Микуличин став знаним курортом ще в другій половині ХІХ століття: сюди приїжджали гості не тільки зі Станіслава і Львова, а й з Варшави та Відня. Не дивно, що перший ресторан на території Галицької Гуцульщини згадується в Микуличині вже в 1879 році.
Неповторні дерев'яні будівлі пансіонатів, вілл, ресторацій зводили талановиті місцеві майстри-будівничі. Ця професія була в великій пошані в Карпатському краї. В Микуличині існували цілі династії теслярів та майстрів-будівничих.
Перша світова війна принесла на Гуцульщину горе і руїни. Серед зруйнованих у Микуличині будівель була й ґміна, тобто сільська управа. Тому по війні тривалий час місцева влада розташовувалась у пристосованих приміщеннях. І тільки за урядування війта Василя Домашевського дійшло до будівництва власного.
Василь Домашевський народився 1 січня 1898 року у Микуличині в шляхетській родині Стефана і Анастасії (з роду Стефанюків). Навчався в місцевій школі і згодом вступив на навчання до Станіслава. Та Перша світова перериває його студії. А вже в 20-х роках ХХ століття юнак поринає у вир громадської діяльності: в 1922 році відновлює активну діяльність товариства "Просвіта"; в 1923 році створює споживчий кооператив "Верховина"; в 1928 році організовує профспілку робітників лісової промисловості; закладає каси "Райфазенки" в кількох довколишніх селах. Також В. Домашевський в 1922 році вступає до лав Радикальної партії. Його діяльність була настільки успішною, що за короткий період молодий патріот стає членом повітового і центрального комітету цієї партії. В 1927 році він очолює комітет по виборах Шекерика-Дониківа на посла польського сейму.
В 1930 році В. Домашевський значною більшістю голосів громади був обраний війтом Микуличина. Одне із найперших завдань, які поставив молодий урядовець перед громадою, – будівництво репрезентативної ґміни в селі. На засідання, де вирішувалось це питання, зібрались всі радні – п'ять українців, зокрема такі статечні господарі і громадські діячі як Микола Гундяк, Андрій Стефанюк і Іван Онучак, а також п'ять поляків і один єврей Собель. Були тут і урядовці – сам Василь Домашевський (війт), Францішек Малиновський (секретар ґміни) та касир Нусин.
Після промови війта з пропозицією невідкладно зводити урядовий дім в гуцульському стилі говорили радні. В основному вони погоджувались, що таку будівлю потрібно розпочати. Але поляки наполягали, що громадський будинок не має зводитися в гуцульському стилі, а повинен бути модерним і таким, де могли б приміститись і польські організації. Однак власник парового тартака і електрівні радний Собель підтримав думку війта. Його виступ був настільки переконливий, що врешті ухвалу прийняли одноголосно.
Ґмінний лісник Микола Іванків (Паламарів) після короткої наради з гайовим Михайлом Маджариним вирішив передати для рубки на будівництво ґміни ліс на дільниці Заголиця. Кругляк транспортували до тартака "Собель і сини", де обрізали і розпилювали дерево.
Зберігся договір канцелярії заряду ґмінного в Микуличині з війтом Домашевським, з однієї сторони, і майстрами теслярських робіт Григорчуком Петром, Вередюком Юрієм, Вередюком Василем, Мироняком Лесем, з другої сторони, від 5 вересня 1936 року про зведення будинку ґміни. Термін виконання робіт призначено на 1 січня 1938 року. В договорі зазначалося, що ґміна Микуличина платить 6.80 злотих за 1 м кв. забудови з 14-го дня в міру виконання робіт, визначених через референта будови, підвійта ґміни Марціна Демартіна, в сумі 80% і решту 20% після завершення будови.
Потрібно відзначити, що Петро Григорчук з Кривого Поля (нині Верховинського району – С. Ф.) зазначений в угоді через те, що він був дипломованим майстром і мав патент, а фактично до будівництва ґміни він не причетний. Головними майстрами при зведенні урядового будинку були Вередюк Юрій Онуфрійович, 1894 р. н. і його брат Вередюк Василь Онуфрійович, 1896 р. н. Їх називали "Бабинчини". Помічниками були знову брати – Романюк Іван Дмитрович і Романюк Петро Дмитрович, які згодом емігрували до США. Майстри Вередюки зарекомендували себе добрими фахівцями. Брати зводили будови також в інших країнах, зокрема в Румунії і Чехо-Словаччині.
Фундамент будівлі з великими підвалами вимурували мулярі Козьмейчуки. Про це була складена окрема угода ґміни і майстрів.
У визначений термін майстри звели чудовий двоповерховий дерев'яний, покритий гонтою будинок з трьома верандами та шпильчастою вежею. Він знаходився в центрі села, неподалік Прута.
Нарешті, влітку 1938 року прийшов довгоочікуваний день посвяти нової будови. Біля ґміни зібралось багато мешканців Микуличина та навколишніх сіл, туристи. Є відомості, що з цієї нагоди прибули до курортного села представники Станіславського воєводства, староста Надвірнянський, а також багато війтів і солтисів з сусідніх населених пунктів.
З процесією від місцевої церкви Пресвятої Трійці прийшли декілька греко-католицьких священиків на чолі з парохом отцем Олександром Луцевим, під'їхав і римо-католицький священик. Посвячення відбулось надзвичайно піднесено, співав церковний хор, отець Олександр в своїй промові похвалив майстрів, а також громаду за високу свідомість, підтримку і жертовну працю на толоках при зведенні ґміни.
Ввечері того ж дня в залі нової ґміни відбувся банкет на 500 осіб. Було багато, – як відзначив очевидець, житель Микуличина, а згодом емігрант у США, – гучних промов. Присутні висловлювали добрі слова на адресу Василя Домашевського за великий внесок у громадську справу. Вихваляли його українці і поляки. Перші щиро любили свого війта-гуцула за його прямолінійність і "твердий хребет", як говорили горяни. А поляки, хоч не мали великої прихильності до нього, все ж таки ставилися з респектом, толеруючи за здібності, самопосвяту й невичерпну енергію, з якою він виконував громадський обов'язок.
Нарешті Микуличин мав свій чудовий дім сільської управи. Тут розміщувалася влада села, поліцейська дільниця, був великий зал засідань, де проходили різні урочистості, концерти і вистави.
Очевидці із захопленням розповідають не тільки про чудовий зовнішній вигляд ґміни, але й про прекрасний інтер'єр, виконаний в гуцульському стилі. Головні двері, шафи, б'юрко, столи, стільці і рами для портретів були прикрашені різьбою з гуцульським орнаментом. На щастя, збереглась світлина, зроблена в 1938 році, де ми бачимо кабінет війта В. Домашевського. Війт саме дає інтерв'ю редактору яремчанської газети. На фото частково можна побачити елементи інтер'єру, прикрашені різьбою талановитих майстрів Петра і Юрія Яремчуків з Микуличина.
Роки німецької окупації – це трагічний час в недовгій історії пам'ятки. Тоді у підвалах ґміни гітлерівці утримували арештованих євреїв, яких потім розстрілювали в урочищі Глубокому. Про це розповідав Макс Прівлер в автобіографічній трилогії "Розстріляний тричі" (Тель-Авів, 1998).
Після Другої світової війни будинок ґміни служив приміщенням Будинку культури Микуличина. Споруду геть занедбали. В 1949 році на капремонт виділили значну суму, однак гроші розікрали, а щоб прикрити цей злочин, представники місцевої влади влаштували пожежу, яка знищила будівлю дотла.
Аби уникнути покарання, посадовці намагались списати підпал на підпілля УПА, але їм не повірили.
Світлана Флис, краєзнавець
