там хоча не прожив, але там запізнав насправді радість, щастя юності, молодості. Він собі готував там місце відступу після того, як закінчить свою роботу. І він багато років робив всякі там малесенькі штрихи, щоби, власне, потому там осісти. Але він помер швидше, ніж закінчив свою роботу, і так туди не потрапив. Я собі думаю, що у мене може бути так само, а може бути зовсім інакше.
Міста і вода
Потрапляючи у незнайоме місто, передовсім я дивлюся, де звичайні люди п’ють навстоячи каву. Тобто шукаю кав’ярні, які є не заради кав’ярень, а заради кави і заради того, щоби випити кави на людях. А ще я дуже люблю овочеві чи продуктові базари, всюди, де продають люди, які вирощують свої якісь продукти. Або, скажімо, десь у приморських містах я все шукаю там, де є свіжа риба. У цьому є якась особливість.
Крім того, я все шукаю виходи до води, тому що я знаю, що у кожному місці є якийсь вихід до води. І він є дуже важливим, і щасливі ті міста, які мають воду посеред міста. Але разом із тим, ті міста, які мають воду за містом, також щасливі. Бо вони мають воду і ту воду треба знайти.
Мені здається, що у воді, я би сказав, навіть якась духовність закладена порівняно з землею. Тому що вода як частина ландшафту – це є, так як колись говорили гуцули про ліси, що "то Боже і людське", а вода – є Божа. Це якась така зовсім інша субстанція, інший стан матерії. То є дуже цікаво – дивитися, як люди знаходять порозуміння з чимось таким.
Франківськ – це майже острів: якщо ходити, то все впираєшся у воду
В Івано-Франківську, знову ж таки, є дуже важлива оця вода. Мало в мене є речей, які дуже-дуже вводять в депресію. І от, наприклад, коли все дуже добре і я є такий оптимістичний, радісний, розумію, що добре було би зараз якоїсь депресії, а вона не находить, найкращий спосіб злапати цю депресію – це піти літом на популярні річкові пляжі. Люди не можуть зрозуміти, що того вже забагато ріці, що вода не всьо витримає. Є такий вислів, що вода всьо забере, але вона вже не може стільки.
Поріг чутливості вже переступлено, і то вже є як якесь надмірне лоскотання або як об’їдання, коли живіт страшно болить від того, що він наповнений. Це мені дуже не подобається. Але загалом є кілька місць, де дуже файно. І одне з таких є, де зливаються Бистриці, Угринева. І ще було дуже гарне місце, не знаю, як воно тепер виживе, під мостом залізничним, який веде на Галич.
У Франківську мені подобається багато будинків, їхні внутрішні сторони. У мене немає захвату від фасадів, але подобається дивитися, як живе цей будинок. І тому я дуже люблю різні подвір’я і різні сторони нефасадні.
Вулиця Курбаса є унікальною для Франківська у тому сенсі, що вона єдина, яка має суцільну забудову "золотих часів", кінця ХІХ – початку ХХ століття. Таких вулиць у Франківську майже нема, місто не будувалося суцільно. Таких вулиць є безліч у Львові, дуже багато у Чернівцях, у Франківську їх є мало. Оці будинки мають своє внутрішнє життя, а подвір’я є місцем, куди то внутрішнє життя виходить.
Є чудесний фрагмент на вулиці Мазепи, де ця вулиця виглядає як у якогось великого європейського міста. Крім того, страшенно цінною є вулиця Академіка Гнатюка, вона так, здається, тепер називається, колишня Крупської. Там є суцільна забудова одноповерхових камениць міщанських.
Як колись казав Перфецький, персонаж роману Юрія Андруховича: "Я знаю багато слів з різних мов, але не знаю жодної мови". У Франківську є багато будинків чудесних, але дуже мало є ансамблів.
Франківськ є просто довершеним у тому, що тут є цілковита автономність всіх будівель. Вони всі в’яжуться, гармоніюють, але є цілковито автономні. Якраз цього найбільше не розуміють теперішні "господарі" міста. Тому що атмосфера Станіславова у цій прозорості, у цій нещільності. От власне, водянистість якась. Станиславів не був якийсь, як стальна балка. Він як не до кінця скріплена між собою тканина. І вона якраз виявилася дуже вразливою, тому що всюди, де є перехрестя ниток, впихають голку.
Я би сказав людині, яка зовсім мене не знає, звідки я. Тому що я дуже вірю у первісне місце. Я все ж таки відчуваю, що ключем є місце, звідки людина. Хоча, виявляється, це досить загадкова штука.
Підготувала Наталія ВУЙТІК,
фото Юрія ПАЛИВОДИ.
