Ризики Порошенка
В політиці, як і у житті, завжди доводиться чимось жертвувати. Переважно – короткостроковими вигодами задля стратегічних переваг. Але про те, чим саме пожертвували українці 25 травня, ми дізнаємося вже із підручників історії. Сьогодні ж очевидно, що новий Президент отримав дуже високий кредит довіри та подарував своїм виборцям надію. Щоб виконати зобов’язання, йому доведеться або повернутись до повноважень господаря золотого батона з Межигір’я, або заводити до парламенту свою політичну партію.
Широкий загал не свідомий, що вибрали нового Президента, який не має своєї політичної партії не те що в парламенті, а навіть поза ним. При цьому тепер в державі всі ключові рішення приймаються «під куполом» Верховної Ради. Тому для того, щоб впливати на процеси, Порошенку треба або побудувати навколо себе коаліцію в теперішньому скликанні Ради, або організувати позачергові вибори. Перший варіант видається досить зручним: як один із засновників Партії регіонів, Порошенко, мабуть, зможе знайти точки дотику з колишніми прихильниками біло-синіх кольорів. Але це може стати першим кроком до падіння рейтингу. Для українців це грозить консервацією політичної системи, одним із співавторів якої і був новообраний Президент. Тому ризик, що швидкий і радісний тріумф переросте в довгу нудну поразку, дуже високий.
Що цікаво, кожен, хто голосував за «шоколадного короля», бачив відновлення миру по-своєму: хтось – жорсткою АТО, а хтось – через переговори. Тому Указу Президента «Про встановлення миру та процвітання» ніколи не підготують та не понесуть на підпис гаранту Конституції. Історія таких локальних конфліктів, який ми бачимо зараз на Донбасі, підказує, що швидко вони не завершуються, а тривають місяцями чи навіть роками, тим більше, якщо їх є кому системно і старанно підігрівати.
Одна із обіцянок, які щедро роздавав Петро Олексійович, була про розпуск парламенту. Розпуск Ради може запустити перезавантаження всієї політичної системи, яку так старанно будували останні 20 років. З юридичним супроводом цієї ідеї також проблеми, ще більше клопотів – з власним політичним проектом, який ще зовсім не готовий.
Єдиний шанс для Петра Олексійовича потрапити на білі сторінки в історії України – це стати таким собі Вацлавом Гавелом чи Томашем Масариком. Стати моральним орієнтиром для громадян, заставляючи Уряд проводити реформи, повернути в українську політику такі слова, як стратегія, довіра та місія.
Старі проекти відходять, нові – не готові
Результати президентської гонки показали, що кандидати від колишніх мастодонтів української політики втрачають свої позиції на всіх фронтах. Зокрема, Юлія Тимошенко набрала 10,2%, а ВО «Батьківщина» близько 4% на виборах до Київради. Кандидат від регіоналів набрав трохи більше 3%, при цьому до Київради Партія регіонів не потрапить взагалі: не подолала 3-відсоткового бар’єру.
Показати результат на київських виборах та отримати високий відсоток змогли ті політичні сили, які об’єднались та перейшли в категорію «брендів». Так, успішну кампанію провели УДАР Віталія Кличка і Петро Порошенко та Леся Оробець з партією «Нове Життя» та об’єднанням «Сила людей». На жаль, поки що ті, хто презентують нові змісти чи програми, не здобувають великої прихильності у виборців.
На виборах до Київради реванш взяла команда Леоніда Черновецького, велика кількість людей якого пройшла по одномандатних мажоритарних округах. А більшість висуванців від нових політичних сил отримали нищівну поразку. Висновок: кияни ще не засвоїли уроків Євромайдану.
Падіння націоналістів
Мізерний результат лідера ВО «Свобода» Олега Тягнибока (1,16%) можна пояснити трьома причинами. Перша – це не виправдані очікування виборців: лідер та його партія стали заручниками своїх же ж радикальних гасел та іміджу. Здається, Олег Ляшко просто талановито обіграв меседжі іншого Олега і при цьому все це ще й красиво оформив у YouTube. А друга причина – це, по суті, ще одне свідчення, що класичні ідеологічні партії залишились в ХХ столітті. Партії, які виграли київські вибори, та кандидатів, що набрали високий відсоток у президентській гонці, важко назвати «ідеологічними».
І ще одне. У базових для Олега Ярославовича областях його партія з 2010 року у виборців асоціюється з владою. Хоча насправді вплив на процеси та ресурси мала набагато менші, ніж виконавча гілка влади. Тому для частини громадян цих регіонів «свободівці» вже давно не є новими обличчями в українській політиці, хоча більшість народних депутатів, які пройшли від «Свободи» до ВРУ у 2012 році, потрапили «під купол» вперше. Здається, не так важливо, чи політична сила справді нова і змістовна, важливо переконати виборців, що ти новий та блискучий. Результат Дмитра Яроша закономірний, адже виборчої кампанії він не проводив. Інформаційна бульбашка, роздута частиною медіа та Інтернетом, швидко луснула в світі реальної політики. Бо ні нових змістів, ні команди, ні програми запропонувати він суспільству не зміг, а отже, і перетягнути до себе виборців Олега Тягнибока, що ставить під великий знак питання взагалі його політичну кар’єру. Якщо на ймовірних позачергових виборах до парламенту ми не побачимо жодного кандидата від Правого сектору, то можна буде остаточно перегорнути сторінку і «візитку Яроша» також залишити як музейний експонат.
Запит на нові обличчя, але не на новий зміст
Високий рейтинг Олега Ляшка та Анатолія Гриценка показує, що суспільство чекає на «нові обличчя», які змогли переконати у своїй новизні засобами реклами. Ті кандидати, хто зміг майстерно відрізнитись від своїх суперників та донести це через рекламну кампанію, отримали високі результати. Бо риторика лідерів Радикальної партії та Громадянської позиції – це саме те, що хочуть почути виборці, зокрема у питаннях безпеки та помсти. Але про плани реформ, дорожню карту для Сходу чи реформу місцевого самоврядування ніхто з кандидатів всерйоз і грунтовно не говорив.
Зараз виборця мало цікавить зміст: накачаний стрічкою новин та яскравими картинками, він не готовий до змістовного порядку денного. Закономірно, що найбільше голосів на президентській гонці Олегу Ляшку подарували області з великою часткою сільського населення, молодь, безробітні та пенсіонери. Полковник Анатолій Гриценко, який обіцяв усім безпеку, також найбільше отримав голосів від пенсіонерів.
Україну чекає зміна поколінь
Перший запит на зміст та іншу політику ми побачимо в 2015 році: тоді порівняно з 2010 роком вже буде 3 млн. нових виборців, і так само 3 млн. вже не будуть ніколи голосувати. Ці виборці і стануть тими, хто буде запитувати нові змісти, новий порядок денний і нові обличчя. Тому що молодь має доступ до збалансованої інформації, їздить за кордон та відчуває потребу в соціальних ліфтах.
Швидше за все, на позачергових виборах до ВРУ, якщо такі відбудуться цієї осені за теперішньою виборчою системою, нові політичні сили не зможуть кардинально змінити склад парламенту. Бо виборча кампанія виграється ще до її офіційного старту, як це вже фактично зробили зі своєю політичною силою Петро Порошенко чи Олег Ляшко. Хоч ті сили ще насправді існують віртуально, але виборці вже готові їм віддавати свої голоси.
Розірвати коло популізму та «виховати» виборця можна хіба вже до місцевих виборів у 2015 році – через освіту та самоорганізацію.
Тарас Случик, для "КУРСу"
