– Ваша професійна діяльність у Франківську вже триває 25 років – такий собі ювілей, хоча до того Ви здобували знання в Львівському інституті, потім працювали у Волинській колегії адвокатів. А якими були початки роботи у Франківську?
Мій прихід у 95-му році на Юридичний факультет Прикарпатського університету був пов’язаний із запрошенням мого майбутнього наукового керівника, а тоді вчителя із Львівського університету ім. І. Я. Франка, професора Луця Володимира Васильовича. У той час багато львівських провідних викладачів приїздили на юридичний факультет у Франківськ – це була єдина можливість забезпечити якісне читання лекцій. Професор Володимир Луць запросив мене проводити практичні заняття з цивільного права, а згодом я зайнялася і науковою роботою і вже у 2002 році очолила кафедру цивільного права.
– Що спонукало вибрати такий важкий і відповідальний фах? Адже часто в руках юриста – людські долі.
На той час інформацію про фах юриста ми черпали із радянських фільмів, вона була надзвичайно ідеалістичною. Але мій вибір був однозначний. Я вже у класі 9-му точно знала, що хочу бути юристом, і ніякі контраргументи батьків не сприймалися…
– А чому родичі відговорювали?
Вважалося, що юрист – не жіноча професія, що це напрочуд складно, що йдеться зазвичай про роботу у правоохоронних органах. Адже тоді практично сфера застосування праці юриста була достатньо обмеженою – відсутність приватного бізнесу, належної охорони авторських прав, вузька сфера регулювання сімейних питань, майнових відносин. У ті часи акценти у навчанні юриста були особливі – в першу чергу, зосереджені на державних інтересах, обвинуваченні, ідеологічна складова була присутня у вивченні усіх дисциплін.
– Які внутрішні риси потрібні, щоб стати добрим юристом?
Добрим юристом може бути тільки та людина, яка має збалансоване, загострене внутрішнє відчуття справедливості. Це відчуття не набуте, не навчене ні суспільством, ні сім’єю, – це особливий внутрішній ресурс. Він слугує базисом для прийняття усіх рішень. Ось і все.
– Тобто юрист – це не так фах, як покликання?
Саме так.
– Чи співпрацюєте з випускниками Юридичного інституту, які вже стали Вашими колегами?
Наші випускники – це цілий пласт фахівців, які займають серйозні посади, мають юридичні фірми і які пишаються, що вони закінчили Юридичний інститут. Серед них юридична компанія "Моріс груп" і Андрій Романчук як керуючий партнер цієї компанії. Зазвичай, випускники самі ініціюють проекти меценатської допомоги інституту. Як приклад, керівник Західноукраїнської правничої компанії Попадинець Руслан Дмитрович ініціював практичний проект щодо моделювання судових процесів. Адвокати цієї компанії приходять до студентів, роздають їм завдання, і кожен вибирає, в якій ролі і у якому судовому процесі буде виступати. Студентам дають фабулу справи, вони готують виступи, процесуальні документи і т. д.
– Тобто відбувається театральний суд?
Так, таким чином ми даємо можливість студентам набути практичних навиків. Адвокати-практики діляться зі студентами своїм досвідом роботи. Тому зазвичай суспільна думка, що в навчальних закладах дають тільки теоретичні знання, не про нас. Студенти вже з першого курсу готують себе до майбутньої роботи.
– Чи може людина без юридичної освіти, яка потребує консультації, ось так просто з вулиці звернутися в Юридичний інститут?
Звичайно. У нас є такий структурний підрозділ, як Юридична клініка. Це база для практики студентів. Ми відкриті для всіх.
– Ви практикували як адвокат, особисто Вам які справи давалися психологічно важко?
Так, до посади директора інституту я займалася адвокатською діяльністю, є засновником правничої компанії "Юридичний центр", де сьогодні працюють мої учні.
Я практично не займалась кримінальними справами. Будучи адвокатом в кримінальній справі, найбільше стикаєшся з нашою правоохоронною системою, структури якої надзвичайно консервативні та тенденційні. І чим більше контактуєш з представниками правоохоронних органів, тим більше розумієш, що не завжди презумпція невинуватості є основоположною для них. Тому психологічно це було складно, особливо мені, цивілісту. Адже іноді траплялися очевидні речі, які, однак, не можна було донести до колег. Важко співпрацювати з органами влади, управління. Ці інституції фінансуються з бюджету, вони заточені на захист і самозбереження і при "зовнішній загрозі" на рівні інстинкту об’єднуються проти фізичної особи з її приватними інтересами. Вони аж ніяк не розглядають громадянина як їх роботодавця та за замовчуванням не налаштовані на захист його інтересів.
– Нагадує судовий абсурд "Процесу" Кафки.
Як не дивно, але це так. Можна під кожну владу змінювати риторику, атрибути, кольори прапорів, але насправді просто потрібен інший світогляд – і це найскладніше. В центрі уваги слід поставити людину і розглядати інституцію держави як обслуговуючу. Я ніколи не змирюся з ленінським підходом до держави як до надбудови. Держава необхідна тільки тому, що є суспільні, колективні інтереси, і їх потрібно обслуговувати.
– Побутує думка, що кількість випускників-юристів перевищує затребуваність у їхніх послугах. Це міф чи правда?
Така громадська думка, може, й має місце, але стосовно цього можна посперечатися. Наприклад, дехто вважає, що юристів потрібно розраховувати на душу населення, і тут наша країна аж ніяк не лідер. Затребуваність юристів певною мірою залежить від рівня життя громадян, бізнес-активності у суспільстві. Проте дипломованих юристів справді багато, просто бракує фахівців.
– Ваші студенти-платники мають заохочувальні "бонуси"?
У нас діє низка, як ви сказали, "бонусних" програм. У рамках меценатської співпраці з юридичними компаніями, зокрема з "Моріс груп", ми маємо шість стипендій для студентів-платників. Студент-державник і так має стимул вчитися. А ці меценатські стипендії призначаємо кожного навчального року найкращим у навчанні та громадській діяльності. І студент, який отримав цю стипендію (навіть за умови, що наступного року вона перейде до іншого студента), все одно демонструватиме високий рівень навчання. Тобто такі "бонуси", окрім матеріального стимулу, мають і виховний характер.
– Крім керівництва Інститутом, юридичної діяльності, Ви ще й автор численних праць. Як усе встигаєте?
Насамперед, я планую свої справи, свій час і розставляю пріоритети – що на сьогодні важливіше. На кожен період своєї управлінської чи наукової роботи я визначаю, що на сьогодні важливе, а що може зачекати. Окреме і визначальне місце серед досягнень займає команда – це колектив Юридичного інституту.
– На чому наразі зосереджена Ваша наукова праця?
Наукова діяльність не може бути поспішною, суєтною. Якщо хочеш отримати якісний продукт, треба відмежуватись від усього – управління, недопусків студентів, перездач… Зазвичай пишу наукові праці під час січневих канікул і влітку. Наразі у мене очікують вичитки чотири дисертації моїх аспірантів, які пообіцяла за літо прочитати. Планую дописати концептуальну частину колективної кафедральної монографії про договір. Це буде унікальне видання в Україні…
– То під час відпусток Ви працюєте? А як відпочиваєте?
Просто влітку я формально не можу брати відпустку через вступну кампанію. А якщо говорити про пасивний чи консервативний відпочинок, то радше ні. Ми з родиною використовуємо будь-яку нагоду виїхати з міста. Ми любимо відпочинок мінімально комфортний і достатньо дикий. Це можуть бути гори… Я й туди часто беру наукові проекти. Природа знімає психологічну напругу. А іноді мені потрібен бодай один день – просто побути на самоті, щоб хоча б день мене ніхто не чіпав і навіть не говорив зі мною – я теж так неабияк відпочиваю (сміється).
Розмовляла Марина ЯВТУШЕНКО
На правах реклами
