fbpx

Три кола війни

Суспільство 18:33, 18.06, 2014

Добами безперервний артобстріл. Одна за одною атаки російських найманців. Перший батальйон Національної гвардії разом із житомирськими десантниками 95-ї бригади три тижні тримав стратегічну висоту Карачун біля Слов’янська. Для калушанина Ігоря Сарахмана, який пройшов три кола АТО і брав Карачун, очевидно: на українській землі йде жорстока і запекла війна. «Або ми їх, або вони нас – без варіантів, – каже гвардієць. – Уже зрозуміло, що двома захопленими областями не обійдеться».

«Наш хлопець»,  так із неприхованою теплотою відгукуються франківці про чоловіків, що відстояли Майдан у Самообороні й одразу пішли добровольцями в Нацгвардію. Наш хлопець з Калуша Ігор Сарахман учора повернувся в стрій. Ротація на передовій дозволила побути трохи вдома, побавити, як каже Ігор, трьох своїх дівчаток. Дружина і дві донечки – десять років і два рочки через кілька місяців. Вони не відходили від чоловіка кілька останніх днів його відпустки. «Не хочу втрачати ані хвилини в ці дні»,  перепрошував чоловік. «Не хотів говорити про війну так, щоби мої дівчатка чули»,  пояснив він уже дорогою на збори.

Його досвід жорсткий. «Не телевізійний»,  конкретизує солдат Першого батальйону Нацгвардії Ігор Сарахман. Будівельник за фахом, у свої 36 років він знав зброю лише за шкільними уроками ДПЮ. Але пройшов хрещення снайперським вогнем на Інститутській і став військовиком за три тижні вишколу на Чернівецькому полігоні. «Чому там могли, тому навчили,  в голосі Ігоря чується легка іронія. – Що справді потрібно знати і вміти, добирали вже «в полі».  

Тактика військового командування є такою, що новобранців після «учебки» не кидають одразу під кулі. Спочатку бійці «пристрілюються» у зовнішньому колі АТО – переважно на блокпостах, що на автотрасах довкола «гарячих точок». Перевіряють транспорт, відстежують бойовиків. Внутрішнє коло – це умовний кордон, який тримає армія довкола територій, контрольованих терористами. Тут уже насправді стріляють: військовикам доводиться відбивати атаки колорадів, що намагаються сунутися вперед. На передовій, яка вважається третім колом АТО, воюють переважно спецпідрозділи – зі силових структур і армійські. Утримують стратегічні території та важливі об’єкти, вибивають російських найманців з українських сіл і містечок.     

Перших нацгвардійців кинули на Дніпропетровщину, де тоді, два місяці тому, було ще так само тривожно, як і в сусідніх областях. Відділення Ігоря Сарахмана стояло у Павлограді. В штики сприйняла появу військових місцева Самооборона. «В тамтешній Самообороні більшість були шахтарі плюс ще трохи студентів. Це вони зробили блокпости на головних дорогах при в’їзді-виїзді з Дніпропетровської області. Коли ми прибули, наштовхнулися на досить гостру реакцію: «чого ви сюди приперлися?», «що вам тут треба?» і «самі справимося!» Потім з’ясувалося, що всі за Україну. Врешті ми їх трохи «переробили»  щось підказали, разом попрацювали. Після цього у людей узагалі помінялася думка про Нацгвардію, про революцію, про київську владу. Потім вони до нас на Карачун два рази приїздили  привозили продукти, воду. Самооборона Павлограда – наші друзі»,  розповів Ігор.

В околиці Слов’янська батальйон скинули на допомогу Житомирській 95-ій аеромобільній бригаді. Гелікоптери вивантажили бійців на березі ріки в районі села Ясногорка. «Отримали завдання влаштувати на мості блокпост,  пригадує Ігор Сарахман. – Це дозволило би контролювати дорогу на Краматорськ. Але нас одразу оточили. З обох боків  і від Краматорська, і від Слов’янська  підійшли так звані мирні протестувальники. Серед них ми впізнали багатьох учасників регіоналівських мітингів у Маріїнському парку – перетиналися. Їх знову підвозили автобуси, цього разу  на наш блокпост. Вони влаштували нам психологічний пресинг. А коли почало сутеніти – відкрили вогонь».          

Чоловіки, які оточили блокпост Нацгвардії, спочатку вимагали, щоби військові забралися геть, потім висунули ультиматум повного роззброєння. «Приїхали головні від того, що вони називають ополчення – один з Краматорського і три зі Слов’янського. Кілька годин «втирали» командирам. За той час підтягнулися люди в камуфляжах. Коли поперли на блокпост, ми відкрили попереджувальний вогонь у повітря. У відповідь полетіли коктейлі Молотова, хтось кинув у нас гранату. Заговорили калаші. Вже стемніло, і ми не бачили, хто саме й звідки стріляє»,  Ігор змінює тон розмови. Не пом’якшує значення слів. Його речення, як черги: «Мій друг на першому бетеері – йому прострілили шию. Іншого РГДшкою розірвало, ще один отримав осколок. Ми проривалися бетеерами – на Краматорськ».

Розтягували загату з шин на дорозі, розсували вантажівки, якими далі блокувати трасу. В цей час по військовій колоні вели вогонь. «Стріляли з усіх сторін. Більш досвідчені товариші казали, що луплять з АК і Сайги. В цьому бою було троє поранених і два «двохсотих». Тобто двоє вбитих»,  поправився Ігор. Пояснив, що на війні живі намагаються не вживати слово «вбиті». Не забобонні, а так, про всяк випадок – щоби долю не спокушати. «Всіх забрали зі собою», – з того, як боєць виокремив цей нюанс, стало зрозуміло, що було тоді визначальним для всіх. А на під'їзді до Краматорська їх зупинили і поставили нове завдання – повернутися і взяти Карачун.  

Бої за головну телевишку Луганщини на горі Карачун під Слов’янськом ведуться другий місяць поспіль. Висоту у 168 м контролюють українські військові, але спроби колорадів перебрати цей контроль не припиняються від початку травня. Найзапекліші бої на Карачуні відбулися другого-третього, а також 14-15 травня, ще одна хвилю нападу відбили впродовж п’ятого-восьмого червня. Щоразу у зведеннях з передової прес-служба АТО лаконічно повідомляла про «операції». Фактично були бойові дії  війна.   

Зведений батальйон Нацгвардії і Житомирської 95-ї десантної бригади під командуванням коломиянина, підполковника Тараса Сенюка викурив бойовиків з-під телевишки за кілька годин. Комбат Сенюк  світла йому пам’ять! – загинув 3 червня біля Слов’янська під час супроводу колони. Ігор Сарахман не виключає, що на підполковника полювали, знаючи, яку звитягу він і його бійці виявили на Карачуні. «Терористів вибивала 95-а бригада, вони йшли першими. Ми тримали «коридор» і прикривали. У нас були бетеери і одна ЗУшка. Бойовики вели вогонь з мінометів, їх підтримувала НОНА (самохідна артилерійська установка – кор.). Відступаючи, вони тікали на інкасаторських броньовиках банку Коломойського. Один із них ми відбили»,  відтворює події початку травня Ігор. Каже, що трофеєм втішилися.

В той час на території Луганської і Донецької областей терористи захопили 10 телевеж. Чотири з них вийшли з ладу. Шість і досі транслюють на контрольовані та прилеглі області російські пропагандистські канали. Телевізійна вежа на горі Карачун, висотою у 222 м, забезпечує український ефір. Ці кілька годин – чи не єдина можливість для мешканців окупованих територій дізнатися, що відбувається поруч і на «великій Україні».

На вичищеній від колорадів висоті батальйон окопався. Військовиків підсилили технікою – підійшли міномети. Наступні три тижні гарнізон відбивався. За словами Ігоря Сарахмана, бойовики наступали «дуже правильно». «По тому, як спочатку лупила артилерія, а потім в атаку йшла піхота, було зрозуміло, що специ там нормальні, з досвідом війни,  характеризував противника Ігор. – Лізли в основному найманці. Вояків з ополчення, а вони виразно бідніше екіпіровані й озброєні, були одиниці. По той бік воює дуже багато людей зі східною зовнішністю, типу «особи кавказької національності». І російський спецназ».

Одному з наступів бойовиків передували 45 годин артилерійської підготовки. «Били постійно з установок – і вдень, і вночі. А потім, у перші ж хвилини затишшя, на нас рушила піхота. Але ми їх зупинили,  загалом скупий на емоції гвардієць в описі цього бою став іще стриманішим. – У нас були поранені і «двохсотий». Снаряд попав у мінометну обслугу, так що там був один убитий і троє ранених. Ще три поранених, один із них тяжкий, були у нашій піхоті…»

В ротації на Карачуні їх змінили колеги – другий батальйон Нацгвардії і десантура. Атаки колорадів на висоту не припинилися досі. Наші хлопці тримаються. «Ніколи не можна бути готовим воювати, так само як у жоден спосіб не можна підготуватися бути під вогнем,  насамкінець Ігор Сарахман карбував кожне слово. – На Карачуні всі це зрозуміли і робили все, що могли. Зрозуміли й те, що двома областями війна не обмежиться. Росія суне далі. Небезпека окупації очевидна. Нам зараз конче потрібні добровольці. Ні, не так: Україні зараз конче потрібні воїни».

Наталія Кушніренко

 

 

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl + Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: