«Наш хлопець», – так із неприхованою теплотою відгукуються франківці про чоловіків, що відстояли Майдан у Самообороні й одразу пішли добровольцями в Нацгвардію. Наш хлопець з Калуша Ігор Сарахман учора повернувся в стрій. Ротація на передовій дозволила побути трохи вдома, побавити, як каже Ігор, трьох своїх дівчаток. Дружина і дві донечки – десять років і два рочки через кілька місяців. Вони не відходили від чоловіка кілька останніх днів його відпустки. «Не хочу втрачати ані хвилини в ці дні», – перепрошував чоловік. «Не хотів говорити про війну так, щоби мої дівчатка чули», – пояснив він уже дорогою на збори.
Його досвід жорсткий. «Не телевізійний», – конкретизує солдат Першого батальйону Нацгвардії Ігор Сарахман. Будівельник за фахом, у свої 36 років він знав зброю лише за шкільними уроками ДПЮ. Але пройшов хрещення снайперським вогнем на Інститутській і став військовиком за три тижні вишколу на Чернівецькому полігоні. «Чому там могли, тому навчили, – в голосі Ігоря чується легка іронія. – Що справді потрібно знати і вміти, добирали вже «в полі».
Тактика військового командування є такою, що новобранців після «учебки» не кидають одразу під кулі. Спочатку бійці «пристрілюються» у зовнішньому колі АТО – переважно на блокпостах, що на автотрасах довкола «гарячих точок». Перевіряють транспорт, відстежують бойовиків. Внутрішнє коло – це умовний кордон, який тримає армія довкола територій, контрольованих терористами. Тут уже насправді стріляють: військовикам доводиться відбивати атаки колорадів, що намагаються сунутися вперед. На передовій, яка вважається третім колом АТО, воюють переважно спецпідрозділи – зі силових структур і армійські. Утримують стратегічні території та важливі об’єкти, вибивають російських найманців з українських сіл і містечок.
Перших нацгвардійців кинули на Дніпропетровщину, де тоді, два місяці тому, було ще так само тривожно, як і в сусідніх областях. Відділення Ігоря Сарахмана стояло у Павлограді. В штики сприйняла появу військових місцева Самооборона. «В тамтешній Самообороні більшість були шахтарі плюс ще трохи студентів. Це вони зробили блокпости на головних дорогах при в’їзді-виїзді з Дніпропетровської області. Коли ми прибули, наштовхнулися на досить гостру реакцію: «чого ви сюди приперлися?», «що вам тут треба?» і «самі справимося!» Потім з’ясувалося, що всі за Україну. Врешті ми їх трохи «переробили» – щось підказали, разом попрацювали. Після цього у людей узагалі помінялася думка про Нацгвардію, про революцію, про київську владу. Потім вони до нас на Карачун два рази приїздили – привозили продукти, воду. Самооборона Павлограда – наші друзі», – розповів Ігор.
В околиці Слов’янська батальйон скинули на допомогу Житомирській 95-ій аеромобільній бригаді. Гелікоптери вивантажили бійців на березі ріки в районі села Ясногорка. «Отримали завдання влаштувати на мості блокпост, – пригадує Ігор Сарахман. – Це дозволило би контролювати дорогу на Краматорськ. Але нас одразу оточили. З обох боків – і від Краматорська, і від Слов’янська – підійшли так звані мирні протестувальники. Серед них ми впізнали багатьох учасників регіоналівських мітингів у Маріїнському парку – перетиналися. Їх знову підвозили автобуси, цього разу – на наш блокпост. Вони влаштували нам психологічний пресинг. А коли почало сутеніти – відкрили вогонь».
Чоловіки, які оточили блокпост Нацгвардії, спочатку вимагали, щоби військові забралися геть, потім висунули ультиматум повного роззброєння. «Приїхали головні від того, що вони називають ополчення – один з Краматорського і три зі Слов’янського. Кілька годин «втирали» командирам. За той час підтягнулися люди в камуфляжах. Коли поперли на блокпост, ми відкрили попереджувальний вогонь у повітря. У відповідь полетіли коктейлі Молотова, хтось кинув у нас гранату. Заговорили калаші. Вже стемніло, і ми не бачили, хто саме й звідки стріляє», – Ігор змінює тон розмови. Не пом’якшує значення слів. Його речення, як черги: «Мій друг на першому бетеері – йому прострілили шию. Іншого РГДшкою розірвало, ще один отримав осколок. Ми проривалися бетеерами – на Краматорськ».
Розтягували загату з шин на дорозі, розсували вантажівки, якими далі блокувати трасу. В цей час по військовій колоні вели вогонь. «Стріляли з усіх сторін. Більш досвідчені товариші казали, що луплять з АК і Сайги. В цьому бою було троє поранених і два «двохсотих». Тобто двоє вбитих», – поправився Ігор. Пояснив, що на війні живі намагаються не вживати слово «вбиті». Не забобонні, а так, про всяк випадок – щоби долю не спокушати. «Всіх забрали зі собою», – з того, як боєць виокремив цей нюанс, стало зрозуміло, що було тоді визначальним для всіх. А на під'їзді до Краматорська їх зупинили і поставили нове завдання – повернутися і взяти Карачун.
Бої за головну телевишку Луганщини на горі Карачун під Слов’янськом ведуться другий місяць поспіль. Висоту у 168 м контролюють українські військові, але спроби колорадів перебрати цей контроль не припиняються від початку травня. Найзапекліші бої на Карачуні відбулися другого-третього, а також 14-15 травня, ще одна хвилю нападу відбили впродовж п’ятого-восьмого червня. Щоразу у зведеннях з передової прес-служба АТО лаконічно повідомляла про «операції». Фактично були бойові дії – війна.
Зведений батальйон Нацгвардії і Житомирської 95-ї десантної бригади під командуванням коломиянина, підполковника Тараса Сенюка викурив бойовиків з-під телевишки за кілька годин. Комбат Сенюк – світла йому пам’ять! – загинув 3 червня біля Слов’янська під час супроводу колони. Ігор Сарахман не виключає, що на підполковника полювали, знаючи, яку звитягу він і його бійці виявили на Карачуні. «Терористів вибивала 95-а бригада, вони йшли першими. Ми тримали «коридор» і прикривали. У нас були бетеери і одна ЗУшка. Бойовики вели вогонь з мінометів, їх підтримувала НОНА (самохідна артилерійська установка – кор.). Відступаючи, вони тікали на інкасаторських броньовиках банку Коломойського. Один із них ми відбили», – відтворює події початку травня Ігор. Каже, що трофеєм втішилися.
В той час на території Луганської і Донецької областей терористи захопили 10 телевеж. Чотири з них вийшли з ладу. Шість і досі транслюють на контрольовані та прилеглі області російські пропагандистські канали. Телевізійна вежа на горі Карачун, висотою у 222 м, забезпечує український ефір. Ці кілька годин – чи не єдина можливість для мешканців окупованих територій дізнатися, що відбувається поруч і на «великій Україні».
На вичищеній від колорадів висоті батальйон окопався. Військовиків підсилили технікою – підійшли міномети. Наступні три тижні гарнізон відбивався. За словами Ігоря Сарахмана, бойовики наступали «дуже правильно». «По тому, як спочатку лупила артилерія, а потім в атаку йшла піхота, було зрозуміло, що специ там нормальні, з досвідом війни, – характеризував противника Ігор. – Лізли в основному найманці. Вояків з ополчення, а вони виразно бідніше екіпіровані й озброєні, були одиниці. По той бік воює дуже багато людей зі східною зовнішністю, типу «особи кавказької національності». І російський спецназ».
Одному з наступів бойовиків передували 45 годин артилерійської підготовки. «Били постійно з установок – і вдень, і вночі. А потім, у перші ж хвилини затишшя, на нас рушила піхота. Але ми їх зупинили, – загалом скупий на емоції гвардієць в описі цього бою став іще стриманішим. – У нас були поранені і «двохсотий». Снаряд попав у мінометну обслугу, так що там був один убитий і троє ранених. Ще три поранених, один із них тяжкий, були у нашій піхоті…»
В ротації на Карачуні їх змінили колеги – другий батальйон Нацгвардії і десантура. Атаки колорадів на висоту не припинилися досі. Наші хлопці тримаються. «Ніколи не можна бути готовим воювати, так само як у жоден спосіб не можна підготуватися бути під вогнем, – насамкінець Ігор Сарахман карбував кожне слово. – На Карачуні всі це зрозуміли і робили все, що могли. Зрозуміли й те, що двома областями війна не обмежиться. Росія суне далі. Небезпека окупації очевидна. Нам зараз конче потрібні добровольці. Ні, не так: Україні зараз конче потрібні воїни».
Наталія Кушніренко
